Веган-ультрамарафонець Скотт Джурек і найважливіший забіг його життя

Веган-ультрамарафонець Скотт Джурек і найважливіший забіг його життя

Скотт Джурек, Стів Фрідман. Їж і біжи. Неймовірна історія вегана-ультрамарафонця / пер. з англ. Євген Мірошниченко. — К. : Наш Формат, 2021. — 272 с.

 

Як витримати ультрамарафон? Рецепт Скотта Джурека жорстокий, але досить простий: «Біжи. Натирай шкіру, збивай кістки, мирися з болем. Біжи, доки можеш бігти. А потім іще трохи. Знайди нові поклади енергії й волі. А опісля спробуй пришвидшитися». У цій книжці славетний ультрамарафонець детально розповідає про свій шлях і прогрес у стосунках з бігом: задля розваги щоб удосконалити власне тіло заради внутрішнього спокою щоб кайфувати заради викликів щоб долати труднощі, бо перешкоди й рух — це і є життя. 

В уривку з книжки ми дізнаємося, як підготуватися до найважливішого забігу в житті.

 

Сніг. Сонце. Піщаник. Небо. Він робив те, що любив і знав.

Просто зараз. І це «зараз» не змушувало — лише дозволяло.

Джеймс Галвін

 

Підручника про те, як перемогти на 160-кілометровій дистанції, не було. Я знаю напевно, бо перевіряв. А інтернет тоді ще перебував у зародковому стані. Тому я розробив власний план. По-перше, у квітні ми з Лією переїхали до Сіетла. Я отримав роботу в магазині спортивного взуття FootZone — мене запросив туди власник, Скотт Маккубрі, також бігун-стаєр, із яким ми познайомилися під час 50-кілометрових перегонів «Кле Елум Рідж» (Cle Elum Ridge) у 1997 році, коли я проходив інтернатуру в Сіетлі. Так, бігаючи холодними ночами на засніжених дорогах Міннесоти, я дещо дізнався про власні сили й можливості. Але для підкорення «Вестерн Стейтс» мені потрібні були гори.

 

А по-друге, я звернувся до тренерів з іншої епохи.

 

Коли 38-річний Артур Ньютон у 1922-му вирішив узяти участь у південноафриканському 88-кілометровому ультрамарафоні «Комрадз» (Comrades Marathon), він був не в найкращій фізичній формі й чудово усвідомлював, що йому доведеться змагатися з набагато молодшими та спритнішими бігунами. Чи то він був таким мудрим, чи його спонукав відчай, але Артур Ньютон узявся щодня здійснювати нечувані тоді тренувальні пробіжки від 16 кілометрів і більше. Окрім перемог у «Комрадз Марафоні», він установив рекорди на шести дистанціях 30, 35, 40, 45, 50 і 100 миль (48, 56, 64, 72, 80 і 160 кілометрів відповідно). Якщо хтось і може претендувати на роль винахідника тренувального підходу, в основі якого були довгі повільні пробіжки LSD (Long Slow Distance — довга повільна дистанція), то саме Ньютон. А ще він зробив прорив у царині харчування і просто молився на суміш, яку люди називали його «секретним еліксиром». (Насправді вона складалася з лимонаду й солі.)

Однак підсоленого лимонаду й довгих повільних тренувань мені видавалося замало, тому я звернувся до мудрості австралійця Персі Черутті, колишнього менеджера з крамниці жіночого одягу, прибічника натуральної їжі й узагалі одного з найбільш екстравагантних персонажів серед загалом екстравагантного пантеону ультрамарафонців.

 

У 1939 році, коли йому було 43 роки, Черутті пережив нервовий зрив. Коли лікарі сказали, що жити йому залишилося кілька років, він розробив для себе особливу систему, яка поєднувала дієту, систему вправ і філософію. Черутті назвав цей спосіб життя «стотанством», поєднавши слова «стоїцизм» і «спартанство». Він писав, що спортсмен має бути «твердим, упертим і беззаперечно відданим ідеалу» і водночас «дотримуватися певної дієти й філософії, розвивати свій інтелект і бути відкритим до творчих поривів».

 

За словами Черутті: «Ти тільки тоді здатен вирости як людина, коли виходиш за межі власної зони комфорту».

 

Черутті видужав і дожив аж до 80 років. Серед інших його тренувальних інновацій була відмова від використання секундоміра на користь інтуїтивного підходу, який передбачав довіру внутрішньому чуттю спортсмена. Його підопічні бігали відрізки з прискоренням через піщані дюни, займалися важкою атлетикою, займалися йогою й дотримувалися суворої дієти, багатої на сиру їжу та страви з цільного зерна. Він вивчав, як бігають тварини, щоб подивитися, чи можуть люди щось у них перейняти. А також наполягав, що людині не варто пити під час їжі (будь-яку рідину) й вести світську активність після півночі. Один із його найвідоміших послідовників Герб Елліот, який усередині 1950-х років був видатним бігуном на середні дистанції, називав «стотанські» тренування «прекрасними і болісними, основаними на здоровій філософії, що ґрунтувалася на ідеї: «Удосконалюймо себе, щоб стати кращими людьми — співчутливішими, відкритішими, сильнішими й добрішими».

 

Обоє тренерів виходили за межі усталених методів тренування — Ньютон, коли зробив акцент на довгих повільних тренувальних пробіжках, і Черутті, коли приділяв увагу всім сферам життя спортсмена (і водночас не забував про наполегливі тренування). Хоча моє дитинство можна назвати доволі незвичайним за загальними стандартами, моя поведінка була радикально конформістською. Я все життя був «зразковим сином». Я не те що не перетинав кордони, установлені батьками й учителями, керівництвом і тренерами — я до них навіть не наближався. Саме тому мене вабили такі нестандартні особистості, як Ньютон і Черутті, — люди, що виходили дуже далеко за лінії, накреслені іншими.

Мене надихали такі бігуни, як Дасті. І навчали люди з інших епох, які руйнували бар’єри, що іншим здавалися непорушними. Але людиною, яка найбільше мене вразила і надихала, — був Чак Джонс. Він став істинним ідолом «Вестерн Стейтс».

 

Джонс почав бігати 80-кілометрові дистанції лише в 1985 році, а в 1986-му здивував спільноту ультрабігунів (тоді ще зовсім крихітну), коли переміг у «Вестерн Стейтс», засмутивши попереднього чемпіона, Джима Кінга, власника фісташкової ферми й проповідника Церкви Бога. Тренуючись, Джонс набігав за тиждень від 320 кілометрів і більше. (Стандартом тоді була відстань 190–220 кілометрів у тиждень.) На одному з найважчих підйомів траси на завершальному відрізку «Вестерн Стейтс» поруч із Джонсом прилаштувався репортер ABC і зауважив: «Я бачу, ви постійно всміхаєтеся, відколи ми почали вас знімати…» На це Джонс відповів: «Еге ж… бо я отримую від бігу насолоду».

 

Чак був 13-м із 14-ти дітей у родині. Він уникав командних ігор, оскільки його мама не могла купити уніформу або сплатити за транспорт. (А батько вкоротив собі віку, коли Чаку було чотири з половиною роки.) У 16 років він заглибився у трансцендентальну медитацію і гру на барабанах, а у 20 зайнявся спортивною ходьбою. Щоб якнайшвидше відновлюватися після навантажень, Джонс відмовився від кофеїну, тютюну й м’яса — одночасно. Це допомогло.

 

Важке дитинство. Нестандартний напружений режим тренувань. Інтелектуальний і водночас спонтанний підхід до бігу. Здатність щиро насолоджуватися процесом. Усе це видавалося знайомим…

 

Приблизно так само я сприймав Дасті, який після мого від’їзду з Міннесоти проплив на байдарці уздовж усього озера Верхнє, крав піцу, вигравав перегони, працював на будівництві, зваблював жінок, змащував лижі, жив у п’яти штатах і взагалі поводився… як «Дасті-Пердасті». За кілька років до того, у вечір напередодні «Бабусиного марафону», Дасті випивав у барі Anchor неподалік фінішної смуги. Побоюючись, що він може проспати й не потрапити на ранковий автобус, який має привезти його до старту, і будучи, м’яко кажучи, трохи напідпитку, Дасті зробив саме те, що здалося йому найбільш розумним. Вийшов із бару, прийшов на місце фінішу і звідти пробіг весь маршрут до самої стартової лінії. Далі, не маючи інших варіантів, умостився спати на найближчому газоні… прокинувся від пострілу стартового пістолета й побіг, фінішувавши лише трохи більше ніж за три години. Якщо я завжди ставив собі питання й аналізував усі можливі відповіді, то Дасті просто брав, що хотів і коли хотів. Дасті, Джонс, Ньютон і Черутті — усі вони відмовлялися визнавати кордони, накладені тілом та розумом, і зрештою розсували їх! Біг для них не був просто фізкультурою чи хобі, ба навіть змаганням. Фактично вони були екзистенціалістами в спортивних шортах. І я хотів стати одним із них.

 

У Сіетлі я біг кілометрів десять на роботу, а потім стільки само назад. Після повернення додому бігав вулицями міста — вологе повітря охолоджувало моє тіло, м’язи розслаблялися, а я потроху вивчав околиці свого нового дому.

 

Серйозні тренування відбувалися на вихідних.

 

У той час я завзято шукав межі своїх можливостей. І я знайшов їх на північно-західному узбережжі, у місці, що називалося гора Сай. 

 

Серйозні альпіністи, що планують сходження на гору Рейнір або гору Маккінлі (нині Деналі), спершу беруть спорядження і здійснюють тренувальні сходження на Сай — просто для того, щоб відчути, які навантаження на них очікують. У багатьох місцевих родинах є традиція щорічного сходження на цю гору. А ще там прокладено біговий маршрут, яким користуються деякі дуже серйозні гірські бігуни з Сіетла. Тим самим маршрутом бігають і дуже серйозні ультрамарафонці — уперед-назад, угору-вниз і знову вгору-вниз.

 

Я рухався своїм шляхом. Він почався на рівнинах, а тепер завів мене в гори. Бо я потребував гір. У свою першу суботу в Сіетлі я приїхав до початкової точки того бігового маршруту. Мав намір тричі пробігти вперед-назад.

 

Висота тієї гори — 1040 метрів. Наче небагато, якщо не зауважити, що шлях на вершину становить 6400 метрів. Це виходить трохи більше ніж 150 метрів на кілометр. Мій найкрутіший підйом у Міннесоті — стежина від озера Верхнє на гірський кряж неподалік. Висота того кряжа становила 180 метрів над озером, але туди вела комфортна натоптана стежка понад три кілометри завдовжки.

 

Стежка на Сай пролягала між кам’яними брилами, завбільшки як мікроавтобуси. Височенні, як вежі, ялини пред’являли свої права на стежину, стискуючи її вузлуватими пальцями коренів. Коли я видирався вгору, мене шарпали за боки листочки заманихи — десь із метр завдовжки й сантиметрів 70 завширшки. Я оминав пішоходів, що неквапно рухалися вниз і вгору. І був єдиним бігуном. Якщо дивитися від підніжжя, здається, що підйом рівномірний, але я знав, що це неможливо: має бути хоч один горизонтальний відрізок. І він був — саме один і якраз посередині, метрів сто завдовжки. Я подумки називав його Сайська тераса. Кожні 800 метрів уздовж стежки стирчав укритий мохом дерев’яний вказівний стовп — ніби нагадуючи мені, що я ступив на древню дорогу страждань. Першого дня на перший кілометр я витратив майже дев’ять хвилин.

Та гора нагадала мені, що змагання — не просто біг від початку до кінця. Щоб подолати ультрамарафон, потрібно просуватися відрізок за відрізком. Тож саме так я рухався й горою Сай. Дороги для мотосаней у Міннесоті, де ноги тонули у снігові, дали мені зрозуміти, що кожен крок потребує зусиль. Гора Сай навчила мене бігти щосили вгору, навіть якщо не бачиш точки призначення, а потім щодуху мчати вниз (це тобі не розслаблена прогулянка) — тим самим шляхом, яким підіймався. Угору на Сай я не міг розмірено бігти підтюпцем, а коли спускався вниз, не мав змоги уважно дивитися на дорогу. Того першого дня я тричі піднявся нагору і тричі спустився — так швидко, як тільки міг. А потім повернувся додому й відпрацював повну зміну.

 

А наступного ранку мені просто не хотілося вилазити з ліжка. Я чув мелодію. То була пісня сирен, які населяють теплу постіль, затишне кріселко, приємне чтиво, улюблену музику, просто буття… Ніхто не змушує мене бігти. Ніхто не каже, що робити. Ніхто не помре, якщо я дозволю собі трохи розслабитися. Приблизно таким був текст пісеньки. Це була саме та нестерпно нав’язлива мелодія, яка багатьох ультрамарафонців спокушала припинити змагатися. Я не міг собі дозволити слухати цю мелодію. Пісенька благала: «Відпочинь. Ти вже бігав на ту гору. Не обов’язково робити це знову».

 

І це попри те, що, завдяки дієті, я тепер набагато швидше відновлював сили — можна сказати, отримав надздібності… Можливо, я все-таки перенавантажив себе? Більшість тренерів радить під час тренування доводити навантаження до 80 % від того максимуму, на який сподіваєшся під час перегонів. Водночас більшість тренерів працює не з ультрамарафонцями. Ти ж не будеш регулярно робити собі тренувальні забіги на 128 кілометрів (80 % від 160). Тому я вирішив знайти найближчу прийнятну альтернативу. Відтворити стрес, який отримує ультрамарафонець під час перегонів, — на фізичному, емоційному й ментальному рівнях.

 

Наступного дня після пробіжки на гору Сай я хотів єдиного: лежати лежнем. Але я вимкнув ту підступну пісеньку. Натомість вибрав собі ще один маршрут, не менш складний… багато хто, напевно, назвав би його складнішим.

 

Я ніде не знайшов карти 56-кілометрового маршруту «Дванадцять вершин», який свого часу проклав Рон Ніколь — 50-річний бігун із Сіетла, якого всі звали не інакше, як «легендарний Рон Ніколь». У Сіетлі його називали трейловим мазохістом. Хоча багато ультрамарафонців (і я зокрема) шукають можливостей удосконалити техніку бігу й максимізувати відстань, яку можна подолати, докладаючи певних зусиль, Рон був відомим тим, що ставив перед собою справді складні завдання, аж доки вони починали даватися йому легко, — а тоді шукав іще складніші.

 

Маршрут «Дванадцять вершин» не має таких затяжних підйомів, як схил гори Сай, але в нього є інші принади. Довжина тієї траси — 56 кілометрів замість 39, які разом дають три підйоми на Сай і три спуски. Однак він дає загальний набір висоти 3200 метрів і такий самий спуск. Стежка петляє, злітає й пірнає по слизьких замшілих валунах, через замулені калюжі й зарості морошки, схожі на джунглі і які бігуни, яким вдавалося подолати маршрут, назвали «В’єтнамом». Густі зарості папороті та зловісні парасольки болиголова стирчать над неправдоподібно зеленим підліском. Ялини утворюють над головою справжній собор — готика стовбурів і голок… У цих палацах завжди панують сутінки. Я бігав там і в дощ, і в сніг і в 35-градусну спеку, коли в лісі було волого й задушливо, як у скороварці.

 

Калюжі й болото додавали мені незручностей і болю — але я хотів більше.

 

Мій герой Чак Джонс під час інтерв’ю іноді змушував журналістів ніяковіти, коли починав говорити про вібрації, різночастотні космічні хвилі, знаки невидимого світу. Хоча особисто я цілком розумів, що він мав на увазі — відчуття, що ти втратив себе, увійшовши в такий стан, коли отримуєш безпосередній зв’язок із землею й водночас відсторонюєшся від усіх земних турбот — але я не знав, як можна входити в цей стан цілеспрямовано й постійно.

 

Коли я займався лижами, мені вдалося покращити свої показники завдяки читанню, тож я занурився у книжки й зараз. Відкрив для себе бушідо — кодекс давньояпонських воїнів, які за найвищі чесноти вважали відвагу, простоту, честь і самопожертву.

 

За два місяці тренувань у Сіетлі моя витривалість підвищилася сама собою. Щодо цього Дасті й інші круті хлопці були праві. Просто біжи дистанцію — й отримаєш своє (зазвичай). Мої суглоби та м’язи запам’ятовували нові рухи. А розум навчився легше спустошуватися і сповнювався рішучості. Іноді в мене навіть виникало відчуття, наче я просто лечу над тими стежками з мохом.

 

Під час останньої пробіжки на горі Сай перед від’їздом на «Вестерн Стейтс» я подолав перший кілометр підйому за сім із половиною хвилин. А вниз зі схилу збіг за 30 хвилин. Мій перший підйом того разу зайняв 49 хвилин, а третій — 48. Коли я вперше проходив «В’єтнам» — «Дванадцять вершин» — це тривало 6 годин 40 хвилин. А востаннє — на 25 хвилин швидше.

 

Але найбільше втішало те, що відбувалося з моїм розумом. У передсвітанковій темряві перед останньою пробіжкою серед боліт і скель в Альпах Іссаква, я дещо почув… Напередодні саме здійснив свою трикратну подорож на верхівку гори Сай. А тепер усередині пролунав голосок, який я вже чув раніше, але впізнав лише за кілька секунд. Це була та сама сирена, яка так наполегливо вабила мене своєю піснею два місяці тому: «Відпочинь, повернися до ліжка». Але цього ранку я вже ту пісеньку ледь чув. Вона швидко стала просто фоновим шумом. «Вестерн Стейтс»? Це буде легко.

Купити книжку.

Оригінал статті на Suspilne: Веган-ультрамарафонець Скотт Джурек і найважливіший забіг його життя

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Привітик від атора!

Привіт, мої любі!

Даю про себе знати, оскільки давненько від мене не було нічого чутно. Хочу сказати, що мені приємно інколи заглядати на сторінку і бачити нові зірочки, відгуки і, навіть, нагороди! Це все просто гріє мені

Дві книжки за ціною однієї! Знижка!!!

Привіт, мої друзі!

Завтра на вас чекає приємна знижка на дилогію

“ЗА КРОК ДО ЩАСТЯ”

Історія, яка надовго залишиться в ваших серцях!

Не пропустіть нагоди придбати шалено-емоційний роман за нижчою ціною!

Бажаю

Пані та панове! Нейронет!

Вітаю вас, любі мої! На Букнеті новий конкурс, а мене муха вкусила і не відпускала, доки не поставила фінальну крапку. Дякую їй, що не загризла. :))) Тепер справа за вами. Буду у захваті, якщо прочитаєте і додасте коментарі на

Так все ж таки серце чи розум?

Сьогодні о 20°° у “Вдрузк або Я не хотіла”

  — Навіщо ти сюди прибігла?! Ну?! Скажи мені?!

 — Я вже сказала!

  — Ні, не треба мені заливати про Опру! Прошу, не бреши! Навіщо ти сюди прибігла?!

  Я

Знижка 20%!!!

Друзі, сьогодні діє дуже вигідна знижка 20% на мій роман “Мій коханий злочинець”

Діма став свідком злочину, а закон замість того, щоб допомогти, відвернувся від нього.
Тепер йому потрібно ховатися не тільки від

Перейти до блогу

Нові автори

Обиденна Марія

Обиденна Марія – письменниця, авторка науково-популярних праць, перекладачка. Народилась у місті Чернігові. Закінчила Чернігівський національний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченко за фахом історія, англійська мова та література. У Київському Міжнародному Університеті отримала ступінь магістра за спеціальністю англійська філологія. Мешкає у місті Києві. 15 років працює перекладачкою, авторкою науково-популярних та публіцистичних статей. Пише прозові твори і […]

Маргарита Проніна

Авторка двох романів: «Звичайна» 2015р. та «Закони дива» 2020р. Дехто називає мій основний жанр “інтелектуальна жіноча проза”. Веду невелику community для письменників: I.Publish та групу на ФБ «Як написати книгу?» – для мотивації молодих авторів та перших кроків у сфері літератури. Також є співаторкою збірки “Приготуй мені гарячого глінтвейну”. Замовити книги та поспілкуватися запрошую в […]

Zoriána Bezodnia Кількість робіт: 1 Тетяна Зінченко

Я – Тетяна Зінченко, журналістка, фольклористка, за другою освітою – психолог. Маю збірку поезій “Твоя щаслива пора року”, готується до виходу роман у новелах.

Сергій Ущапівський

Посилання на мій авторський сайт: poeziya-dushi.com Посилання на авторську сторінку в Фейсбук: Ushchapivskyi.Serhii Посилання на сторінку в Інстаграм: ushchapivskyi.serhii

Перейти до "Нові автори"