Віктор Петров і Софія Зерова: роман, який жив у листах

Віктор Петров і Софія Зерова: роман, який жив у листах

Віктор Петров. Листи до Софії Зерової, упорядник Вікторія Сергієнко – Київ: Дух і Літера – 437 с.

 

Історія кохання Віктора Петрова й Софії Зерової – одна із найзагадковіших в українській культурі ХХ століття. Взаємини, що почалися у 1920-ті роки й були формально оформлені шлюбом через 35 років після першого знайомства, стали предметом численних розважань – від наукових публікацій Романа Корогодського й Юрія Шевельова до художніх інтерпретацій в прозі Софії Андрухович. При цьому збережені Софією Федорівною Зеровою листи Петрова до неї ніколи не публікувалися в повному обсязі. Пропоноване видання стало першою, науково коментованою публікацією всіх 330 листів, що зберігаються в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України й походять здебільшого з періоду 1950–1956 років, коли Петров після повернення із Західної Німеччини мешкав і працював у Москві.

Ми читаємо уривок з передмови Андрія Портнова, в якій розповідається про багатогранність постаті Петрова та його зв’язок із дружиною Зерова.

 

Віктор Платонович Петров був істориком і мовознавцем, літера ту рознавцем і літературним критиком, археологом і письмен ником. Був приятелем Максима Рильського і Юрія Шевельова.  Співробітником німецького військового відділу пропаганди й  московського Інституту історії матеріальної культури. Автором  праці про більшовицький терор і кавалером ордена Вітчизняної  війни. Сином священника й керівником етнографічної експеди ції про Миколу Щорса. А ще він був чоловіком Софії Федорівни  Зерової.  

 

Як оповісти історію кохання Віктора Платоновича й Софії Федорівни? Обох надто легко засудити з висоти удаваної моральної  правоти, особливо беручи до уваги трагічну долю першого чоловіка Софії і друга Віктора Петрова – Миколи Костьовича Зерова.  Не так важко й снувати всілякі конспірологічні теорії, надто через  очевидний факт співпраці Петрова із радянськими спецслужбами  (тим більше, що зміст, перебіг та логіка цієї співпраці надалі викли кають чимало запитань). На це накладаються неповнота архівних  джерел, суперечливість наявних спогадів, повторюваність певних  помилок чи вигадок. 

Цей текст є спробою скласти докупи відомі дослідникам на цей  момент шматочки фактографічного пазлу й звернути увагу на певні фрагменти спогадів, листування та художніх творів, що можуть  привідчинити дверцята до однієї з найдивовижніших особистих й  інтелектуальних історій українського ХХ століття.

Серця трьох 

13 лютого 1920 року в Києві вінчалися Софія Лобода й Микола  Зеров. Обом було по тридцять років. Софія була стримана, висока,  таємнича і вимоглива, з тих жінок, що завжди лишаються при своїй  думці й воліють самі обирати. Микола був поетом, пристрасно закоханим у досконале в мистецтві («непоправним естетом») й цілком безпорадним у повсякденні. Він вправно катався на ковзанах, полюбляв солодощі та конвалії, а ще мріяв побачити північне сяйво. 

 

Практично відразу після вінчання подружжя виїхало з Києва до селища Баришівка, щоб пережити голодні часи «воєнного комунізму». Там Зеров викладав на соціально-економічних курсах й багато  працював над власними творами. 1922 року до тієї самої Баришівки приїхав Віктор Петров – на чотири роки молодший за Зерових,  так само випускник Київського університету св. Володимира (тіль ки 1918-го, а не 1914-го!), так само філолог. Петров був іронічний,  насмішкуватий і суперечливий. Він полюбляв сонце, добру каву й  розумові вправи, ідеальним партнером у яких був Зеров. 

 

Восени 1923 року, повернувшись до Києва, Зеров обійняв посаду професора української літератури тамтешнього Інституту Народної Освіти (себто університету). Петров – також у Києві – працював в Академії наук.  

 

1924 року в родині Зерових народився син Костянтин, Котик – «маленький Микола Костьович» з красивими очима матері й надзвичайними розумовими здібностями. Про сина Зерових залишив  проникливий спогад один із учнів Миколи Костьовича: 

 

Котик був дивовижним хлопчиком, але дуже хворобливим, і через те навіть не навчався у школі. Коли я приходив до Миколи Костьовича, він завжди сидів за партою, яка стояла в його кімнаті, і в мене було таке вра ження, що Котик увесь свій вільний час проводить у читанні та студіях. Не скажу, що хлопчик здавався мені ангелоподібним, та все ж було якесь  відчуття, що він не жилець на цім світі… Микола Костьович любив Котика ніжно – такої любові й ніжности в людині, яка зовні справляла враження суворої, саркастичної та іронічної, я більше не зустрічав… Не знаю, чи  міг він любити ще когось так, як Котика

 

Друга половина 1920-х років, мабуть, найщасливіша доба в житті Зерова. Він – визнаний метр українського літературознавства, один із найяскравіших поетів і перекладачів. Зеров не приховував своєї інтелектуальної вищості й щиро радів оплескам студентів після лекцій. Ще більше він пишався своїм сином, маленьким Котиком. 

 

Петров у другій половині 1920-х готував монографію про Пантелеймона Куліша (за яку 1930 року здобув науковий ступінь  доктора літературознавства), а 1928 року – дебютував як прозаїк  «В. Домонтович» із повістю «Дівчина з ведмедиком». Незабаром  друком виходять й романізовані біографії: «Аліна і Костомаров»  (1929) та «Романи Куліша» (1930). 

 

У цей самий час почався його роман із Софією Зеровою… Як у безумовному щасті розпізнати ознаки неминучої біди? Колишня студентка Зерова занотувала постфактум своє передчуття, побачивши Миколу Костьовича з Котиком: «Цим двом істотам, таким подібним межи собою, таким виключно обдарованим, таким  особливим – їм обом разом – немає місця на землі. Довго їх життя так не протягнеться: бути біді». Цікаво, що також постфактум  Петров згадував, що восени 1934 року Зерова раптом потягло до  Баришівки, й прокоментував це таким чином: «Це недобра ознака,  коли людину тягне на старі місця».

 

На процесі «Спілки Визволення України» 1930 року Зерова при мусили виступити свідком, а Петров був згаданий у свідченнях  Сергія Єфремова серед членів «київського осередку». 1931 року заарештували їхнього спільного друга – Максима Рильського, який  провів вісім місяців у Лук’янівській в’язниці. Вісім місяців, що,  за пізнішою оцінкою Петрова, зламали митця й перетворили його  поезію на «творчість, яка поетично ні до чого не зобов’язує автора і свідчить тільки про його вміння володіти віршем». 13 травня  1933 року покінчив життя самогубством Микола Хвильовий, який палко підтримував Зерова та його орієнтацію на високу європейську культуру. 

 

Для Зерова кінець наступного, 1934-го, став кінцем усього. Після нищівної партійної критики він втратив професорську посаду  в університеті. А 3 листопада 1934 року втратив сина – десятирічний Котик помер від скарлатини. Тяжко захворіла й Софія Федорівна. За спогадами близької подруги Зерова, Людмили Курилової,  він «знав, що дружина зраджує його і дуже мучився». На смерть  Котика Микола Костьович написав сонет з моторошними рядками: 

 

Потерей сына страшно заплатила 

Судьба неверной и моей жене: 

Её, больную, весть почти убила, – 

Так для чего же жить теперь и мне

На похороні сина Зеров виголосив прощальну промову латинською мовою. На перелякано-здивовані погляди кількох присутніх  на цвинтарі колег він відповів: «Що, вам здалося непристойним,  що батько на похороні сина виголошує промову за всіма правила ми латинської риторики?.. А вам не спало на думку, що я ховаю не тільки Котика, а й себе, що я, може, востаннє в житті виступаю…».

 

Вбитий горем Зеров переїхав з Києва до Москви, але це його не врятувало. Наприкінці квітня 1935 року Зерова заарештували в підмосковному Пушкіні, у 1936 році засудили до десяти років таборів із конфіскацією майна. Найціннішим майном Зерова була його багата київська бібліотека, дбайливо дібрані книжки у вишуканих палітурках… Софія Федорівна зберегла листи, що їх Зеров надсилав із півночі.  В них він зазвичай звертався до дружини «дорогой Соник», запитував, як часто вона «буває в Котика» (тобто на могилі сина), просив  частіше писати, оповідав про перекладацькі плани й про побачене  північне сяйво, яке нагадувало фісташкове морозиво. Одного разу,  1 січня 1937 року, Зеров запитав: «Отчего ты не пишешь мне ничего  про Виктора Платоновича?». А 19 вересня 1937 року, вітаючи Софію із днем її майбутніх іменин, він написав: «Когда теперь мы проведем его вместе?»

 

Цей лист Зерова останній. 3 листопада 1937 року його  було розстріляно в урочищі Сандормох у Карелії. 

 

Петрова також заарештували. Це сталося 8 червня 1938 року.  Але вже 21 червня він вийшов на волю. Дослідники нерідко пов’я зують цей двотижневий арешт із перекваліфікацією на співробіт ника органів. На початку 1941 року Петров обійняв директорство Інституту українського фольклору, його кандидатуру висунули дійсні члени Академії наук. Але початок німецько-радянської війни не дозволив йому і далі просуватися академічно-управлінськими сходинками. Влітку 1941 року Петров був евакуйований з Академією наук до Уфи (Софія Зерова залишилася в Києві),  а вже восени він з’явився в окупованому німцями Харкові, де незабаром почав працювати у військовому відділі пропаганди й редагувати часопис «Український засів». На завершальному етапі війни Петров переїхав до Берліна, де працював в Українському Науковому Інституті, а в січні 1945 року – до Мюнхена, де викладав у Бого словській Академії УАПЦ та Українському Вільному Університеті. 

 

Під час війни і в перші повоєнні роки він дуже багато публікував, зокрема, видав повісті «Без ґрунту» та «Доктор Серафікус» (обидві написані ще наприкінці 1920-х – в середині 1930-х років).  За оцінкою одного із провідних літературних критиків того часу, в  своїх повоєнних прозових творах Віктор Петров-Домонтович «цілком виразно зростає на очах у нас на центральну постать нашого  мистецтва прози». У «Болотяній Люкрозі» – спогадах про післяре волюційний Київ і Баришівку – він пише про Зерова і згадує, що за студентських років той «був ніжно закоханий в одну з Лобод». 

 

Увечері 18 квітня 1949 року Віктор Петров вийшов зі свого  мюнхенського помешкання і зник. В українському середовищі цю подію тлумачили по-різному. Дехто звинувачував у «вбивстві  професора Петрова» бандерівців. Дехто «припускав самогубство»,  шукаючи аналогій з героєм його повісті «Без ґрунту» архітектором Линником. Гіпотеза Євгена Маланюка полягала в тому, що  Петров «не витримав аури хахлоеміґрантства і – втік сам». Що є  неймовірнішим: повторити долю свого літературного героя чи ви явитися співробітником радянської розвідки?.. Існують свідчення,  що напередодні зникнення Петров разом із Ігорем Костецьким та Юрієм Косачем дивився у кінотеатрі «Красуню й чудовисько»  Жана Кокто – сюрреалістичну казку 1946 року, в якій Жан Маре зіграв одразу три ролі, зобразивши на екрані і принца, і потвору (який насправді викликає чи не найбільше симпатії), і закоханого  в головну героїню хлопця, що вирушає убити чудовисько, але сам  перетворюється на нього.

Загадка зникнення Петрова знайшла своє розв’язання трохи  згодом, коли всі дізналися про його наукову діяльність як археолога в Радянському Союзі. Тим часом Віктор Платонович отримав  рідкісну нагоду прочитати спогади про самого себе. Чи мав він до  них доступ?.. Сам Петров у радянських анкетах про своє повоєнне  перебування в Західній Німеччині писав про «закордонне відрядження» і «службу в Міністерстві зовнішньої торгівлі». А до відділу  кадрів повоєнної Академії наук він приніс довідку про те, що під  час війни перебував на окупованій території як «бійця парти занського загону ім. Берії». 

 

Де насправді служив Петров і в чому саме полягала його розвідницька діяльність? Ще 1985 року Ігор Качуровський припустив,  що його розвідницькі функції «не стосувалися нашої еміграції, а були пов’язані з перебуванням на посаді у гітлерівському Східньому Міністерстві». Сам Петров у 1960-ті роки розповідав колегам-археологам, що мав на окупованій території два завдання: по змозі очолити український уряд (якщо до його створення дійде справа) та убити Гітлера (в один із його приїздів до Вінниці).  В неформальній розмові з радянським журналістом він називав  себе резидентом радянської розвідки в Харкові і в Берліні, якого  мусили терміново вивезти до СРСР через те, що «засвітився зв’язковий». Чого варті такі «зізнання» колишнього розвідника? Чи не йшлося Петрову саме про те, щоби вони повторювалися у пізніших  спогадах? 

 

Ще цікавіше питання: чи знала Софія Федорівна про розвідницьку діяльність Віктора Платоновича? За спогадами колег Петрова, вона сама на таке питання відповідала ствердно й казала: «Одного разу приходив один чоловік, який розпитував про її статки, після чого вона отримувала певну допомогу…». Із цієї відпові ді неможливо зрозуміти, коли саме приходив «один чоловік» і про  яку допомогу йшлося… Відомо тільки, що Петров декілька разів писав Софії у 1943 році. Але залишається незрозумілим, чи (і яким  чином) повернувся би Петров до СРСР і до неї, якби не «провал  зв’язкового»? 

 

Перший збережений повоєнний лист Петрова до Софії Федорівни надісланий з Москви аж у січні 1950 року. Перевестися ж із  московського Інституту історії матеріальної культури до київсько го Інституту археології Петрову дозволили лише 1956 року. 

 

У 1957 році Софія Зерова і Віктор Петров одружилися. Це сталося через тридцять п’ять років після їхньої першої зустрічі. Їм  обом було за шістдесят. І на них чекали ще дванадцять років спільного життя. 

 

8 травня 1965 року Петрова нагородили орденом Вітчизняної  війни І ступеня. 1967 року за сумою наукових праць він здобув учений ступінь доктора філологічних наук. 

 

1966 року в київському видавництві «Дніпро» вийшло «Вибране» Миколи Зерова. Передмову написав Максим Рильський,  примітки підготували Григорій Кочур і Віктор Петров. Софія Зерова вказана як упорядниця. Трохи згодом вона підготувала спогади  про Зерова для задуманого в Москві збірника, що мав вийти 1970  року. Цей збірник так і не побачив світ, але спогади Софії Федорівни збереглися. 

 

Петров тим часом 1968 року видав відразу дві монографії: «Подсечное земледелие» й «Скіфи. Мова і етнос». 1972 року вийшла третя – «Етногенез слов’ян». Це стало можливим завдяки клопотанням його колежанки з Інституту археології Катерини Корнієнко, чоловік якої керував сектором літератури та мистецтва ЦК КПУ.  Її ж зусиллями Петров із дружиною отримали власне помешкання – вельми скромну двокімнатну квартиру на другому поверсі «хрущовки» прямо навпроти Володимирського ринку. У помешканні  практично не було книжок. Можливо, це був різновид неприв’язаності до речей, про яку так багато розмірковував один із головних  героїв праць Петрова – Григорій Сковорода… Так чи так, але єдиною прикрасою помешкання був писаний маслом портрет Миколи  Зерова. Щороку на день народження першого чоловіка Софія ставила перед портретом букет його улюблених конвалій. Віктор Петров помер 8 червня 1969 року, очікуючи на кореспондента журналу «Огонек», якому він мав оповісти про своє розвідницьке минуле. Його було поховано, знов-таки завдяки допомозі  Корнієнків, на Лук’янівському військовому цвинтарі. Софія Зерова  зберегла листування й папери обох своїх чоловіків. Вона померла  у віці дев’яноста п’яти років 15 липня 1985 року й, згідно із заповітом, була похована разом із Віктором Платоновичем. Спогадів про Петрова Софія Федорівна не залишила. Жодної їхньої світлини удвох дотепер не опубліковано. Подальша доля портрета Зерова з їхнього помешкання невідома. 

Нічого окрім дружби… 

Зеров, якщо не враховувати запитання у таборовому листі  до Софії, нічого більше про Віктора Платоновича не написав.  Але було декілька епіграм, з яких одна дійшла до нас у щонайменше  чотирьох версіях!

 

Зі слів Софії Зерової Сергій Білокінь записав такий текст: 

 

Виктор Петров непонятен, 

Странен в сужденьях своих. 

Был бы, как солнце, без пятен, 

Если б немножко утих

 

У спогадах про Зерова Людмили Курилової цю саму епіграму  наведено так: 

 

Виктор Петров непонятен, 

В мыслях туманен своих. 

Был бы он солнцем без пятен, 

Если б немножко утих

 

Сам Петров у листі до Михайла Могилянського наводив цю  зеровську епіграму в значно дошкульнішій формі: 

 

Виктор Петров непонятен, 

В мыслях развратен своих. 

Был бы он солнце без пятен, 

Если б немного затих. 

 

І додав, що в первісному варіанті останній рядок звучав: «Если бы был он жених»

 

Чому жінки, пригадуючи той самий текст, виявилися поблажливіші до Петрова, ніж він сам до себе? Яку роль тут грав адресат  листа – Михайло Могилянський – науковець і письменник, який,  як і Петров, захоплювався іронією Анатоля Франса й постаттю Пантелеймона Куліша, а також був автором так і не опублікованого роману «Честь» (1929), що містить очевидні паралелі із прозою  В. Домонтовича? 

 

Так чи так, в усіх варіантах епіграми ключовим є слово «незрозумілий». Чи Зеров справді не розумів Петрова? Принаймні він сам видавався Петрову, наскільки можна судити з текстів останнього, зрозумілим. Для Петрова Зеров був цілісною постаттю, що «розкривала себе в ентузіязмі»

 

У повоєнних спогадах про «неоклясиків» Петров так зобразив  Зерова: живий, експансивний, рухливий, як живе срібло, надзвичайно чемний і коректний, людина високого й відкритого розуму і в жаднім разі не ідеолог… Метр, а не ідеолог… Людина оцінки, ґурман і естет… Однаково  високо він цінив добре загострені олівці.., міцний, за власним рецептом  добрий чай, добрих приятелів, вроду жінок і жіноче товариство, добрі вірші, книги і саме добре оправлені книги, вбрання, що було б елеґантне

 

За спогадами Петрова, ключовим словом до розуміння феномену так званих неоклясиків є слово «дружба»: «Була дружба і, поза  цим, не було нічого іншого»

 

Григорій Костюк згадує розповідь Бориса Якубського (який, до  речі, був боярином на шлюбі Зерова та Софії), що Петрова «за по стійну іронію й за гострий язик трішки недолюблювали. Але Микола Костьович завжди умів ставити його у смішну ситуацію. І це рятувало становище»

 

Софія Зерова про знайомство з Петровим у Баришівці згадувала так: У нього було багато спільних інтересів із Зеровим, вони могли годинами розмовляти про нові книжки, іноді сперечалися – смаки в них були  різні. Я звичайно не встрявала в чоловічу розмову, пильнувала своїх  справ, але прислухалася до неї з цікавістю. Петров був насмішкуватий,  любив парадокси, але Зеров спритно відбивав його напади і не дарував  йому нічого, іноді врочисто обвинувачував його за неточність якихось  деталей. Але в’їдливости та образ ніколи не було, сперечалися палко, доброзичливо й часто дуже потішно; для мене завжди цікавими були їхні «двобої». 

 

Сам Петров не раз писав про Зерова. У четвертому (за 1943 рік)  числі «Українського засіву» він рецензував львівське видання «Камен». 1946 року в «Рідному слові» він опублікував велику статтю про «історико-літературні взаємовідносини» Зерова й Івана Франка

 

У нарисі Петрова «Українська інтелігенція – жертва більшо вицького терору» (написано 1944 року, опубліковано у 1955–56 ро ках) постать Зерова – одна з головних. У коротшій версії нарису Петров, із не властивою йому ноткою патетики, закінчив оповідь  про загиблого поета словами, що той «виростає в образ зворушливий і героїчний, де некорисливість праці сполучається з її самовідданою величністю». У ширшій версії нарису цього патетичного  акценту вже немає. Натомість з’являється теза, що мученицький шлях Зерова – це «типова путь» значної частини української інтелігенції. Наявні й нові деталі. Зокрема, згадуючи про студентські  оплески після виступу Зерова в 1934 році, Петров запитував: «Чи  ж надто важко пізнати в несподіваному успіхові ознаки близької  загибелі?». Це запитання суголосне тезі з пізніших споминів Софії Зерової, яка напише, що казала тоді чоловікові: «Аплодисменти пробачають лише артистам, а ти не артист – тобі їх не пробачать!»

 

Купити книжку.

Оригінал статті на Suspilne: Віктор Петров і Софія Зерова: роман, який жив у листах

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Новинка!!! Знижка!!! Подарунки!!!!!

Мої любі,у мене стартувала НОВИНКА!!!!

Мега гаряча!! Емоційна!! Буду дуже вдячна вам за вашу підтримку!!!!

Безневинна для Звіра

– Дівчина тепер моя! – Накриває мене своєю похмурою тінню.

– Прошу … не потрібно …, – намагаюся

У Львові вшанували пам’ять Героїв Небесної Сотні

16 липня у Львові біля Меморіалу Героїв Небесної Сотні вшанували пам’ять семи учасників Революції Гідності, Героїв Небесної Сотні, мешканців Львівщини, які народилися у червні та липні. Про це повідомля

Блаженний лик

(мініатюра рукопису книги “Відлуння”)

Вже скоро… прочиняються двері минущого і зникає грань цьогосвітньої присутності. Поринаючи у води кришталевих озер, які сповнюють ключі-джерела дивини творення однієї душі

Анонс новинки – “Пограємо?”

Любі читачі,

хочу сказати, що завтра (точніше – вже сьогодні вночі) вийде моя нова книжечка – 

❤️ “Пограємо?” ❤️

Лишу вам трохи інформації, щоб ви змогли вже ознайомитися з нею:

 

 

Анотація:
Він

Новини та Новинка!

Всіх вітаю! Незабаром буде закінчення історії Марі та Дена! Так-так! Не Алекса, бо він показав своє справжнє обличчя! Іноді лиходії не такі, якими ми бачимо відразу!

“Все одно вона вже вважає мене лиходієм.

Перейти до блогу

Нові автори

Обиденна Марія

Обиденна Марія – письменниця, авторка науково-популярних праць, перекладачка. Народилась у місті Чернігові. Закінчила Чернігівський національний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченко за фахом історія, англійська мова та література. У Київському Міжнародному Університеті отримала ступінь магістра за спеціальністю англійська філологія. Мешкає у місті Києві. 15 років працює перекладачкою, авторкою науково-популярних та публіцистичних статей. Пише прозові твори і […]

Маргарита Проніна

Авторка двох романів: «Звичайна» 2015р. та «Закони дива» 2020р. Дехто називає мій основний жанр “інтелектуальна жіноча проза”. Веду невелику community для письменників: I.Publish та групу на ФБ «Як написати книгу?» – для мотивації молодих авторів та перших кроків у сфері літератури. Також є співаторкою збірки “Приготуй мені гарячого глінтвейну”. Замовити книги та поспілкуватися запрошую в […]

Zoriána Bezodnia Кількість робіт: 1 Тетяна Зінченко

Я – Тетяна Зінченко, журналістка, фольклористка, за другою освітою – психолог. Маю збірку поезій “Твоя щаслива пора року”, готується до виходу роман у новелах.

Сергій Ущапівський

Посилання на мій авторський сайт: poeziya-dushi.com Посилання на авторську сторінку в Фейсбук: Ushchapivskyi.Serhii Посилання на сторінку в Інстаграм: ushchapivskyi.serhii

Перейти до "Нові автори"