Війна, яка знаменує вихід України з колоніального стану — що пишуть про нашу країну світові ЗМІ

2022-07-07 07:00:00 Олеся Бойко

Триває п’ятий місяць повномасштабної російсько-української війни. Іноземні ЗМІ, які спеціалізуються на культурному контенті, продовжують її аналізувати. Як іноземні інтелектуали переконують світ у необхідності деколонізувати росію, у чому фундаментальна різниця між Толстоєвським та українськими письменниками, а також про те, як росія століттями винищували корінний народ України — кримських татар — читайте у нашому огляді світової преси.

 

Видання Eurozine опублікувало статтю Аліма Алієва «Зупинка колеса історії» про депортацію та геноцид кримських татар.

 

У статті Алієв розповідає історію своєї бабусі Ніяр — як її  депортували з родиною з Криму до Узбекистану, та аналізує ставлення росії до киримлилар впродовж історії. Історію свого народу він розглядає через призму 3 вимушених міграцій — після завоювання Російською імперією Кримського ханства, депортацію 1994 року та після анексії росією Криму у 2014 році.

 

«Сьогодні кримські татари рука об руку борються з українцями за своє право жити у вільній, демократичній країні. І після нашої перемоги ми раз і назавжди повернемося повноправними жителями Криму», — підсумовує Алієв.

 

 

The Paris Review опублікувало добірку розмов поета Іллі Камінського з іншими українськими поетами та поетками «В окупованих містах часу не існує: розмови з бучанськими письменниками».

 

«Ми збираємо ці свідчення, щоб документувати воєнні злочини, які відбуваються в Україні, та поширювати інформацію про них. І все ж не можна не помітити щось ліричне у поспішних відповідях цих письменників на електронні листи, неприкрашених відповідях на інтерв’ю та уривках досвіду. Уважність до світу в цих повідомленнях вражає. Читаючи їх, згадуєш філософа Еміля Чорана, який писав: «За багато кілометрів від поезії ми все ще беремо участь у ній через цю раптову потребу кричати — останню стадію ліризму», — зазначає Камінський у передмові.

 

У добірці зібрані розповіді Олени Степаненко, Юлії Стахівської, Олега Коцарева, Дарини Гладун та Сергія Прилуцького.

Журнал World Literature Today опублікував також есей Іллі Камінського «Одеса – як спостерігає світ».

 

«Я підтримую зв’язок із дюжиною інших письменників, ставлю запитання, і у відповідь їхні слова малюють картину міста війни, хор, який співає під сирени повітряної тривоги. Це не фотографії трупів на дорозі чи розбомблених будівель чи знищених танків. Це музика жаху, яку людина чує в очікуванні вторгнення на вулиці, де живе. У цій музиці є тиша, яка не дає мені спокою — вона постійно переслідує мене, поки я читаю ці тексти. Я ділюся цим, щоб це переслідувало вас також», — зазначає Камінський, вказуючи на байдужість світу.

Американський літературний журнал Apofenie опублікував есей Мирослава Лаюка «Час ірисів».

 

Він розповідає, як змінився Маріуполь після російської окупації, та розмірковує, як змінюються асоціації через травматичний досвід. Зокрема для Лаюка іриси раніше асоціювалися з Маріуполем, який з провини російської армії частково перетворився на руїни. Він порівнює те, як зображують ці квіти українські поети у своїх віршах з маками збірки «Мак і пам’ять» Пауля Целана.

 

«Іриси завжди цвітуть на початку літа. Іриси зацвітуть у Києві, Чернівцях, Харкові та Маріуполі. Вони розквітнуть, а ми про них поговоримо», — підсумовує Лаюк.

Онлайн-ресурс Музею сучасного мистецтва опублікував статтю історикині мистецтва Світлани Бєдарєвої «Деколонізація та розплутування в українському мистецтві».

 

У ній вона аналізує методи деколонізації українського культурного дискурсу крізь призму робіт сучасних українських митців, зокрема тих, які розглядають складні аспекти конфліктів ідентичності, актуалізованих російським вторгненням. Бєдарєва пише, що росія емоційно приєдналася до культурного та географічного простору, на який вона не має права.

 

Здебільшого Бєдарєва розглядає мистецькі інсталяції, вистави та фотовиставки, у яких розкривається тема деколонізації, проте вона також згадує щоденник Євгенії Бєлорусець, у якому вона описує Київ на початку вторгнення.

 

Історикиня мистецтва доходить висновку, що у лютому 2022 року українці повністю порвали з російською культурною сферою. «Усі суперечності та різноманіття позицій, про які говорять митці, одразу й назавжди стерті нападом росії, який триває. Двозначність зникла, як і постколоніальна боротьба України. Для України ця нелюдська війна, хоч якою б вона була болючою та неймовірно руйнівною, знаменує не лише звільнення країни від постколоніальних заплутувань, а й її остаточний вихід у деколоніальну стадію», — наголошує вона.

Медіаорганізація Project Syndicate опублікувала інтерв’ю доцентки  історії Єльського університету Марсі Шор «Списання росії» із письменником Володимиром Рафєєнком.

 

Він розповідає про свій досвід перебування під російською окупацією, те, як змінилося особисте сприйняття світу після 24 лютого, та розуміння добра і зла з філософської точки зору.

 

«З моєї точки зору, фундаментальна системна помилка російської культури полягає в тому, що вона свідомо поставила себе поза загальнолюдськими цінностями і над ними… Росіяни вважають, що їх не можна і не потрібно судити за законами і стандартами, єдиними для всіх людей, і що в цьому сенсі все дозволено. «Москва – третій Рим», – звикли про себе думати. Але раптом виявилося, що це не Третій Рим, а Четвертий Рейх», — каже Рафєєнко про російську культуру.

 

Він також розповів про те, як змінилося його ставлення до мовного питання в Україні після початку вторгнення: «Після 24 лютого я твердо вирішив ніколи більше не публікувати жодного тексту російською. Я не хочу, щоб мене розуміли ті звірі, які вбивають українських дітей. Мені нічого їм сказати. Не винайдено мови, якою можна розмовляти з тим, хто прийшов у твій дім, щоб убити тебе, убити твою дружину і дитину, знищити твій дім і спалити землю».

Американське видання Literary Hub продовжує серію публікацій про українську поезію добіркою віршів Остапа Сливинського «Небо невинне» у перекладі Амелії Глейзер та Юлії Ільчук.

 

Також у матеріалі згадують «Словник війни» авторства поета.

Журнал Foreign Policy опублікував статтю «Від Пушкіна до Путіна: імперська ідеологія російської літератури» філософа, головного редактора UkraineWorld Володимира Єрмоленка.

 

У ній він аналізує те, як російські літературні діячі позичили свої імена імперському проєкту своєї країни та сприяли вкоріненню ідеології російського імперіалізму. Зокрема Єрмоленко пише про поезію Міхаіла Лєрмонтова, у якій він прославляє захоплення Російською імперією Кавказу, та Алєксандра Пушкіна, який з тою ж інтонацією пише про Україну. 

 

«Візьмімо «Полтаву», поему Пушкіна про Івана Мазепу. Для українців Мазепа є символом національного опору проти російського панування та нагадуванням про те, що царська Росія порушила договір XVII століття про збереження автономії козаків в обмін на вірність московитам. Пушкін дотримується російської точки зору, зображуючи Мазепу як розпусного зрадника, який «проллє кров, як воду». Українців треба жаліти й зневажати, натякає вірш, як «друзів старих і кривавих часів», — зазначає Єрмоленко.

 

Також він порівнює погляд на козацтво Миколи Гоголя і Тараса Шевченка: якщо для Гоголя козацтво — частина віджилого, жорстокого минулого, то для Шевченка — провісник вільного майбутнього. Автор статті звертається і до співчуття Шевченка поневоленому народу Кавказу, розуміння його страждань, та протиставляє це Кавказу із поезії і прози Лєрмонтова.

 

«Російська література переповнена імперіалістичним дискурсом, романтизованим завоюванням і жорстокістю та мовчанням про наслідки. Навіть якщо твір нібито співчуває імперському суб’єкту, це співпереживання є романтичним уявленням про сумну долю суб’єкта — одвічну відсталість і поневолення. У той самий час, коли європейський орієнталізм створював образ африканських та азіатських суспільств як таких, що не мають історії, вартої розповіді, російська література конструювала образ Кавказу та України як суспільств, чия насильницька історія заслуговує на забуття», — наголошує Єрмоленко. 

 

Він підсумовує, що думати, що російська культура невинна і вільна від імперіалістичного дискурсу, який століттями був стрижнем російської політики — наївно і помилково. «Якщо ви шукаєте коріння насильства росії проти своїх сусідів, її бажання стерти їхню історію та її неприйняття ідей ліберальної демократії, ви знайдете деякі відповіді на сторінках Пушкіна, Лєрмонтова та Достоєвського», —  наголошує Єрмоленко.

 

Попередні частини огляду:

 

• «Голос з України: українська література у матеріалах іноземних медіа» — 27 лютого;

• «Ще більше голосів з України про літературу й культуру в іноземних ЗМІ» — 12 березня;

• «Молоде покоління українців працює з вільним віршем» — міжнародні ЗМІ про літературу під час війни» — 25 березня;

• «Метою світу має стати перемога України» — про війну з рф в міжнародних ЗМІ» — 7 квітня;

• «Пасивна риторика сприяє не миру, а воєнним злочинам» — що писали в іноземних ЗМІ про війну в Україні — 20 квітня;

• «Багато в чому саме російська література сплела маскувальні сітки для танків рф» — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 28 квітня;
• Як українці звикають до пронизливого звуку нової реальності — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 5 травня;
• Українську поезію «змітають із прилавків» — що писали про Україну в іноземних ЗМІ  — 12 травня;
• «Кримські татари говорять між собою мріями про вільну Україну» — що пишуть про нашу країну у світових ЗМІ — 19 травня;
• «Пушкін може мало чого нас зараз навчити, а Шевченко знову актуальний» — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 26 травня;
• «Захід має завершити проєкт із деколонізації росії» — що пишуть іноземні ЗМІ про війну в Україні — 2 червня;

• «Українська мова готова до того, що ми зараз переживаємо» — що пишуть світові ЗМІ про нашу країну — 9 червня.

Оригінал статті на Suspilne: Війна, яка знаменує вихід України з колоніального стану — що пишуть про нашу країну світові ЗМІ