Богдан Смоляк. Назустріч теперішності історичній

2024-05-03 07:00:00 НСПУ

Про три аспекти нового роману Володимира Лиса «Максим Ґонтар»

Чільний персонаж цього романного друку (Харків: «Фоліо», 2023. – 414 с. /1000 прим./) – Ісусового віку столичний історик, кандидат наук, правдивий син новітньої української доби, але з нетиповим поглядом на минуле свого народу. Енергійний у часі діахронічному й синхронічному, він ментально «проживає» життя і кількох попередніх поколінь своїх родичів та близьких сучасників, і життя декого з українців попередніх століть. Принаймні намагається у відчуванні й розумінні зберегти тяглість історичного часу. Через що стосунки його з людьми напружені й неоднозначні, особливо в колі колег-істориків. Навіть у справах сердечних (можна припустити наявність тенденції до розширення меж інтелектуального інтимного). Тож перебіг подій роману перейнятий динамікою наростання, збагачений епізодами «вибухової» дії (рішучі зміни амплуа, трагічне кохання, убивство, розслідуванням тощо). Неминуча й відчутна статика побутового наративу в романі природно поступається цій динаміці, нейтралізується нею.

Історичний аспект міг би стати домінантним у баченні книги, якби вона була, скажімо, монографією, чи науковою есеїстикою, чи хоча б художньою прозою про спільноту науковців. Але тут – розрахунок впливу на широкі верстви українства, своєрідна спроба, скажу, розчинити історичну розчину серед героїв негероїчного чину. Мабуть, тому й персоналізована назва роману не претендує на повний символізм – Кривоніс, Ґонта – як у царині творення історії, так і її дослідження. Це мовби знак сумніву романіста. Й ось його протагоніст, Максим Ґонтар, обстоює необхідність ніби ревізії вітчизняної писаної історії, – з огляду на такі її риси й прикмети, як пересадна глорифікація найвидніших історичних осіб (Сірко, Хмельницький, Мазепа), засуд осіб «непрямої лінії» й майже протилежних талантів (Віктор Петров-Домонтович), кричуща неувага до просто дійової в часі людини. Обдарований аналітик апелює до абсолютної об᾿єктивності й моральності у студіях про події минулого та їх учасників; сприймає історію як велично-трагічний безперервний процес, а саму історичну науку хотів би знати всеохопно-щирою…

Усе це доволі добрий ґрунт для глибших роздумів над сутнісними речами і, звісно, для дискусії. Оскільки читач має свою думку, то не раз хоче зіставити її з авторською. Я – теж…

Гадаю, витворилася певна ієрархія найважливіших людинознавчих сфер, які майже не перетинаються, бо інакше нівелювали б одна одну, а саме (визначення довільні): народо-націє-державотворча історія – душетворча релігія – мислетворча філософія – індивідуальностетворче красне письменство.

З цієї ієрархічної низки випливає: людина, творячи історію, в жодному разі не є її «дзеркалом», бо те, що звемо історією, – передовсім і взагалі життя тієї людини. (Супутній висновок: трагізм історії відносний, як і трагізм життя, й найкраще про це «запитати» в релігії). І ще історичний процес є хіба нелінійним підсумком, результатом прожитого з якісною ознакою. Відтак ні історія сильних від сильних, ані історія гнаних від гнаних не здатні бути об᾿єктивними, особливо друга, і тим більше моральною, особливо перша. (Тепер проступає й велика небезпека неправедного, а то й школярського, суду – натякаю на міністерський намір віддати долю українських національних героїв на відкуп популярному трактуванню; та й судне питання – також прерогатива святописемна). І виходить історія без історії; можливо – як хроніка, спроєктована у життєві глибини…

Максим Ґонтар дуже вагається. Легше покінчити з кар᾿єрою академічного прописного історика, ніж переконати себе, що не помиляєшся, позаяк у всьому іншому – чимало помилок. Мабуть, написати підручник історії не вдасться, поки не відчитаєш таємні письмена своєї долі. Історія ж ніколи не програє – програєш тільки ти… Ніби з надією довести на собі, що життя й смерть простої людини належать таки теперішності історичній, історик іде, вже після повернення до Києва, на велику війну за рідний край.

Аспект життєво-світоглядний і зазвичай, і саме в цьому романі визначає його привабливість, дарма що менш пікантний (чи ексклюзивний), аніж історичний. Він стосується повноти життя. Твéрді. Доконечного заземлення. Та й фактор моральності, що його як достосувати до історичних реалій, урешті-решт знаходить своє питоме місце – там, де людина щоденна, щомиттєва. Багатопоколіннєвий часопростір роману під пером письменника здобувається на відчутну панорамність у минулому і діарамність у сучасному своєму вияві, витворюється й виповнюється через спорадичне їх поєднання. Це, звісно, ще не реальність, але вже й не умовність, бо, читаючи, легко потрапляєш у лабіринти житейської непередбачуваності, як і однозначності, плиткості й глибини, змисловості й сердомислія. А щойно вибрався з такого лабіринту – знову тебе наздоганяє заледве не побутове щодення. Автор не проти підказувати, радити, навчати… У більшість доступних великій прозі способів. І вселенською подільчивістю, що в основі людяного ставлення до всього живого й корисного, наснажені, коли придивитися, чи не всі його романні особистості. Не кажу вже про енциклопедичний альтруїзм прозаїка.

Утім, усе зводиться до вирішення завше основного питання – індикації добра і зла. А слід сказати, що автор, від перших своїх друків, є визнаним їх «індикатором». Причому бере добро і зло у біполярній єдності, з «корінням і кроною», метафізично, себто виходячи за межі тільки усвідомлення. Цього разу спостерігаю й апробоване в його попередніх романах, і дещо нове. Так, крутий лучеський бізнесмен-мільйонер Юрій Лицюк стоїть ніби на такій собі життєво-світоглядній «розтяжці», а його родинну територію можна вважати взаємним прикордонням добра і зла, де спалахують сутички цих двох і лунають переможні реляції то одного, то другого… Глава родини десь еволюціонує в напрямі переповненого до глибокої старості життєвою екзистенцією відомого героя з Лисового ж роману «Століття Якова», однак він вмирає від невиліку. (Не впевнений, що це покара…). А Максим Ґонтар, з його чеснотливими й патріотичними інтенціями і природженою аналітикою, своїми діями (закоханість від протилежного, праця в команді магната) ніби матеріалізує авторову ідею знайти сприйнятливу локацію між чорним і білим, радше – спосіб поєднання найкращого з гіршого й доброго з найкращого. Чоловік робить це свідомо, однак зі скидкою на звичайну цікавість і на свої, ще молодечі, комплекси. Спроба цього не могла бути успішною, адже особистість, яка росте духовно, конче переростає себе. (Та й хіба тисячоліття людської цивілізації не довели, що протиставу між добром і злом знівелювати неможливо?) А все ж саме ця обставина зумовила ненастанну (хай уже «велично-трагічну») боротьбу людини за себе кращу, Божу. Тим-то маємо й цю книжку, що її називають серед найновіших творів про війну за історичну перспективу українства.

Творчо-літературний аспект у моїх відгуках на романістику Володимира Лиса чи не найбільш обґрунтований. Тепер хіба узагальню й зазначу деякі яскраві риси авторського письма, як-от: переважно глобальний і надчасовий, а водночас приземлений і щоденно-сучасний попередній задум, що спрямовує писання; доволі розгалужений і чутливо то напружений, то попущений сюжет; пошук повноти й цілості, навіть там, де вони, здається, немислимі; створення умовин для взаємного підсилення прози легшої й важчої, аж до змішування жанрів; прагнення й уміння враховувати інтереси не загалу, а всіх, себто кожного зосібна; багаторівнева – від філософії й науки до певного сленгу чи вуличного звичаю – обізнаність задля достовірності й деталізації; уміння «фехтувати» думками, малювати й добувати музику словами… Усього таки не назву, бо добра проза, як і поезія, не піддається кількісній сепарації.

В остаточному рецензійному висліді роман можна назвати глибоко психологічним трилером із чітко розставленими світоглядними акцентами й виходом в інтелектуально-історичний простір. (Це, правду кажучи, незвичні літературознавчі поєднання, але злученням традиційного з модерним здатний приємно здивувати насамперед сам текст роману).

Твір, безперечно, і вдався, і дозволить «вдатися» доброму читачеві – нині тому, котрий не піддається буденному знеособленню й чужинецькій історії.

zbruc.eu

Оригінал статті на НСПУ: Богдан Смоляк. Назустріч теперішності історичній