Віталій Портников. Повернення до Лаври

Віталій Портников. Повернення до Лаври

Повернення української Церкви до Лаври (хай на кілька годин різдвяної служби, хай тільки до Верхньої лаври в той час, як Нижня – величезний монастир, який став символом традицій українського православ’я, – все ще залишається під контролем УПЦ Московського патріархату) виглядає сьогодні навіть не як торжество історичної справедливості – українська Церква в українській Лаврі – а як неймовірне прискорення процесів змін самої свідомості українців, спровоковане насамперед зусиллями однієї-єдиної людини, Путіна.

Вже доводилося пояснювати, що маємо справу з невгамовним, диким шовінізмом. Шовінізмом, який не хоче шукати складних шляхів для розв’язання проблеми власного контролю над непокірними територіями. Шовінізмом, що не рахується з реальністю. Якщо реальність не відповідає його очікуванням – що ж, тим гірше для самої реальності. Шовінізмом, що впевнений у власній правоті та правоті своїх історичних вигадок.

Шовінізм попередника Путіна був значно обережнішим, «політичним», вишуканим. Днями, коли стало відомо про смерть остатнього голови Верховної ради Росії, конкурента Єльцина у боротьбі за владу Руслана Хасбулатова, я згадав промовистий епізод із його політичної біографії та російсько-українських взаємин перших років незалежності. Коли Верховна рада Росії ухвалила влітку 1993 року постанову про російській статус Севастополя, Україна звернулася із протестом до Ради Безпеки ООН. І російський представник у ООН утримався, коли ухвалювали резолюцію, що підтверджувала територіальну цілісність України, тобто не наклав вето (можемо собі уявити путінського представника у ООН, який би так вчинив?). Здавалося б, торжество здорового глузду? Але Борис Єльцин напередодні голосування у Верховній Раді Росії й сам говорив на мітингу в Ліпецьку про «російський Севастополь». Водночас Кремль допомагав проросійським силам у Криму, створив на півострові уряд і президентську адміністрацію з громадян Росії. У 1993 році вирішено зробити ставку на «червоного директора» Леоніда Кучму, а вже він після перемоги на президентських виборах 1994 року підписує угоду про Чорноморський флот – без всяких там скандалів у ООН. І все, Україна опиняється у пастці, що б там про це не думали Кучма та його виборці.

Путіну, цьому видатному чекісту всіх часів і народів, не до таких складних схем. У нього все просто – на чолі України має бути російський агент з бандою, й вони повинні швидко привести «втрачені землі» до «матушкі-Росії». Коли у 2004 році відбувається Майдан і цей план провалюється, у Путіна залишається безліч можливостей для впливу, однак йому цікаво тільки одне – взяти реванш і посадити-таки свого агента у президентське крісло. А коли йому це зрештою вдається, він не може дозволити Януковичу хоча б трішки камуфляжу з цією нещасною угодою про асоціацію – хоча навіть велика частина патріотичного середовища готова миритися з кримінальною владою, тільки б вона підписала цей омріяний договір. І навіть Тимошенко у в’язниці, навіть вибіркове правосуддя наших патріотів уже не лякає.

Але у Путіна інша логіка – у результаті він отримує 2013 рік і новий Майдан. Та навіть після перемоги Майдану він має ще безліч можливостей для впливу – однак вирішує, що йому потрібне «покарання» України у вигляді окупації її східних і південних територій. Коли цей план звужується до Криму, кількох районів на Донбасі й сварки з Заходом, він зосереджує зусилля на реванші за сценарієм 2010 року – хоча ніяких можливостей перемогти у відверто проросійських сил уже немає. Але він вірить, що 2019 рік – це і є 2010-й. Й знову прораховується!

У 2019 році багато хто з українців міг уважати, що своя Церква й томос – передвиборча витівка влади. Перемогли люди, які щиро не розуміли, навіщо все це взагалі потрібно, й не вірили у можливість великої війни. І їхні уявлення про життя повністю збігалися з оцінками їхніх виборців.

Що ж, сеанси перевиховання від Путіна – це вам не нудні лекції тих, хто роками попереджав про справжні цілі Кремля, про роль московської Церкви, про важливість армії… Із Путіним не занудьгуєш – під ракетними ударами реальність починаєш бачити такою, як вона є, а не такою, якою вона повставала у твоїх дитячих ілюзіях, мудрий народе.

Так що не варто московським священникам, усім цим мерседесам в рясах, нарікати на Зеленського. Це не Зеленський привів українську Церкву в українську Лавру. Це Путін привів українську Церкву в українську Лавру. Це Путін примушує ставати патріотами тих, кому ще вчора було наплювати на Україну. Це Путін переконує тих, хто не помічав, якою ж мовою говорить, переходити на мову своїх пращурів. Це Путін…

Хай ваш жадібний патріарх за нього ще помолиться. Бо ми молитися не будемо.

zbruc.eu

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Віталій Портников. Повернення до Лаври

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Премія «Своя полиця» оголосила переможців

Книжкова премія для сучасної жанрової української літератури «Своя полиця» оголосила переможців у сімох номінаціях. Про це Читомо повідомили у мережі «Книгарня «Є», що організовує премі

«Видала громада»: Заснували платформу для друку книжок авторів-початківців

В Україні створили краудфандингову платформу, що дозволятиме авторам-початківцям друкувати дебютні книжки коштом благодійників. Про це засновники проєкту «Видала громада» повідомили в і

Оголосили номінанток премії Women in Arts-2024

Оголосили фіналісток премії Women in Arts у семи номінаціях. Про це повідомили на сайті премії.
У 2024 на здобуття премії в категорії «Література» номінували:
 

поетку, морську піхотин

Кейс BookChef: Vivat, Yakaboo не продають книжки, а КСД і «Книгарня «Є» повернули їх в асортимент

Після оприлюднення розслідування про зв’язки низки українських книжкових бізнесів з росією українські книжкові мережі відмовилися розповсюджувати книжки видавництва BookChef. Нещодавно

Місто індустріальних монументів, людей і моря – яким був Маріуполь до окупації

До другої річниці блокади Маріуполя Вано Крюґер пригадує яким було це місто до початку повномасштабного вторгнення – під час проведення «StartUp Гогольfest». Перша версія цього есею бул

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"