Галина Пагутяк: Не легко читати, але варто

Галина Пагутяк: Не легко читати, але варто

Одна з найбільш недооцінених книжок останнього часу — роман Галини Пагутяк «Путівник розгублених» (Л.: Піраміда, 2020).

У рейтингу того літературного сезону першість поділили «Амадока» Софії Андрухович та «Хлібне перемир’я» Сергія Жадана. Ставлячись із повагою до сумарного експертного вибору, здаю собі справу, що на тодішню оцінку більше вплинула талановита злободенність цих творів, ніж позачасова актуальність тексту Пагутяк (лише неналежно низьке 10-те місце серед 43-х претендентів).

А може, зіграла непозбувна зверхність авторки до читача, ким би він не був, цього разу висловлена аж надто визивно: «Опускаючись з небес на землю, святі послання замерзали, відтавали, мокли, проходили крізь брудні чи глухі вуха, а ціле військо писарів і вчених мужів потім порпається у тому збіжжі, намагаючись відділити зерно правди від полови брехні, потрапляючи у тенета чужих думок».
 

Лишимо у спокої першу частину цитати — нарцисизм притаманний усім справжнім письменникам. Цікавіше — про «тенета чужих думок». Чомусь пані Пагутяк уважає, що то є «гріх» — і то для всіх інших, крім неї.

Якось вона висловилася про незгірший сучасний роман Майкла Отданже «Англійський пацієнт» (який, до речі, 1992-го дістав Букерівську премію): «Такі книжки — як підфарбований і заправлений синтетичними ароматизаторами алкоголь. Трохи вскубнуто з Гемінґвея, трохи з Фіцджеральда, трохи з Екзюпері. Деґрадує сучасна література» (Новий рік у Стамбулі. — Л.: Піраміда, 2015). Проте у такому ж дусі — або й більш агресивно — можна говорити і про її власну творчість.
    

Ба навіть про один лише «Путівник розгублених». Тут знаходимо відлуння і найвідомішого розважання Ніцше про прірву («то не батько обрав Меджибіж, а Меджибіж його… Небо вночі належить душам померлих, і ліпше не вдивлятись в нього довго, бо так можна й з розуму зійти»), і «ефект метелика» Бредбері («може, якби я не вернулася з Єрусалима, все було би не так. Не змішалося би, не переколотилося»); ставлення Марії до Йони (головні персонажі «Путівника розгублених») — Петрарка навиворіт («бувало, перед тим, як засну, протягав срібну ниточку до твоєї хати, до твоєї руки. І мені так ставало спокійно, тепло»).

Звісно, за рогом чатує Кастанеда («Йона посміхається. Він знає, що належить до людей, які не змінюються в серцевині. До тих, які, озираючись назад, не перетворюються на соляні стовпи, бо їх цікавить не те, що вони залишили за собою, а наскільки далеко вони зайшли»).

А коли читаємо про «перебування невідь-де, між світом живих і світом мертвих», розуміємо, що десь поруч прошелестів роман Ніла Ґеймана «Небудь-де» (1996; український переклад 2017).

Там — гра, хіба з присмаком первісного передбачення; тут, у Пагутяк — наведення ладу у власному досвіді; знання, що збільшує біль. А це вже, знов-таки, алюзія на Біблію.
    

І так — до нескінченности. Принаймні до Умберто Еко. Бо фраза Пагутяк «бачити усюди зв’язки» — це квінтесенція всього того італійця. І що — це все погано? Аж ніяк. Радше навпаки — індикатор високого ступеня залучености до ноосфери, принаймні до її літературного терену.

Літературна традиція можлива тільки через відштовхування/поборювання або асиміляцію/варіативність. І годі зрозуміти, де курка, а де яйце — та й не важливо, хто перший що сказав. Важливий рух ідеї.
    

А «Путівник розгублених» — виразний роман ідей. Для якого фабула — лише данина формі. Вона зводиться накоротко до такого: Марія та Йона мандрують до Єрусалиму/Єршалаїму. Обидвох непокоїть: цей символ «спокуса чи прохання про порятунок?».

Сюжет же (що ж відбувається насправді) — просто карколомний. Час постійно петляє (прийом, успішно апробований авторкою ще у «Снах Юлії і Германа», 2011), ще й ускладнений нерозрізненістю дійсности і сну («у снах стежка перетворюється на змію»). Коли Кастанеда під мескаліном, Пагутяк — під сновиддями.
    

Взагалі-то, Марія та вся її родина на початку історії «вбиті розбійниками, що їх розпаскудила війна, розв’язала їм руки», а Йону смертельно поранено у якійся локальній бойовій сутичці (романна дія відбувається під час Першої світової).

Але впродовж читання годі дібрати, чи це справді сталося — настільки потужна лінія спогадування («що я зробила… будучи не при пам’яті»). Єдина сталість у цьому романі — рух. Рух понад усе: «Підемо. А то як стоїмо, не знаю, чи живі ми, а чи мертві» (це ще й привіт Шевчукові, чи не так?).
    

Роман ідей — це завжди про медіаграмотність. Пагутяк пише: «Найвища мудрість — навчитися розпізнавати, що від Господа, а що від шайтана». Коли йдеться про шайтана, а не про сатану — то хто ж Господь? «Воля Аллаха — прекрасна, жахлива і мудра», — значить наша авторка.

Не будучи людиною воцерковленою ба навіть релігійною — сприймаючи Святе Письмо радше з позицій соціальної психології, — я готовий прийняти і таку інтерпретацію. Зрештою, Галина Пагутяк упродовж усього письменницького шляху торує шлях зі Заходу на Схід (не в російському розумінні, звісно).

Може, й не до Аллаха, а до якоїсь нетоталітарної, як вона розуміє, релігії? До шумерського «раю»? Принаймні  її нехіть до суто демонстративного християнства зрозуміла: «Навіщось капличка, як же тепер без капличок» (Сентиментальні мандрівки Галичиною. — Л.: Піраміда, 2014).
    

Пригадаймо назви розділів з «Урізької ґотики», що, як гірлянда, почергово спалахують у кожному новому творі Галини Пагутяк: «Втома. Знудження. Неспокій. Відрада. Терпіння. Ураза. Розпач. Гіркота». Усе це концентровано миготить у «Путівнику розгублених» — романі, котрий за своєю інтегральністю перевершує і сторітелінґову вибуховість «Слуги з Добромиля», і поважну статусність «Маґнату».

«Путівник розгублених» — така сама літературна подія останніх років, як і «Букова земля» Марії Матіос, більших немає — дарма, що ці твори зладжені у геть відмінний спосіб.

«Непомітно, але стрімко я віддаляюсь від того, що називають літературою», — написала пані Пагутяк за п’ять років до «Путівника розгублених» («Новий рік у Стамбулі»). Якщо накладати це на жанрову літературу — то так.

Але коли співвідносити поняття «література» до здатности адекватно відтворювати у мові реальність — то ні. «Доки не вибудуєте міст зі слів, доти будете сидіти в темній печері», — читаємо у крайньому романі Пагутяк. «Міст зі слів» — парадигма усієї літератури. І цей міст нескінченний — «доки не розповіси стару історію, не почнеться нова».
    

Письменники радо вклинюють у своє міжкнижжя дорожні нотатки, часто-густо — і в романи. Пагутяк — не виняток, а радше правило. У неї принаймні дві виразно «дорожні» книжки: «Сентиментальні мандрівки Галичиною» (2014) та «Новий рік у Стамбулі» (2015).

Загальна тональність — як у Андруховича в «Лексиконі інтимних міст» (2011): не так побачити, як відчути-пригадати щось принагідне: «Я могла би написати про Стамбул, якби навіть там не була. Уява може все. І отой, не відвіданий, Стамбул був би реальніший, ніж відвіданий». Авжеж, «творчість — це спроба створити альтернативний світ».

Так, це не туристичний, а мітологічний спосіб мандрування (а сентимент до мітології у Пагутяк — наскрізний, демонстративний) — пересування згідно зі своїм уявленням про місце «Мостиська була у світлій тональності, Городок — у темній, Судова Вишня відзначалась прозорістю».
    

Отже, «просто ходити і вступати в контакт з речами». Як ото «часом вдома я розмовляю з м’якими іграшками. Мені здається, що їм незручно сидіти, або холодно, або самотньо». Дорожні нотатки — як соціалізація автистки? «Я ніколи не могла інтегруватись у соціум… Туга, неспокій, потреба втекти — це й досі є одним з мотивів моїх мандрівок», — значить наша авторка. «Автизтм» як візіонерство?
    

Так, Пагутяк — візіонерка. Після російської агресії це очевидно: «Я пишу ці рядки 7 березня 2014 року, коли над Україною нависла тінь війни… Маємо справу з патологічним бажанням стерти Україну з лиця землі». Це за дев’ять років до публічного запрошення Зе-президента «на шашлики» у лютому 2022-го.
    

У «Путівнику розгублених» йдеться (написаного, нагадаю, 2020-го) про те, що «походження тріщини було зрозуміле: війна розколола землю, хай бої й відбувались далеко. Тріщини пішли всюди».

Нині бачимо це навіч: після російської інвазії спалахнуло на Близькому Сході, підгорає на Кавказі й на Балканах. Водночас «дороги цього світу наповнились утікачами від війни і гендлярами від війни» (до міноборонівських яєць по 17 гривень було ще кілька років) — ще одна візія письменниці.

Це ще й ретроспективна історія минувшини у її дотичности до геополітики: «Скільки разів палили Кам’янку татари, турки, всілякі заброди. Тому вона й не виглядає як, приміром, Тулуза чи Оксфорд, куди не прорвались ординці, бо їх зупиняли Добромиль, Комарно, Кам’янка».
    

А від советської окупації тягнеться й ментальна історія: «Те, що відбувалось у Підбужі з червня 1939-го і, власне, до кінця 50-х, виліпило з тих, хто вижив, дві категорії — фаталістів і колабораціоністів. Фаталісти продовжували війну і всі загинули, колабораціоністи навчились пристосовуватись до будь-якого режиму, щоб врешті зануритись у соціальну апатію і моральний розпад… Найгірше, що було в історії Галичини, — компрометація визвольного руху. Бо свідки не завжди кажуть правду».
    

А відтак — «у Рудках на місці масових розстрілів євреїв місцеві десятиліттями рили землю, шукаючи золоті коронки і перстеники». Так, «села, викошені Голодомором, винищені війною і заселені рабами з Півночі, це вже цілком інша історія».

А що ж тепер? «Підбужем, як і багатьма містечками України, керує Сім’я. Це — модель тієї влади, яка зараз в дер­жаві. Зміниться щось у Підбужі, зміниться і в Києві. Але не навпаки, бо це неприродно».

Роман Безсмертний, який у березні 2022-го опинився був під окупацією в підкиївському селі, розповідав, як московити допитувалися в нього: хто в селі «князь»? Він переконував зайд з автоматами, що таких у нас немає. Але насправді — є; як рудимент російщини («багатьом людям не подобається, що вони втратили статус гвинтика системи», — значить Пагутяк).
    

Українське село сьогодні є голов­ною ланкою війни — звідти найбільше мобілізованих. З одного боку, офіс президента забирає гроші з місцевих бюджетів на свої майбутні політичні проєкти, а з іншого — куди й кому ці локальні гроші мали б піти? Галина Пагутяк сподівається хіба на «здорову кров, яка не зіпсувалася від різних політичних інфекцій».
    

Авторка чи видавець назвали «Новий рік у Стамбулі» повістю. Можна погодитися. Та коли аналізувати цей текст у суто літературних координатах, прийдеться знову вдатися до порівнянь.

«На дев’ятий день мене паралізувало уві сні. І якби я не прокинулась тоді й силою волі не змусила своє серце битись, я б померла». Тут і Деніел Кіз, і ще кого схочете. А коли прочитаєте, як «стежка крутила мною, як хотіла», — мимоволі згадаєте Валерія Шевчука.
    

Хай там як і повертаючись до початку: Галину Пагутяк не легко читати, але варто.

umoloda.kiev.ua

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Галина Пагутяк: Не легко читати, але варто

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Одеса, Івано-Франківськ, Дніпро, Вінниця й Чернівці — які нові книгарні можна відвідати не в столиці

В Україні відкрилися нові книгарні: «Книгарня Є» у Вінниці й Івано-Франківську, книгарні-кав’ярні Старого Лева в Івано-Франківську й Одесі, «Вперта коза» у Дніпрі, «Книгарня артефактів»

Видавці й книгорозповсюджувачі: Піратство не зменшилось

Під час публічного обговорення підсектора книговидання та книгорозповсюдження, що організував проєкт RES-POL спільно з Українським інститутом книги, розгорнулася дискусія щодо піратства

Фільм Ірини Цілик «Я і Фелікс» — відтепер на стримінгових сервісах

Фільм «Я і Фелікс» режисерки Ірини Цілик вийшов в онлайн прокат на стримінгових сервісах Netflix, Megogo, Sweet.TV і Київстар ТБ. Про це повідомила режисерка фільму на своїй фейсбук-сто

Після ракетної атаки по Харкову кількість замовлень у Vivat зросла вчетверо

Після оголошення про підтримку харківського видавництва Vivat, чиї книжки були знищені під час російської ракетної атаки на друкарню Factor Druk, українці вчетверо збільшили зам

Книжки Катерини Міхаліциної і Сашка Дерманського переклали словацькою і англійською

У Словаччині вийшла друком книжка Катерини Міхаліциної з ілюстраціями Грасі Олійко «Яків та мокрий вечір». Про це письменниця повідомила на своїй фейсбук-сторінці.
У Словаччині книжка в

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"