«Багато в чому саме російська література сплела маскувальні сітки для танків рф» — що писали про Україну іноземні ЗМІ

2022-04-27 21:00:00 Олеся Бойко

Попереднього тижня минуло два місяці з початку повномасштабного російського наступу. Зацікавленість світу в українському культурному просторі прогнозовано почала спадати, тож естафета у донесенні важливих для України наративів перейшла переважно до вітчизняних культурних діячів і вихідців з України. 

Теми, що висвітлювали на шпальтах іноземних видань: як російська літературна класика виховала катів із Бучі; як неписана заборона українським митцям висвітлювати все, що б вони хотіли, потроху руйнується; як змінилася ситуація у перекладацькому просторі України впродовж минулого року. Про ці та інші теми читайте у нашому огляді світової преси.

Роздуми, навіяні Бучею: механізми російської пропаганди та вплив «гуманістичної» російської класики на окупантів

Літературно-критичний журнал Los Angeles Review of Book опублікував статтю Майкла Мардера й Антона Тарасюка під назвою «Геноцидна логіка війни путіна». У ній аналізують історичні передумови нового російського геноциду щодо українського народу та послідовність «ідеологічного для звірств, скоєних путінською армією на українській землі».

 

Серед них називають Голодомор, який міжнародно визнають «ретельно спланованим геноцидом українців», а в росії не визнають: «Спроба геноциду, невизнана зловмисником, гноїться, як відкрита рана, і постійно лунає у формі колективної травми. Насправді жодне зцілення неможливе без визнання та відшкодування завданої величезної шкоди, як у випадку з Німеччиною стосовно єврейського населення, яке зазнало геноцидних дій Гітлера. У цьому сенсі війна путіна в Україні є продовженням цієї трагічної глави в історії двох народів».

 

Ідеться також про те, що геноциди — не лише масові вбивства, а й ідеологічні задуми знищення культури, мови, ідентичності. Усі ці елементи є в маніфесті, опублікованому російським державним пропагандистським медіа RIA. 

 

Аналізуючи заяву на російському РИА, автори говорять про російський ідеологічний апарат, який не має ні аналітичного центру, ні філософського натхненника і, за висновком Los Angeles Review of Book, «позбавлений голови, ацефальний». Тобто російська пропаганда не має ні авторів ідеології, ні справжніх ідей, але є логіка, а то й методологія, яка супроводжує й охоплює ухвалення рішень.

Міжнародний літературний журнал TLS опублікував есей Оксани Забужко «Нема у світі винних? Читання російської літератури після Бучанської різанини».

 

Забужко звертає увагу на спроби Заходу раціоналізувати зло, що є чіткою базовою потребою для всіх людей. Попри це, «спробувати уявити точку зору злочинця, зрозуміти його мотиви та цілі, зайняти схоластичну позицію «адвоката диявола» (нескінченні спроби картезіанських розумів розшифрувати «чого хоче путін») — зрештою, означає порозуміння зі злом, вступ у діалог. Зрештою, діалог — це повітря, яким дихала західна культура протягом 2500 років, і тим, хто виріс у відкритій атмосфері стародавньої агори, важко уявити, що по сусідству також існує стародавня культура, в якій люди дихають лише під водою і мають банальну ненависть до тих, у кого замість зябер є легені».

 

Забужко наголошує, що таку ситуацію в росії не виправити «демократичними реформами».

 

Вона вбачає такі причини сліпоти Заходу до російського тоталітаризму: «Найочевиднішими є, звісно, ​​невивчені уроки СРСР, а найбільше оманливий дискурс навколо Другої світової війни, в якій усі злочини проти людства, мовчазним консенсусом, приписувалися переможеному тоталітаризму. Тим часом переможний тоталітаризм провів майже п’ятдесят років, укорінюючи і роздуваючись, не підлягаючи ніякому правовому вироку, так що, коли Росія врешті-решт призначила своїм лідером офіцера КДБ — організації, яка з 1918 р. відповідала за деякі наймасштабніший і найдовший злочин проти людства в сучасній історії — ніхто на Заході не жахнувся, якби це був колишній офіцер гестапо».

 

За словами Забужко, Захід не був готовий до цього виклику ні морально, ні інтелектуально, до тривалого розмивання в західній культурі кордонів прийнятного, поступового зсуву від європейської раціоналізації зла до європейської нормалізації зла.

 

Одним із засобів такого розмиття вона називає російську літературу, де впродовж XX століття формували «картину світу, в якому злочинця треба жаліти, а не засуджувати. Треба йому поспівчувати, бо «нема на світі винних» (Толстой). Кожен готовий перерізати горло сусіду, все залежить від ціни».

 

«Це «російський гуманізм». І якщо ви приймете цю тезу, то вітаю вас — ви прийняли російську армію у свій дім», — підсумовує вона.

 

Іншим висновком Забужко є те, що багато в чому саме російська література сплела маскувальні сітки для російських танків. «Незрозуміло, як російській літературі вдалося спокусити Захід, представивши себе як прекрасну принцесу, ув’язнену жорстоким режимом, і коли їй вдалося переконати Захід, що її пасивно дитяча несприйнятливість до зла є чеснотою», — зауважує вона.

 

Забужко пропонує розглядати причини нападу у достоєвськізмі за Кундерою: як вибух чистого, дистильованого зла і давно придушуваної ненависті та заздрощів, помножених на відчуття абсолютної безкарності.

 

Забужко наголошує: література є єдиною плоттю з суспільством, для якого і про яке вона пише: «Солдати в Бучі, які зґвалтували одинадцятирічного хлопчика і прив’язали його матір до стільця, щоб вона могла дивитися, це ті самі герої великої російської літератури: звичайні росіяни, так само як 100 чи 200 років тому. Російська література також відповідальна за формування тих людей».

 

Укотре: чи варто зберігати зв’язки з російською культурою впродовж війни?

Американський літературний журнал Apofenie опублікував інтерв’ю з українською журналісткою, культурною менеджеркою Богданою Неборак під назвою «Українці знають, що російський ліберал закінчується там, де починається Україна». У ньому Кейт Цуркан та Богдана Неборак обговорюють необхідність бойкоту російської культури. 

 

«Упродовж століть світ розумів російську культуру у найвужчому сенсі — це роман, балет, мистецтво. Але навіть ця «висока» культура зросла через утиски інших націй, привласнення культурних досягнень інших націй, примусове приховування справжніх облич інших східноєвропейських культур», — наголошує Неборак.

 

Їй ідеться про те, що російські ліберали не беруть на себе відповідальність за злочини російської армії та прихильність понад 80% суспільства до путіна, а намагаються максимально відсторонитися від своєї країни за допомогою «великої російської культури», щоб створити «справжню» росію, яка існує поза вбивствами, окупаціями й війнами. Однак культура має бути дзеркальним відбитком суспільства.

 

Неборак посилається на фразу Володимира Винниченка «російський демократ закінчується там, де починається українське питання». Вона наголошує: «Російська інтелігенція повинна визнати імперське походження своєї країни, повністю визнати злочини, скоєні їхньою державою, а не чинити опір постколоніальним перечитуванням і переінтерпретаціям російської культури. Поки сучасні російські автори продовжують йти по стопах Солженіцина та Бродського — тобто, дозволяючи собі робити імперіалістичні заяви, наприклад, про те, що анексія Криму є «неоднозначним» питанням — я сумніваюся, що якісь продуктивні розмови можуть відбутися [щодо російсько-української культурної взаємодії]. Такі люди відмовляються визнавати навіть основні принципи теорії держави».

 

Також вона спростовує тезу німецького PEN-клубу про те, що «ворога путін, а не Пушкін»: «[Російська] мова насправді не ворог. Але Пушкін, пропагандист, який мав тісні зв’язки з царським двором і писав за царським наказом про «українських зрадників», є одним із тих голосів, які зміцнюють путіна. Хоча мені було б цікаво почути, як хтось виправдовує внесок Пушкіна у світову літературу, як я часто чую, але не переконана, що він виходить за межі красивої алітерації».

Як війна та її очікування успішно знищують неписані «темники» української культури

Арткритикиня Аліса Ложкіна для німецького культурного журналу Texte zur Kunst написала есей «Нас помічають лише тоді, коли ми вмираємо: замітки про війну і мистецтво в Україні».

 

Вона зазначає, що виступає проти повного бойкоту росії в культурній сфері та за зведення мостів із російськими дисидентами, однак «потім бачу фото з Маріуполя, який росіяни зрівнюють із землею, чи нині зруйнованих околиць Києва, де пройшло моє дитинство, і гострий кинджал ненависті вривається в моє серце. Я не ненавиджу нікого особливо, я ненавиджу «їх» — досі абстрактну масу, яка напала на мій дім».

 

Ложкіна наголошує: культуру України помітили тільки тоді, коли українці стали масово гинути. «Працюючи все життя із сучасним українським мистецтвом, я добре знаю, наскільки байдужий світ міжнародного мистецтва до наших проблем і як мало про нас знають за межами дуже камерних соціальних бульбашок у кількох країнах. Україна не настільки екзотична, щоб нею захоплюватися за її «іншість», і не зовсім «західна», щоб її сприймали як рівну в Європі. Мистецтво України сприймається ієрархічно — як айсберг. Його крихітна вершина складається з кількох фігур, видимих ​​на міжнародній арені, але під водою, невидимою для спостерігача, є величезний, жвавий і цікавий соціальний та мистецький всесвіт», — зауважує вона.

 

Ложкіна пише, що від українського мистецтва очікують кількох цілком конкретних тем: корупція чиновників, життя на пострадянському просторі, жорстокість влади та війна, а звернутися до абстрактних тем українські митці не мають змоги: «Ця система неочевидного, але дуже чіткого інституційного мандату мені дуже нагадує ту, яку ми мали у радянський період. Тільки зараз маємо справу з капіталістичним реалізмом замість соцреалізму».

 

Вона зауважує, що хоч і віддала б перевагу невідомості у мирній країні, ніж увазі світу, спричиненій війною, зараз особливо важливо говорити про українське мистецтво.

Видання Asymptote, спеціалізоване на перекладі світової літератури, опублікувало інтерв’ю Кейт Цуркан із засновницею агентства перекладів української літератури The Tompkins Agency for Ukrainian Literature in Translation (TAULT) Зенею Томпкінс.

 

Вона наголошує на хорошій тенденції в перекладі української літератури — появі усе більшої кількості перекладачів, для яких українська мова не є рідною і які не є вихідцями з діаспорами. 

 

«Закордонні видавництва протягом останніх кількох років відносно без ентузіазму ставилися до української літератури, але за останній рік цей інтерес зріс у геометричній прогресії. Я пов’язую це зростання інтересу як із все більш загрозливою ​​позицією росії щодо України перед вторгненням у лютому, так і з факторами, які зазначила раніше [поява УІК, більшої кількості перекладачів]», — розповіла Томпкінс.

 

За словами Томпкінс, на ниві української літератури зараз немає місця чи терпіння для пасивності та мовчання. 

 

«Автори, яких ми перекладаємо, багато з яких щодня ризикують життям, заслуговують на краще, заслуговують на перекладачів, які відкрито й голосно засуджують путіна, російську армію й імперіалістичну підводну течію російської культури, яка уможливила і виправдала вторгнення росії в Україну. Щодо тих перекладачів, які працюють як з українськими, так і російськими авторами, я справді не розумію, як можна продовжувати робити це зараз», — підсумувала вона.

Циклічність російсько-української культурної взаємодії: розвиток української культури — намагання її знищити

У межах проєкту #ARTvsWAR дипломатична служба Європейського Союзу опублікувала історію харківського будинку Слово. 

 

У матеріалі йдеться про Розстріляне Відродження та про традицію російської влади знищувати українство: «Велика чистка з її арештами та масовими розстрілами — дуже переконливий доказ ідеї «денацифікації» (де-факто знищення українського народу), яка є скоріше жорстокою традицією, ніж винаходом російської пропаганди в контексті поточної війни, що розпочалася у 2014 році. Українцям довелося боротися за власне існування та за існування своєї культури протягом століть».

 

У статті ідеться про повернення Слову значення осередку літературного життя Харкова та України в цілому — створення літературної резиденції за підтримки українського PEN та Харківської обладміністрації.

 

«Коли я планував поїздку до харківської письменницької резиденції, то думав, що це все про літературу. Але виявилося, що це набагато більше про Харків. Провівши тут місяць, я закохався в місто та його людей. Я відразу відчув себе як вдома. Місто відкрилося мені, поглинуло мене, захистило. Життя тут — це таке собі «розіконювання» людей, яких ми знаємо з підручників. Виходиш на кухню і розумієш, що й вони ж, мабуть, так само смажили котлети, курили першу ранкову цигарку, приймали гучних гостей. Жили, коротше. Водночас відчуваєш ніби тіні, весь час пам’ятаєш, які страшні речі тут відбувалися і як важливо ніколи більше не допустити їх повторення», — розповів Бенді Шолтес про перебування в резиденції.

 

Також у статті розповідають про обстріл Слова російськими військами. Через повномасштабну війну довелося скасувати й перебування всіх резидентів. 

 

Поезія про війну з точки зору українки та іноземки 

Американське видання Literary Hub продовжує серію публікацій про українську поезію добіркою віршів Наталії Бельченко «Весна вже ділиться зі мною на журавлину і лелечу» у перекладі Амелії Глейзер та Юлії Ільчук.

Видання The Guardian у рубриці «Вірш тижня» опублікувало поезію англійсько-шведської журналістки Анастасії Тейлор-Лінд про її досвід перебування в тимчасово окупованому Донецьку. 

 

Україна як привід говорити правду про інші країни й утиски громадян

Іноземні письменники звертають увагу на те, що війна в Україні сприяє побудові нового діалогу й перегляду геополітики, сучасного устрою демократичних країн.

Зокрема Арундаті Рой у лекції про боротьбу за свободу слова в Індії, опублікованій виданням Literarury Hub, згадала Україну та наголосила на мужності українського народу, однак згадала і про «мужність, проявлену російськими інакодумцями величезною ціною для них самих.

 

«Я говорю це, гостро й болісно усвідомлюючи лицемірство Сполучених Штатів і Європи, які разом вели подібні війни проти інших країн світу. Разом вони очолили ядерні перегони і накопичили достатньо зброї, щоб багаторазово знищити нашу планету. Яка іронія в тому, що сам факт, що вони володіють цією зброєю, тепер змушує їх безпорадно дивитися, як країна, яку вони вважають союзником, знищується — країна, чиї люди та територія, чиє саме існування, імперські сили поставили під загрозу своїми військовими іграми та безперервним прагненням до панування», — зауважила вона.

 

 

Попередні частини огляду:

• «Голос з України: українська література у матеріалах іноземних медіа» — 27 лютого;

 

• «Ще більше голосів з України про літературу й культуру в іноземних ЗМІ» — 12 березня;

 

• «Молоде покоління українців працює з вільним віршем» — міжнародні ЗМІ про літературу під час війни» — 25 березня;

 

• «Метою світу має стати перемога України» — про війну з рф в міжнародних ЗМІ» — 7 квітня;

 

• «Пасивна риторика сприяє не миру, а воєнним злочинам» — що писали в іноземних ЗМІ про війну в Україні — 20 квітня.

Оригінал статті на Suspilne: «Багато в чому саме російська література сплела маскувальні сітки для танків рф» — що писали про Україну іноземні ЗМІ