Володимир Яворський-Волдмур. «Те, що мало хто бачить»

Володимир Яворський-Волдмур. «Те, що мало хто бачить»

“Українська літературна газета”, ч. 12 (356), грудень 2023

УРИВОК ІЗ РОМАНУ «НОТАТКИ МОГО ДРУГА Т.Р.»

Не знаю чому, але з роками зі всього ряснобарв’я хризантем у моєму саду залишилися самі тільки жовті. Та й то лишень два жовтаві, як алебастер, кущики, один темно-золотистий, себто бериловий і ось цей пишний сліпучо-жовтий кущ, найбільший за висотою стебел і розміром пелюсток. Утім, відколи я переїхав жити на Серенове обійстя, то за три роки не посадив тут жодної квітки. Тож хризантеми й уся решта найрозмаїтіших квітів, які повсебіч росли в саду, були виплекані моїм покійним другом. Багато з них з часом узагалі щезли, наприклад, ґеорґіни, гіяцинти, ґлядіолюси, конвалії… А деякі, хоч ще і зацвітали щороку, але їх ставало щораз менше за добором кольорів і кшталтів.

Мене це дивувало і, зізнаюся, навіть трохи гнітило. Ну так, хай у цьому моя пряма вина, позаяк я не доглядав належно за квітами, але чому збереглися саме жовті хризантеми? Чому саме цей щемливий колір, що символізує розлуку, відхід у небуття, палахкотить у саду всі ці осінні дні? Про що віщує він? На що вказує?

Щодня на світанку я виходжу з хати і байдуже на погоду, на холодний вітер чи дощ покволом тьопаю в сад і незмінно невідь-як опиняюся тут, біля цього буйного куща жовтих хризантем. Ось і зараз, прокинувшись студеного листопадового ранку, коли із заслоненого олив’яними хмарами неба безнастанно мжичить тягуча глизява моква, я стою і не можу відірвати очей від зеленої кустратої купини, рясно уцяткованої жовтими сяйнистими пучками, що чимось нагадують звізди. Я зачарований цими квітами. Вони викликають у мене захват, та водночас десь на дні мого серця даються взнаки й инші почуття, невиразні, затаєні – біль утрат, минулих, недавніх, ще свіжих і… майбутніх, які ще будуть. Я не можу позбутися цього глибоко скритого болю. Здається, він не залишає мене навіть, коли зачудовання зличнотою хризантем, здавалося, опосідає мене всеціло. На якісь два, три змиги ока я бачу лише прекрасні жовті спалахи, але тут же щось відволікає мене, повертає в нетрища пам’яти, де криється цей пекучий біль. І я вже не бачу краси жовтих хризантем повною мірою, вона наче блякне, віддаляється від мене, хоч і не щезає повністю. І тоді я повертаю голову то в один, то в другий бік саду, дивлюся, дослухаюся до звуків і раптом чую те, що цілковито змушує мене забути про хризантеми – далекі вибухи десь під Києвом… один, другий, третій… Я завмираю, і слухаю, слухаю… Уже дев’ять місяців, як триває велика війна.

Втрати… Вони переслідують мене все життя. З самого раннього дитинства. Здається, я з року в рік тільки й мав, що втрачав. Спочатку улюблені іграшки, татові чи мамині обіцянки, приязні усмішки дорослих, солодкі дитячі сни, таємничих істот за шибою вечірнього вікна, а згодом віру в щирість однолітків, певність у своєму й чужому досвіді, жагу упадати перед авторитетами, надії щось здобути, досягти або, навпаки, зберегти здобуте, а тоді рідних, близьких, коханих, найкращих друзів, з якими ділишся сокровенним, приятелів, з якими проводиш охвітне дозвілля, не кажучи вже про всі ці численні безпричинні радощі, які невідь-чому дарує людині, скажімо, порання свіжість у саду, млоїста червінь призахіднього сонця чи біла, майже прозора хмаринка в небесній блакиті. Я мав відчуття, що все, на що дивлюся, чую, чого торкаюся, чим захоплююся, до чого горнуся серцем, весь цей малопомітний дріб’язок, як от камінчик, билинка, полиск калюжки на асфальті, ледь уловний відзвук, шерех, скрип, колір, відтінок, усе це безмежне у своїх проявах, живе, нуртуюче багатство довкілля постійно прощається зі мною, відходить кожної нової мити, безжалісно полишає мене сам на сам зі собою, зі своїми химородними питаннями, на які не існує відповіди, зі своєю непояснимою, затаєною в надрах серця гіркотою.

Хризантеми… Жовті хризантеми… Я люблю їх всією душею, захоплююся їхньою сліпучою красою і… водночас побоююся їх. Я опанований жагою бачити їх і разом з тим мені лячно дивитися на них. Що ж є такого в цих квітах? Що змушує мене щоранку виходити з хати й глядіти на їхню паморочливу жовтину, щоразу подумки відзначаючи найменші зміни, які сталися за ніч? Чому кожна така зміна, кожен новий відтінок на пелюстках, кожна підів’яла квітка, яка ще вчора була повна життя, навіть кожна нова брунька викликає у мене непогамовну радість і разом з тим тут же ця радість потьмарюється невимовним смутком? Невже вся справа в кольорі, який уособлює для мене те все, що бачу я скрізь у цьому нашому такому пречудовому, багатому можливостями і такому незатишному, повному болю світові – красу помирання і смерти?

Почувши якийсь незвичний шум з вулиці, я забув про війну, про вибухи, про сад, про хризантеми, про їхній дивовижний колір, про всі свої дражливі думки й почуття і вийшов за ворота.

Сухою піщаною дорогою рухалася чота вояків, десь вісім чи дев’ять осіб. Синьо-жовті нашивки на рукавах… З темними шоломами й автоматами за спинами. Мене вразили їхні обличчя. Спокійні, зосереджені і водночас з якимись наче вибачливими виразами. Здавалося, що вони йдуть виконувати важливу роботу і почуваються дещо зніченими, що мимоволі мусять порушувати навколишню тишу і сувору гожість цих останніх листопадових днів.

– На Яйлові торфовиська?- мовив я, вітаючись, коли вояки підійшли зовсім близько. Я знав (як і всі в селі), що на тих торфовиськах стоїть залога з зенітними кулеметами, щоб збивати російські безпілотники.

– Егеж, на Яйлові, на Яйлові…!- загукали одразу кілька вояків.

– Як там, усе гаразд?

-Ну звичайно гаразд, ще би було не гаразд!- хвацько кинув у мій бік молоденький хлопчина, блиснувши гарними карими очима, і чогось сплюнув на дорогу. Він разом із присадкуватим дядьком, у якого за спиною чомусь не було ні шолома, ні автомата, ніс продовгасту засадисту скриньку, мабуть, із набоями.

Я стояв і мовчки, немов мене заворожено, споглядав, як чота неквапливо, розміреною, вільною ходою пропливає повз мене. Просто стояв і дивився. Мені хотілося ще щось сказати, запитати, але мої вуста наче заніміли. Тож я тільки й міг, що уважно стежити за кожним вояком, за його рухами, обличчям, промовистим полиском очей, руками, які злегка похитувалися в такт кроків, ногами в брудних запилюжених черевиках, за деталями плямистої уніформи, зосібна, численними складками, накладними кишеньками, туго напакованими брезентовими торбинами, закинутою за спину зброєю… Дивився і мовчав.

Вояки також мовчали, їхні очі були спрямовані вперед, упевнені, свідомі власної ваги, віддані меті, яку покладено на них. Замикав чоту високий білявий чоловік у чорній плетеній шапці, офіцер підрозділу (так принаймні я гадав). Він ніс на плечі велику важку рушницю з довжелезною люфою, судячи зі всього, ручний скоростріл. Я весь прикипів до чоловіка і довго не міг відірвати від нього очей. Прийшов до тями лише тоді, коли постаті вояків розтали в далині.

Що ж мене так привернуло до цього офіцера, що змусило скупчити на ньому увагу і так довго не відпускало? Тоді, коли я дивився, не знав цього, не усвідомлював, вражений, глибоко схвильований. Лише потім, коли повернувся на своє обійстя, пам’ять моя розкрила цю загадку – до лискучої люфи скоростріла, якого ніс на плечі офіцер, був прив’язаний блакитною биндочкою букетик жовтих хризантем, стотно таких же, як той найбільший кущ хризантем у моїм саду.

Потім я часто згадував цей, здавалося, непримітний випадок і щоразу мене огортало величезне хвилювання й збентеження. І я знаю чому – бо ніколи, ніколи не осягну таємниці жовтих хризантем, дивовижних квітів, які з дня на день невідхильно свідчать, що в цьому світі, окрім всього иншого, існує ще й те, що мало хто бачить – краса помирання і смерти.

2023 р., 26 листопада, Євминка

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Володимир Яворський-Волдмур. «Те, що мало хто бачить»

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Всеукраїнський рейтинг «Книжка року-2023» оголосив переможців

Всеукраїнський рейтинг «Книжка року-2023» оголосив переможців конкурсу. Про це повідомили на сайті Буквоїд.
У конкурсі за всіма категоріями (7 номінацій по 2-4 підномінації в кожній) оц

Відійшов у засвіти відомий науковець-українознавець і громадський діяч Петро Кононенко

Національна спілка письменників України з глибоким сумом повідомляє, що 28 лютого після важкої хвороби відійшов у засвіти відомий науковець-українознавець, громадський діяч, доктор філологічних наук, пр

Літературна премія Європейського Союзу оголосила номінантів

Оголосили номінантів літературної премії Європейського Союзу 2024 року (European Union Prize for Literature, EUPL). Про це повідомляють на сайті EUPL.
До журі цього року увійшов українс

Відомі фіналісти міжнародної премії з арабської художньої літератури

Міжнародна премія з арабської художньої літератури 2024 (IPAF) визначила короткий список фіналістів. Про це повідомляється на сайті премії.
До короткого списку потрапили 6 книжок:
 

«С

В Канаді презентували книжку “Листи з України”, підготовану відомою журналісткою Le Devoir

Цієї середи, 28 листопада, в Монреалі представили книжку «Листи з України» (фр.« Lettres d’Ukraine »), ініційовану та укладену Маґдалін Бутро (Magdaline Boutros), журналісткою-міжнародн

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"