Віра Агеєва про рукописи, які не горять, та важливість родинних історій

Віра Агеєва про рукописи, які не горять, та важливість родинних історій

Віра Агеєва, За лаштунками імперії – Віхола, 2021 – 360 с.

Про українсько-російські взаємини вже багато написано в контексті російських інтересів і пріоритетів. Уже не одне століття речницею антиколоніального дискурсу є вітчизняна література. Від Котляревського, Квітки-Основ’яненка, харківських романтиків аж до епохи модернізму й зрештою постання держави вона пропонувала різні моделі ідентичности, підважуючи імперські претензії й утверджуючи власну культурну самодостатність.

У цій книжці авторитетна літературознавиця Віра Агеєва через призму культурного процесу аналізує український спротив імперії та боротьбу за збереження колективної пам’яті.

Ми читаємо один з есеїв, опублікований у цьому виданні, який розпоідає про війни пам’яті, важливість її збереження, а також те, як письменники затримували у літературі знання про наше минуле.

 

На межі тисячоліть, на рельєфно вияскравленому трохи-таки жаским відсвітом круглої дати крутому переломі нас якраз і наздогнало, видобувшись зі схронів та криївок, виборсавшись з-під незчисленних заборон і табу, визволившись із зони вимушеної й уже нестерпної німоти, наше травматичне, непроговорене минуле, висока хвиля дивом зацілілих спогадів і збережених свідчень, усе те, без чого ні індивідуальне існування, ані буття нації не могли здобутися на осмислення, на картографування себе у певному ча сопросторі. Виявилося, що наша пам’ять мозаїчна, уривчаста, суперечлива, її надто довго не впорядковували й не структурували; її попросту зворохобило раптовим потужним вибухом, виверженням із таємних сховищ.

 

Тож закономірно уже від перших років державної незалежности почалися невпинні війни пам’ятей, зіткнення різних уявлень і бачень. І від цих екзистенційних викликів нікуди не подітися, шукати відповідей, прагнути порозуміння й примирення ми просто приречені, коли хочемо зберегти свою ідентичність. Спогади дуже швидко політизувалися, стали навіть розмінними монетами у змаганнях за виборчі рейтинги й призи, але все це шумовиння зрештою мало стосувалося речей глибших і важливіших.

 

Роздуми про пам’ять визначили сюжети цілого ряду знакових українських романів останніх десятиліть, а героями сучасної прози часто стають ті, хто професійно займається історичним минулим,— архівісти, музейники, бібліотекарі, реставратори, журналісти-розслідувачі. Багатство метафорики спогаду просто вражає, письменники вперто шукають способів і можливостей якнайвиразніше унаочнити те, що здебільшого за визначенням не піддається опредмеченню й оречевленню.

 

Пам’ять міцно пов’язана із землею, і то в обох значеннях слова: і з ґрунтом, і з рідною батьківщиною. Тож і шари спогадів очищуються, з’являються, усвідомлюються один за одним, усе далі в хронологічну глибину; невипадково робота пригадування найчастіше асоціюється й порівнюється з розкопками, археологічними пошуками. У нашій історії ХХ століття зосталося особливо багато лакун, вирв, заборонених зон і заклятих просторів, тож мотив закопаного скарбу, захованої в землі правди раз у раз відлунював у літературі у зв’язку з різними епохами й подіями. До того ж у часи великого терору (та й при арештах шістдесятих — ​сімдесятих років) закопування ікон, книжок, документів, рукописів, різноманітних небезпечних «речових доказів» часто давало єдину надію хоч щось зберегти й урятувати до сподіваних кращих часів. Згадки про закопані у степовій могилі клейноди й свячені ножі, знаки давньої слави й доблести, що колись, може, відродиться, важливі в українських поетів-романтиків; Шевченко, проте, корегував ці сподівання засторогою про «чорних археологів» — москалів, котрі взялися шукати закопаних «древностей», коли вже нічого стало красти у завойованих.

 

Для ХХ століття прогностичним став останній, датований уже літом 1913‐го, задум Лесі Українки, план драми «На передмісті Александрії живе сім’я грецька…», що стосується якраз культурної пам’яти колонізованих, долі культурних набутків у часи, коли запановують варвари. За сюжетом, у дім «дуже вченого елліна», ув’язненого за поширення вільнодумних єресей про право людини на особисту свободу, от-от мають увірватися стражники, щоб попалити шкідливі папіруси. І тоді діти-підлітки закопують їх у пісок, благаючи всевладного Геліоса врятувати скарби. Мотив захованого скарбу, втаємниченого у хатньому просторі дару визначальний для драми «Оргія». Це доля поневоленої культури— ​приреченість на непочутість у ширшому світі, на самозамкненість, бо популярністю обдаровують лише загарбники.

 

Тож вибір існує лише між славою й честю. Ми не можемо облічити, скільки реліквій навіки зосталося у забутих схованках, до яких так ніхто й не повернувся. Але знаємо про те, що перетривало й зосталося у культурному просторі.

 

Скажімо, спогади Бориса Антоненка-Давидовича чи роман Петра Шекерика-Доникова «Дідо Іванчік». Історії збереження, переховування цих текстів майже що детективні. Хтозна чи правдива, переказується навіть нібито повідана Михайлом Драй-Хмарою у тюремній камері історія про валізу з рукописами, закопану напередодні самогубства Миколою Хвильовим у селі на Слобожанщині. Саме побутування такого переказу — ​теж свідчення про стан культури і віру в її здатність перетривати найгірше.

 

На рубежі тисячоліть українські автори почувалися зобов’язаними говорити в імені принаймні трьох поколінь, замість тих, що були позбавлені змоги свідчити за себе самих. Найяскравішим романом про пам’ять став «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко. Сам цей образ чи топос міг би стати непоганою метафорою для означення історичних процесів минулого століття. За нормальних умов музейний простір не може бути покиненим, він потребує всякчасного догляду, до того ж це місце постійного діалогу, місце для глядачів. Занедбаний музей означає культурну катастрофу, якісь трагічні зміни у самому національному бутті. Досвід такої катастрофи у романі й осмислюється, а водночас робиться спроба з’єднати обірвані кінці, відновити зв’язок часів.

 

Дитяча гра в «секрети» полягала у закопуванні в землю скарбу, тобто зробленої з підручних яскравих шматочків картинки. Знання про рукотворний скарб, доступ до нього означали присягу непорушної дружби, таємницю не можна було розкривати стороннім ні за яких обставин. Згадка про цю дитячу розвагу викликає в оповідачки роману складні історичні аналогії. Доросла Дарина Гощинська, журналістка-розслідувачка, авторка телепроєкту «Діогенів ліхтар», робить щось достоту протилежне, аніж у давній грі— ​вона секрети розкопує, розплутує і розгадує. І свою працю задля повернення відібраної пам’яти найохочіше порівнює якраз з археологією.

Коли історії послідовно, неухильно й брутально позбавляли, то заціліло хіба те, що хтось, наражаючись на смертельні ризики, не боячись одвертого протистояння з чужинецькою владою, подбав заховати, уберегти від ворожих очей. Так жінки закопували в тридцяті роки óбрази, рятуючи од «войовничих безвірників». Ревні атеїсти відбирали водночас і родинну пам’ять, і самі знаки, обереги родинного затишку й домашньої сталости та захищености: дім ставав безборонним перед розпаношеним злом, руйнувався одвічний символічний порядок. Тож ховаючи ікони, вірили, що тим самим захищають родину й рід. Захист надто ненадійний перед катастрофічною загладою, але інших способів просто не існувало; і заховане потім часто не було вже кому чи не було як шукати. Гощинська згадує схожий бабусин переказ: «Вони прадідову бібліотеку тоді були закопали— ​там купа була дореволюційних книжок, Винниченко, Грушевський, історія французької літератури в Петлюриному перекладі— ​ну, вони й перелякалися… А потім так і не знайшли, де закопували, та й дім у війну згорів… Так воно десь під землею й зотліло».

 

Злякалися цілком підставово: кожна з тих книжок тягла на розстрільний вирок. А позбавлений спогадів, десакралізований дім тим легше піддавався знищенню, стоячи у ворожому просторі, на «не своїй землі», яку пришельці вважали привласненою й перейменованою. Саму роботу над романом Оксана Забужко назвала у післямові «докопуванням» до історичної правди. У «Музеї покинутих секретів» об’єктом пильного дослідження стають житла пам’яти, особистої, родинної, колективної; романістка шукає найпевніших місць, у яких спогад не розчиняється, не блякне, не звітрюється на безвість, оречевлюючись і фіксуючись з допомогою найрізноманітніших засобів і мнемонічних технік. Що можуть розповісти про наше минуле залишені речі, артефакти, зображення і як дешифрувати ці посилання? Науку такого розкодування незнаного шифру й опановують персонажі «Музею…».

 

В українських історичних романах, написаних упродовж ХХ віку, акцентувалися здебільшого великі наративи, увага зосереджувалася на зафіксованих літописцями вікопомних подіях і визначних діячах. У новому тисячолітті нас більше цікавлять мікроісторії, які в кінцевому підсумку також дають змогу побачити панораму, але в іншому ракурсі, не втрачаючи деталей, рисочок, слідів, яким тільки й можна з певністю довіряти.

 

«Музей покинутих секретів» цю зміну точки зору унаочнює дуже виразно: суб’єктивність, емоційність оцінки возведено в принцип, ми таки нічого не можемо вхопити з минулого, окрім наших визначених сьогоденням уявлень про нього, хоча самі ці уявлення мусять ґрунтуватися на зібраних слідах і свідченнях. А коли сліди якнайстаранніше затоптані, свідчення сфальшовані, робота пам’ятування стає винятково тяжкою. Тим менше довіри до офіціозних наративів і тим пильніший інтерес до усних приватних історій.

 

Тексту передують старанно прокреслені родоводи героїв: те, що для журналістки Гощинської розпочиналося як суто історичний сюжет, надалі розгортається великою мірою у просторі приватному. Магнетична притягальність побаченого в архіві фото упівської боївки із вродливою жінкою в центрі групи визначила якесь дуже особисте сприймання сюжету і розплутування історій, уже безпосередньо причетних до власного життя Дарини. Спогади у романі переважно про жінок, та ними ж таки збережені й розказані. Так само й дитячі «секрети» вважалися грою лише для дівчаток, хлопцям не слід було відкривати таємницю ні за яких умов. Переховуванням ікон клопоталися тільки господині дому. Пам’ять, передана по жіночій лінії переємности, інакша (та, виглядає, й точніша у конкретних деталях щоденного побутування), аніж версії, розказані чоловіками.

Традиційно споневажуваний «вузькоглядний» хатній простір, так пристрасно свого часу протиставлений, зокрема й самими феміністками, котрі рвалися у заказаний широкий світ, великим публічним царинам, сьогодні бачиться упривілейованим, особливо значущим і цінним простором спогаду. Дім якраз і є тим місцем, де автентична згадка про минуле може знайти найпевніший, може, прихисток під час великих воєн пам’ятей. Більше того, дім як структура символічного порядку формує тих, хто у ньому мешкає. «Дім, скоро вже існує, завжди ставить до мешканців свої вимоги». І героїня роману роздумує над тим, «як наш дім рядить нашим життям». Що змушувало виселенців із Чорнобильської зони повертатися до своїх покинених хат? У старих стінах залишалася пам’ять, її ніяк було транспортувати деінде; рідні стіни самим своїм існуванням уже під’єднували до якоїсь спільної для кількох поколінь історії. А коли з батьківського дому виганяють окупанти, вірність йому стає ще й актом непокори, неприйняття загарбників. 

Купити книжку.

 

Фото: The Ukrainians / Данило Павлов

Оригінал статті на Suspilne: Віра Агеєва про рукописи, які не горять, та важливість родинних історій

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Премія «Своя полиця» оголосила переможців

Книжкова премія для сучасної жанрової української літератури «Своя полиця» оголосила переможців у сімох номінаціях. Про це Читомо повідомили у мережі «Книгарня «Є», що організовує премі

«Видала громада»: Заснували платформу для друку книжок авторів-початківців

В Україні створили краудфандингову платформу, що дозволятиме авторам-початківцям друкувати дебютні книжки коштом благодійників. Про це засновники проєкту «Видала громада» повідомили в і

Оголосили номінанток премії Women in Arts-2024

Оголосили фіналісток премії Women in Arts у семи номінаціях. Про це повідомили на сайті премії.
У 2024 на здобуття премії в категорії «Література» номінували:
 

поетку, морську піхотин

Кейс BookChef: Vivat, Yakaboo не продають книжки, а КСД і «Книгарня «Є» повернули їх в асортимент

Після оприлюднення розслідування про зв’язки низки українських книжкових бізнесів з росією українські книжкові мережі відмовилися розповсюджувати книжки видавництва BookChef. Нещодавно

Місто індустріальних монументів, людей і моря – яким був Маріуполь до окупації

До другої річниці блокади Маріуполя Вано Крюґер пригадує яким було це місто до початку повномасштабного вторгнення – під час проведення «StartUp Гогольfest». Перша версія цього есею бул

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"