Артем Чех. Музика для солдата
Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні». Частину цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.
Цього разу читаємо есей письменника Артема Чеха, який зараз служить у лавах ЗСУ.
Музика для солдата
Музика робить із солдата людину і дарує цій людині доволі цінне бажання – жити. Жити заради майбутнього, жити, щоб відчувати теперішнє і не забувати минулого. Згадувати і мріяти, ловити хоч би зрідка силу моменту, коли, схоже, більшість когнітивних і сенсуальних функцій після усіх цих важких місяців уже відімкнені як рудиментарні.
Коли почалося, мій мозок викреслив зі списку своїх потреб пізнання і чуттєвість. На передній план вийшли інстинкти: заціпеніння, страх і пригнічення маніакально переслідували мене в перші тижні великої війни. Прослуховування музики здавалося блюзнірством і святотатством. Хіба можна в ці дикі дні слухати музику? А головне – який у цьому сенс, якщо завтра ми всі загинемо на полі бою або в катівнях? Та минув час, механізми, що відповідають за баланс повноцінного життя, почали відновлюватися, і музика знову посіла важливе місце в моєму житті. Одне з чільних. Коли горить і болить зсередини, коли хочеться кричати або наглухо замуруватися у стіну відлюдності, я слухаю музику.
Зі мною служить Худя. Колишній хіпар із київського Подолу, а нині – тобто у цивільному житті – зразковий сім’янин, що ганяє на велосипеді й возить у наплічнику французького бульдога на прізвисько Лýна. Він теж слухає музику. З його кишенькової колонки JBL часто лунає те, що пасує до обставин. Іноді це ДТК у виконанні Ґлена Ґульда, іноді Portishead або й узагалі афробіт. Ми влаштовуємо чайні церемонії і слухаємо його музику. На березі річки, в лісі, на блокпості, в розташуванні. У нас схожі смаки, і це неабияк тішить.
Однак я залишаю дещо тільки для себе. Те, що слухаю виключно в ейрподсах. Приватне, винятково інтимне. Я слухаю Лану Дель Рей і Лолу Марш, Florence And The Machine і Мадлен Пейру. Я люблю жінок, а їхні голоси ще більше. Мені залежить на тому, щоб чути їхні хрипкі, крикливі, дзвінкі голоси. Коли ти весь у солярі або пропахлий димом, коли ти з душу або з наряду, з добового чергування або з наради сержантів – треба чути жінок.
Через півтора тижня після початку повномасштабного вторгнення – ми тоді дислокувалися в Києві, рили окопи та облаштовували позиції на території телевежі – мене відпустили на чотири години додому. Випрати речі й посидіти в тиші, яку безсоромно розривали сирени повітряної тривоги. Тоді я і зрозумів, що можу нарешті спробувати знову послухати музику. Того дня це був бельгійський гурт Zap Mama. Чорний голос Марі Долн здався мені раптом вишкіром мирного життя – неактуальним, далеким, незграбним. Від того голосу стало боляче і прикро, здалося навіть, що співачка навмисне кривляється, щоб дошкулити мені. Колупнути рану. Розчухати вавку.
Я лежав на ліжку, чекав, поки машинка досушить речі, дивився на заклеєне скотчем вікно і уявляв себе дев‘ятнадцятирічним юнаком, що після невдалого побачення їде страшенно повільним третім тролейбусом від Палацу Спорту на свою рідну Солом’янку, а якщо точніше – на ту вулицю, яка тепер має ім’я загиблого героя Романа Ратушного…
А втім, після того дивного досвіду я таки почав слухати музику, слухати її весь час. Особливо, коли ми виїхали на щойно звільнені від окупантів території Київської області. В цих лісах музика стала моєю головною супутницею, обов’язковим доповненням до солдата, мов особиста зброя і турнікет. Жіночий вокал як саундтрек моєї депресії, як чортовий німб одвічної боротьби добра зі злом, як глухий щем моєї самотності й тінь від солдатської фрустрації.
Дізнавайтеся, який позивний отримав Артем Чех на війні.
Виходячи з розташування, я бачу п’яного п’ятдесятирічного бійця, який слухає «Пори Року» Вівальді. Або мій друг – сирецька шпана 90-х із позивним Географ – усоте слухає «Вова, їбаш їх, блядь». Або боєць мого відділення Капрал знову наспівує «ластівки, ластівки». Для когось грає свою куцу музику радіо «Байрактар», а для мінометника Кума лунають весільні пісні. Їхня музика чужа мені. Я тікаю від неї, ховаюся в найглибші шпарини своїх сховків. Залізаю до спальника, накриваюся з головою і поринаю у той світ, де панують жіночий вокал, чистий секс, любов і краса, а також медитація серед хаосу російських ракет, масових поховань і катівень.
Війна проковтнула нас, і ми також носимо її в собі, та мій організм досі не перетравлює це відчуття, він відторгає страх, біль і бездонне горе. Але це моя війна, і я вимушений бути одним із тих, у кому вона проросла своїм чорним корінням. У бліндажах, у закинутих виробничих цехах, на заляпаних кров’ю матрацах, посеред лісу і на краю поля, у чергах на кордоні і в застінках катівень, у коридорах на карематах і в бомбосховищах на долівці, на диванах перед телевізорами і в офісах перед моніторами – ми всі поруч і міцно пов’язані одне з одним нашою спільною війною. Однак я маю свою, лише свою музику, яка веде мене, мов поводир сліпця, крізь весь цей химерний досвід. Веде туди, де я стану новою людиною. Можливо, із кривим, як дзеркало в лунапарку, баченням світу, відсторонений і холодний, емоційно виснажений і розгублений, наче балаянівський Макаров. Але новий. Зі старою музикою, яку я привезу з війни. І яка залишиться зі мною до кінця моїх днів.
Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»
Оригінал статті на Suspilne: Артем Чех. Музика для солдата
Блог
До Чернівців на театральний фестиваль приїдуть колективи із Харкова, Одеси, Києва…У Чернівецькому драмтеатрі на фестивалі комедії «Золоті оплески Буковини» виступлять колективи із Харкова, Одеси, Києва, Львова та Чернівців.
Про це у Фейсбуці повідомляє Чернівецька обласна рада, перед
Роман Ребекки Кван «Жовтолика» екранізуютьКомпанія Lionsgate Television придбала права на екранізацію роману Ребекки Кван «Жовтолика» у форматі серіалу. Про це повідомляє американський розважальний тижневик Variety.
Режисеркою
Національний інститут імені Оссолінських у Вроцлаві «Оссолінеум» виклав у відкритий доступ скани кількох річників перших львівських газет 1776–1805 років. Про це йдеться на сайті Нижньо
Global Teacher Prize отримала вчителька укрмови й літератури, що руйнує стереотипи про сільську школуУ Міжнародний день учителя оголосили переможців щорічної премії для педагогів Global Teacher Prize Ukraine 2024. Про це повідомила ГС «Освіторія», організаторка премії.
Головною перемож
Незалежній книгарні іноземної й української нонфікшн-літератури «Збірка» погрожують після анонсу презентації фотокнижки з історіями квір-українцями Fragile As Glass («Крихкі, як скло»).
Перейти до блогу
Додати коментар
Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.