«Восьме життя» Ніно Харатішвілі: Грузія для західного вжитку

2022-11-07 08:00:00 Тетяна Петренко

Ніно Харатішвілі. Восьме життя (для Брільки) / пер. з німецької Роксоляни Свято; обкладинка Марії Кінович. – Київ: Видавничий дім «Комора», 2022. – 1056 с.

 

Стереотипний образ Грузії зводиться до вина, гостинних людей і прекрасних гір. А уявлення про грузинську історію й культуру для західної аудиторії доволі часто є продуктом російського наративу. Ніно Харатішвілі, грузинсько-німецька авторка, у своїй родинній сазі «Восьме життя» береться ламати ці хибні уявлення.

Усе розпочинається в 1900-му році. Грузинський кондитер привозить до себе додому секретний рецепт гарячого шоколаду, що обіцяє його збагатити. У кондитера народжують прекрасні діти, а життя здається безхмарним і перспективним. Навіть коли його дочка Стася поїде шукати в охоплений агонією Петербург свого коханого чоловіка, реальність зовсім не торкатиметься своїми брудними руками цієї історії. Але шоколад виявиться прокляттям, а солодкавий тон першої частини саги – приманкою.

Солодка приманка

Родинний рецепт гарячого шоколаду є великою таємницею в родині Яші. Річ у тім, що він діє на людей, як справжнісінький наркотик щастя, але водночас кожна чашка шоколаду приносить величезне нещастя. Цим шоколадом батько Стасі спонукав дружину зачати ще одну дитину (йому хотілось мати сина), цим шоколадом Стася в революційному Петербурзі виводила з важкої апатії свою родичку. Цей шоколадний опіум виринатиме впродовж всього роману в найважчі моменти.

 

Іронічно, що рани від червоного терору герої запивають солоденьким шоколадом по-віденськи. І що Відень, як магніт, притягуватиме деяких персонажів цієї саги. Вони летітимуть на запах цього солодкого західного міста, і через свою мрію зазнаватимуть найгірших у житті страждань.

Грузія для вестернів

Як це нерідко трапляється із сучасними родинними сагами, грузинська історія «Восьмого життя» написана не грузинською мовою і не в Грузії. Та й цільова аудиторія роману – не грузини, які можуть знайти у складках цього величезного роману лакуни для своїх родинних спогадів. Спрямування тексту для західної аудиторії – типова ситуація в сучасній прозі. Варто лише поглянути на корпус північноамериканської літератури, яка розповідає історії зі всього світу й з усіх культур, але розповідає їх для західної аудиторії англійською мовою. 

 

Оскільки це не історія для внутрішнього вжитку, в книзі подані максимально спрощені пояснення історичних контекстів. А ще в книзі проставлені маркери західного літочислення, яке відрізняється від літочислення радянського. Важливі культурні й історичні події Заходу виступають своєрідним західним календарем, якому в радянському літочисленні відповідають геть інші події. Це західне культурне літочислення нагадує міряння часу за григоріанським і за юліанським календарем, що підкреслює відмінність радянського світу і світу західного. І таких відмінностей буде чимало.

Для західної аудиторії«Восьме життя» – це довга екзотична казка з прекрасними грузинськими принцесами, заради яких представники партверхівки роблять все, що ті попросять. Зі своєю демоницею-працівницею КДБ, що наказала вирізати одній з героїнь роману матку. З неймовірними помічниками, що здатні були витягти людину з-за залізної завіси на світ божий. Це епос про жахи радянського союзу – тобто щось таке, що існувало в реальному житті, але весь час було на безпечній відстані. Ця відстань дозволяє емпатувати й висловлювати глибоку стурбованість, але водночас вона показує колосальну відмінність у проживанні різними частинами Європи ХХ століття. 

 

Але в українському контексті цей великий грузинський роман звучить інакше.

Торкатися шрамів одне одного

У «Восьмому житті» є низка персонажок, які пережили страшний травматичний досвід і яких тягне до носійок інших травм. 

 

Кіті, яка пережила тортури КДБ, розповідає свою історію тітці Крістіні в обмін на дотик до її спотвореного обличчя, яке тітка старанно приховувала від світу. В такий спосіб жінки мають змогу доторкнутися до шрамів одна одної, адже, на відміну від Крістіни, шрам Кіті неможливо побачити очима. Так само потім, далеко від дому, Кіті відчуватиме потяг до жінки, що пережила концтабір. 

 

Для героїв роману травма стає тим, що неможливо скласти в слова. Та ж Кіті пише на основі пережитого популярні пісні, з яких стороннім слухачам нереально витягнути, про що в них ідеться насправді. Так, ніби для дівчини важать не слова, а проміжки між словами. Тож травма в цій книзі постає мовою онімілих, що спілкуються не словами, а невимовним у паузах між словами.

 

Через це для української аудиторії роман Харатішвілі є дечим іншим, ніж для аудиторії західної. Ми є носіями схожого історичного досвіду, що й персонажки «Восьмого життя». Ми можемо розуміти не лише слова роману Харатішвілі, а й паузи між цими словами. Ми можемо заповнювати й доповнювати сторінок цієї книжки фрагментами власних родинних історій і власної літератури, перетворюючи цю 1000 сторінок на таку собі тисяча й одну ніч.

 

Країни, яким трапилося бути частиною російської/радянської імперії мають забагато спільного досвіду, який ще навіть не починали проговорювати. «Восьме життя» в українському культурному контексті виявляється добре знайомою платівкою. Такою, що ви чули її з дитинства, тільки не знали назву. Наприклад, мрія Андро Еріставі про Відень очевидна всім українцям – ми одразу зчитуємо, що річ не в місті і його вайбах, а у свободі, яку цей самий Захід символізує.

 

Західна сліпота

В іншій цьогорічній перекладній новинці, мемуарах «Шале пам’яті» Тоні Джадта, є епізод, коли автор зі здивуванням помічає, що вони, молоді західні інтелектуали, що романтизували революцію й спротив, примудрились прогледіти і Празьку весну, і радянське вторгнення 1968-го року. 

 

Цей епізод перегукується з «Восьмим життям» і гармонійно його доповнює. Коли Кіті вдається вирватися з радянського союзу до Лондона, вона начебто виходить із довготривалого ув’язнення до зовсім іншого світу. Роман в цьому місці змінюється – до нього проникає західний світ і те, в який спосіб вестерни бачать східну Європу.

Зокрема в цій частині роману з’являються гомосексуальні зв’язки, які вимагають спротиву проти системи й боротьби за свободу бути собою. Але це геть інший процес, ніж боротьба Кіті й інших підрадянських героїв роману за можливість просто бути. 

 

В якийсь момент роману, жадаючи зустрічі з матір’ю, Кіті опиниться в натовпі в Празі, де співатиме своїх пісень і буде подана західними ЗМІ як ікона спротиву. Всі хотітимуть почути її історію. Але справжня історія Кіті не була тим, що хотіла західна аудиторія. Бо Кіті не підходила на роль зразкової бунтарки. Радянський союз (і ГУЛАГ як його символ) більше походили на концентраційний табір. Це не те, проти чого бунтують. Це те, звідки тікають. Тож не дивно, що Кіті тягнутиме до рудоволосої Фред, яка пройшла через концтабір Маутгаузен і вижила. Сексуальність між ними матиме не еротичний, а танатологічний характер. 

 

Тоні Джадт мав рацію, західні інтелектуали примудрились (і досі примудряються) прогледіти в східній Європі найважливіше.

Купити книжку.

Оригінал статті на Suspilne: «Восьме життя» Ніно Харатішвілі: Грузія для західного вжитку