Всупереч естетиці соцреалізму: як українцям повертають пам’ять про витіснене покоління поетів

2021-06-24 10:45:01 Ольга Ліцкевич

Витіснене поколінняhttps://uk.wikipedia.org/wiki/Витіснене_покоління – умовний термін, який позначає групу українських поетів-модерністів, найбільш активних у 60 – 80-ті роки минулого століття. Переважно підпільно вони творили абсолютно новий напрям української поезії, всупереч естетиці соцреалізму, що безальтернативно нав’язувалася державним апаратом.

За кордоном їхні твори потрапляли до антологій найкращої світової поезії свого часу, а на батьківщині їх не хотіли друкувати навіть в районних газетах. Дехто з цих авторів навіть тепер міг би претендувати на Нобелівську премію, проте, на відміну від шістдесятників, більшість з них в Україні так не визнали на офіційному рівні. Деякі безумовно сильні поети з цієї когорти досі не відзначені навіть вітчизняною Шевченківською премією.

Змінити ситуацію намагаються українські поети нової генерації – Олег-Богдан Горобчук, Анна Ютченко та Олег Богун, які підготували дві події на цю тему до цьогорічного Книжкового Арсеналу.

Спеціально для сайту “Суспільне Культура” Олег-Богдан Горобчук розповів, навіщо вони повертають пам’ять про витіснене покоління, кого вважають своїми культурними орієнтирами та чому українська поезія набагато сміливіше ніж те, що ми звикли вважати вершиною.

Конкурс відеочитань та поезія наживо

Наразі наш проєкт існує в режимі чату в месенджерах, де три-чотири людини спілкуються між собою, радяться, подають заявки на Книжковий Арсенал. Він не про те, щоб заробити гроші, податися на грант або завоювати соціальний капітал. Це виключно мистецька мотивація, яка є у мене та моїх однодумців.

Ми з поетами Анною Ютченко та Олегом Богуном перетиналися на різних літературних фестивалях, спілкувалися про спільні культурні цінності та у певний момент зрозуміли, що нам всім цікава ця тема “витісненого покоління” українських поетів, і почали разом збирати архів цієї поезії та наукових розвідок про неї. А також планувати заходи.

Цього року в рамках київського Книжкового Арсеналу, у нас відбудеться дві події. Перша – показ та нагородження фіналістів конкурсу відеопоезій “До слова. Витіснене покоління”.

Цей захід створений у співпраці з фестивалем CYCLOP та відомою культуртрегеркою Поліною Городиською. Ми закликали поетів, режисерів та людей, які, в принципі, цікавляться літературою, знімати артвідео, відштовхуючись не від своєї поезії або віршів своїх друзів, а від творів конкретних авторів витісненого покоління. Переглянути ці відео та проголосувати за ті, що сподобалися, можна вже зараз на Ютубі , а презентація цього доробку відбудеться 25 червня, о 12:00 у “Кінозалі” Мистецького Арсеналу.

І друга подія – це читання віршів авторів та авторок витісненого покоління. Вони зазвучать як голосами самих метрів – Миколи Воробйова, Івана Семененка, Надії Кир’ян, Валентини Отрощенко, сподіваюся – Василя Голобородька, так і голосами молодих поетів. Таким чином ми хотіли показати, що знаємо їхню творчість, що ця поезія цінна для сучасних наймолодших поколінь, які творять поезію майбутнього – але не без огляду на традицію цілої когорти дуже різних та по-різному сильних поетів покоління 60-80-х років.

Доля витісненого покоління

Щоб втілити цю ідею, ми почали розшукувати представників витісненого покоління, які ще з нами. Практично одразу зв’язалися з Василем Голобородьком. Його контакти було нескладно знайти – він на зв’язку з багатьма поетами, активний у Фейсбуці. Потім ми вийшли на Надію Кир’ян, зв’язалися з Миколою Воробйовим.

Про долю Івана Семененка ми взагалі нічого не знали. Станіслав Вишенський та Олег Лишега, які теж належали до оточення Київської школи поезії Літературне угрупування покоління поетів після шістдесятників, яке виникло наприкінці 60-х – 70-х років. Для його представників була характерна модерністська та авангардистська естетика, за життя згадували, що його слід загубився і зв’язку з ним немає. У нас в руках опинилася єдина зачіпка – його домашня адреса, яку Анна Ютченко знайшла у каталозі Спілки письменників України.

Ми з дружиною (Елла Євтушенко, українська поетка та перекладачка
. – ред.) просто поїхали туди, і врешті-решт нам вдалося до нього потрапити.

Уявіть собі людина, поезія якої доволі широко представлена у фундаментальній “Антології найкращих українських поетів ХХ століття” видавництва Абабагаламага, живе в спартанських умовах і взагалі ні з ким не контактує. У нього зовсім немає сучасних книжок, телевізора. Лише радіо. Звісно, він не знав, хто ми такі. Проте пан Іван має світлий розум, в курсі політичного життя, багато говорить про історію та з радістю читає свої вірші в цілком неповторній манері. Ви зможете побачити це на відео. Здається, він дуже скучив за цією справою.

Коли ми запитали його про верлібри та хто з поетів йому близький, він почав цитувати Нобелівського лауреата Сен-Жон Перса. Дідусь, якому 84 роки. На мене це справило сильне враження. Дуже скромні умови в квартирі, і тут – стихії, образність найвищого рівня, чудове володіння матеріалом – тобто людина дійсно живе у світі поезії, ігноруючи матеріальний світ, як тільки можна.

Коли я написав про це у Фейсбуці, відгукнулося дуже багато людей. Ігор Померанцев і Василь Махно, які зараз живуть в США, добре його пам’ятають. Іван Малкович одразу попросив у мене контакти Семененка, щоб відвезти йому гонорар за публікацію в “Антології письменників ХХ століття”. На момент створення цієї добірки у 2017 році ніхто не знав, де поет і що з ним сталося, тому навіть домовитися щодо публікації було неможливо.

“Народився у селі Дубівці на Київщині, закінчив Київський педінститут іноземних мов, автор збірки “Нерозривне сонце” та “Вірші для дітей”, – вся інформація про Івана Семененка в цій антології.

Так само ми навмання ми поїхали до поетеси Валентини Отрощенко, дружини ще одного поета-дисидента, Валерія Іллі. Пані Валентина досі активно пише вірші, хоча її ніхто не видає. За 30 років незалежності України, незалежності про яку вона так мріяла і боролася за неї – жодної її збірки, хоча вона хотіла і пропонувала Спілці Письменників України свої рукописи.

Тим часом у неї назбиралося понад 1000 віршів. Звісно, чимало з них варто буде підготувати до публікації. Зараз ми плануємо передзамовлення на її прийдешню збірку, хочемо максимально швидко запустити цей процес, тому наберіться трішки терпіння і відкладіть 100 – 150 гривень на передплату, ми писатимемо подробиці у соціальних мережах.

Витіснене покоління та офіційне визнання

Василь Голобородько, Іван Семененко, Микола Воробйов, Надія Кир’ян, Валентина Отрощенко та інші представники цього покоління поетів, на щастя, ще живі, але про них дуже мало знають українці. Майже всі знають про поетів, які отримали певну публічність – про Дмитра Павличка, Івана Драча, Івана Вінграновського, Ліну Костенко, Бориса Олійника та інших. Про них іще добре знали й за СРСР. А за незалежності ширше стали відомими і Василь Стус (на жаль, передовсім як мученик, а не як поет), і Грицько Чубай (але тут надзвичайно постаралися його талановиті діти).

Нам зараз це складно уявити, але за часів Радянського Союзу світоглядний вибір поета лежав як в естетичній площині, так і в площині політичних чи соціальних уподобань. Серед них були ті, для кого поетичне, мистецьке – єдине, що має сенс, те, що є в житті головним. Ніякі матеріальні моменти, нічого пов’язаного зі славою їх не цікавило. Вони не добивалися слави та публічності, їх цікавило мистецтво, а не моральна чи політична позиція. Може тому про них майже ніхто й не згадував у офіційній культурі.

Але за часів незалежної України, за ці 30 років, ми побачили таку картину. Офіційна культура вирізняє серед поетів того часу ніби більш офіційних, типу взірцевих – це шістдесятники та штучно долучених до них Стус (і фактично проігнорований Калинець та чимало інших). А також – всіх інших. А серед цих інших є справжні скарби, справжні взірці поетичного модернізму та авангарду, які проросли під льодом соцреалізму та дещо пом’якшеного його варіанту, якщо дивитися з точки зору естетики, а не політики, – значної частини творчості шістдесятників.

Важливо усвідомлювати, що з точки зору загальносвітової поезії творчість поетів витісненого покоління рівноцінна, якщо не цінніша, від поезії перехвалених у нас загальною середньою освітою шістдесятників. І це одна з великих проблем нашої вітчизняної гуманітаристики – цей жахливий розрив між реальністю та офіціозом.

Ці поети, так само як деякі шістдесятники, зазнавали переслідувань та не могли влаштуватися в житті. За нормальних обставин, в нормальній державі, Василя Голобородька ніколи б не примусили працювати до виходу на пенсію в шахті. Поета, якого у 1983 році друкували в антології світової поезії, яка мала назву “Від Рабіндраната ТагораБенгальський та індійський письменник, поет, драматург, композитор, Нобелівський лауреат (1913). Автор гімнів Індії та Бангладеш. до Василя Голобородька”, що вийшла в Югославії. Вдень він працював в забої, а ввечері та вночі писав вірші.

Або, наприклад, Ігор Калинець. Його доробок – ще одна перлина, про яку у нас мало хто говорить. Це людина, яка багато років провела в таборах, багато чого бачила в житті. І зберегла тонке відчуття естетики. Мені здається, він був би радий коментувати свої погляди на суспільство, поезію, чи, наприклад, на людську долю, якби до нього було більше уваги з боку медіа та держави. І це стосується кожного з цих поетів.

Нобелівська премія для України

Зараз пам’ять про витіснене покоління поступово відроджується. Академічне середовище не залишає їх творчість поза увагою, молодше поетичне середовище вже визнали їх як орієнтири. Це ті люди, які можуть претендувати на Нобелівську премію від України. Наприклад, про те, що Голобородько на це заслуговує, неодноразово казала Оксана Забужко, чий авторитет не викликає сумнівів.

Але наразі це справа ентузіастів, людей, які самі придумали цим займатися, а не взяли гроші в обласному бюджеті Львівської області, розпилили їх і зробили “хорошо” про Ігоря Калинця. Мене непокоїть те, наскільки від академічних тенденцій, які вже зрозумілі та трансльовані видавцями, культурною спільнотою, відстає офіційне визнання цих поетів, їх творчості – цієї національної спадщини, державою та системою освіти.

Що робить держава у моєму розумінні? Чекає, поки поет помре, щоб нарешті поставити йому меморіальну дошку або пам’ятник та запросити на його відкриття президента та мера міста – перерізати червону стрічку та попіаритися. Живий поет нікому не цікавий.

У квітні пройшла інформація про, те що Кабмін планує висувати на Нобелівську премію Ліну Костенко. Думаю, це вже далеко, далеко не вперше.

Звичайно, творчість Ліни Василівни – це теж частина національної спадщини, яка вплинула на багато поколінь. З цього приводу ні в кого немає сумнівів. Наприкінці 60-х її поезія, напевне, збирала стадіони й величезні зали. Але якщо ми вже пробували її номінувати, і нічого не вдалося, може, ще когось послати? Навіщо у 2021 році давати її творчість як орієнтир для загального літературного процесу? Який сигнал це дає молодим поетам, або науковцям? Чи це єдиний варіант серед сучасних поетів, який ми можемо запропонувати?

Другий момент – це те, що наші діти та онуки вивчатимуть в школі. Іван Малкович створив чудову “Антологію української поезії ХХ століття”. Держава має просто брати та популяризувати це, включати до освітньої програми. Понад тисячу сторінок гідної поезії на будь-який смак.

Мені дуже хочеться, щоби якомога більше людей знали та усвідомлювали, що українська поезія – набагато більше і сміливіше, ніж те, що ми звикли любити і вважати вершиною.

Оригінал статті на Читомо: Всупереч естетиці соцреалізму: як українцям повертають пам’ять про витіснене покоління поетів