Василь Губарець. З епітафій давніх і сьогочасних

2021-09-07 21:00:00 НСПУ

Чваньковитому поету
Спинися, друже, тихо прочитай
Про нього кілька слів, свинцем налитих:
Тут спить поет, що мав дубовий гай,
Про свій талант шумів несамовито.
 
Критику-голобельнику
Йому ще й досі сниться милий сон,
Що він найперший на критичнім полі.
В літкритику ввійшовши, наче слон,
Топтав у пресі молодих поволі.
 
Повістяреві-безсюжетнику
Абстрактне щось стругав собі, тесав –
Вже прагнув людство чимось здивувати.
Він безсюжетні повісті писав,
Але ніхто не брався їх читати.
 
Всеядному автору
Письменник цей колись всеїдним був,
Писав про все, на що накинув оком,
Про потойбіччя навіть не забув –
Воно його й гукнуло ненароком.
Недопущеному до посад
Він так старався і завжди хотів,
Щоб все, що написав надрукували.
Страждав страшенно , бо його в житті
До керівних посад не допускали.
 
Служаці всіх вождів
Трудивсь поет в житті, немов бджола,
Вождям старався віддано служити.
Була його заслуга немала:
Усіх вождів спромігся пережити.
 
Закінченому графоманові
Він все любив. Усіх любовно грів,
По видавництвах міг щодня гасати
Та не любив лише редакторів,
Що радили покинути писати.
 
Великому і простому
Ніщо для нього не було чужим:
«Нічних метеликів» до себе кликав,
Порушував не раз «сухий режим»,
Але поетом залишавсь великим.
 
Борцеві за життя
Не прагнув він приходити сюди,
Зі смертю люто воював у книгах.
Небесний світе, ти його прости,
Оберігай, щоб не накоїв лиха.
 
Новоприйнятому до Спілки
Цей чоловік в житті вина не пив,
Не брав у рот проклятої горілки,
А перший раз напивсь, коли вступив
До славної художницької Спілки.
Невизнаному поету-пісняру
Хоча він храм не збудував зі слів,
Не зміг весь сад піснями засадити,
Але щодня бажаннями горів
Завжди в поетах-піснярах ходити.
 
Прозаїку-чарівнику
Письменник цей завжди любив весну,
Натхненно вмів дівчат, жінок кохати,
Своїми повістями не одну
В житті зумів таки причарувати.
 
Оспівувачу злагоди
Писав про мир, про тих, хто злість зборов,
Хто злагодою світ хотів залити…
Помер від чвар, бо батьківське добро
Не зміг з сестрою мирно поділити.
 
Небагатому поспішальнику
Жив небагато. Вмерти не хотів,
Та довелось таки скоритись долі…
Спішив писать. Кудись щодня летів,
А зупинивсь на цвинтарному полі.
 
Найскромнішому мемуаристу
Поміж відомих трохи покрутивсь:
Тому підніс, тому подав щось вчасно
Й писати мемуари підрядивсь,
Де в центрі всіх подій – персона власна.
 
Потерпілому величальнику
В книжках він прославляв колгоспний лад,
Ридав щораз, коли вожді вмирали
І до партійних прислухавсь порад,
Помер тому, що партквитка украли.
 
Наставнику молодих
Писати твори молодих повчав
І цим хвалився людям при нагоді,
Про власну ж книгу знічено мовчав,
Бо не було такої у природі.
 
Сміхотворцю-крадію
Усе, що міг, в житті на кпини брав,
Над гарним й досконалим насміхався.
Зізнатись довелось, що перебрав,
Коли якось на вкраденім спіймався.

Практичному нігілісту
Авторитетів він не визнавав
І відкидав всі правила й канони,
Та депутатом стати забажав,
Щоб для суспільства написать закони.
 
Грізному драматургу
Він давній статус драматурга мав:
Сценарії строчив для серіалів.
Скрізь гонорари дуже вчасно брав,
Та ще чекав на ордени й медалі.
 
Цензору зі стажем
Письменницькі книжки цензурував,
Кремсав, щоб ті ставали гірші й гірші,
У видавництвах верстки розсипав,
Підтекст знайшовши в підозрілих віршах.
 
Мрійнику-коліннику
Він мріяв стати класиком колись
І на Парнас карабкавсь на колінах.
Не пощастило… Бо таки не вчивсь
Писати вірші у Костенко Ліни.
 
Любителю чужого
Цей літератор був колись учений –
Наук філологічних кандидат.
До кандидатства вів його натхненно
Дружок, що звався просто – плагіат.

Джерело: litgazeta.com.ua.

Оригінал статті на НСПУ: Василь Губарець. З епітафій давніх і сьогочасних