Артем Чапай. За чиїми ми плечима
Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні». Частина цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.
Читаємо есей письменника Артема Чеха.
За чиїми ми плечима
Інтелектуали, гіпстери, митці, «успішні люди», журналісти в армії викликають найбільший інтерес – серед інтелектуалів, гіпстерів, митців, «успішних людей» і журналістів. У «неординарних» військових беруть інтерв’ю, вони й самі пишуть есе, знімають відеозвернення, рефлектують, описують досвід і репрезентують дійсність війни. Але всі вони/ми становлять/становимо лише крихітну меншість солдатів. Абсолютна більшість військових залишаються, як завжди, непредставленими, німими, позбавленими власних голосів.
Саня приїхав у відпустку, в тил, уперше за пів року. Пів року на передовій. Він розговорився зі мною лише тому, що ми обоє у формі. Поки не закінчиться війна, я не можу переповідати всього, що він каже. Щоб не завдавати «іміджевої шкоди ЗСУ», як це названо в Доктрині публічного спілкування. Сані років п’ятдесят, худий, із борідкою клином. Працював у Європі, відразу після вторгнення РФ приїхав додому й пішов до Тероборони, «щоб ці п***ри сюди не дійшли». У Сані інвалідність, але в хаотичні дні лютого ніхто, звісно, не перевірив, а він, звісно, не повідомив. Невдовзі зі своєї області потрапив на нуль. Бронежилет за ним носять інші, бо йому не можна піднімати важке.
– Найтяжче – коли доводиться робити отой перший постріл у людину. Зблизька. Він перед тобою землю цілує, гризе цю землю, плаче, що не хотів воювати, що на все згоден, тільки щоб лишитися жити…
– Багатьох довелося вбити? – і прикушуєш язик.
– Дурне питання…
– Вибач.
– Дурне питання. Вибач. Вибач. Вибач… — його очі наповнені сльозами.
– Вибач.
– Вибач… Ніколи такого не питай. Тобі ніхто не скаже.
Хочеш йому відповісти, що хотів би одного вбити, але розумієш, що це буде ще дурніше. Це лише твоя фантазія. Ти не знаєш. А він знає.
– Я місяць не спав. Місяць… Господи, прости мене, грішного… Тільки засну – його очі бачу. Зараз от, удома… кицька в кімнату зайде, я скидаюся. Такі ж люди, як ми… – він знову схлипує. – Кинули на нас, як собак… Землю гриз, божився, хрестився… А якщо не я його, то що? Іншим пацанам доведеться? А потім приїжджаєш, а тебе таке питають. «Багатьох довелося?..».
– Вибач.
– А інші думають, що я просто йобнутий. А ще інші, – він стискає зуби, – кажуть, що я заробітчанин. Блядь, заробітчанин, блядь!!! Та поміняйся зі мною! Та я тобі всі свої гроші віддам, всі, всі, всі, і звідти, і які в Німеччині заробив. Поміняйся.
Ти сидиш навпроти людини, яка вбивала. Язик не повертається сказати «вбивця», бо це неправда. Людина, якій довелося вбити. Ось він тут, за пів метра від тебе. І ти знаєш, що він убив, і любиш його, любиш його так, що відчуваєш оті потоки гормонів, окситоцину чи чого там, ти відчуваєш потік енергії, яка йде від тебе до нього, і ти хочеш обійняти його, але боїшся, боїшся торкнутися, бо ж він через кішку вночі скидається, ти боїшся торкнутися, бо ж ви мужики. Боїшся обійняти, бо вийде ще дурніше.
– Хлопці там уже казилися. Ну відпустіть їх на трохи додому! Ну не відпускайте мене, я старий, а молодих відпустіть. Є в нас такий хлопець, ну, качок. Ми йому в посадці турнік зробили, кажемо, спортом зганяй. А він: «Я підтягуюсь – Галя! Галя переді мною! Опускаюсь – нема. Підтягуюся – знову Галя!». У сусідньої роти баба гумова була. А в нас же води нема. Півтора літра на день, ти ними й нап’єшся, й умиєшся, і зуби почистиш, і шкарпетки попереш, і труси з себе. Ті кажуть, значить, за ту бабу. Ми вам дамо. Грошей не треба. Тільки помийте за собою. Щоб тріпака не підхопити. І хлопці брали! А інший каже: «Фу. Що я, дурний? Пішов у посадку, два рази передьорнув, дві берези зніс».
Саня – один із багатьох. У кожного своя історія, і кожна унікальна. Але кожна з них помножена на тисячі, десятки тисяч разів. У цих людей не візьмуть інтерв’ю. Якщо і спробувати – вони мало що розкажуть. Або мовчатимуть, бо цивільні їх не зрозуміють. Або не зможуть описати досвід і переживання. Не оформлять почуття у вдалі слова. Не напишуть есе.
Нам легше відчувати емпатію до тих, хто схожий на нас. У статтях та інтерв’ю так часто фігурують «гіпстери, айтішники, інтелігенти на війні». А тим часом переважна більшість солдатів – селяни, будівельники, водії, охоронці супермаркетів, офіціанти, комбайнери, шахтарі, сантехніки, продавці з базарів. Залежно від регіону, але приблизно так.
Багато хто не звик висловлюватись. Я маю звичку: за запитом пишу есе на три сторінки – винятково про мотивацію йти в армію. А от через пів року в одній роті, наче «свій», питаю про те саме побратимів і записую verbatim, однак отримую дуже короткі відповіді:
– Я просто не міг там (за кордоном) бути. Мені ж чехи казали, що Україну зараз за два тижні роздавлять. А коли я казав, що ми переможемо, питали, чого я накурився.
– Як би я дітям в очі дивився? Як потім в очі дивитися людям, дітям своїм? У державі була війна – і що я робив?
Або й просто:
– А від нєхуй дєлать, – і знизує плечима, і сміється з себе.
(При цьому останній щосили намагається перевестися з тилу на передову).
Хтось набрехав дружині, ніби йде за повісткою, а попхався сам. Хтось, може, знайшов сенс подалі від сімейних проблем. Уже в армії хтось намагається відмовитися від обов’язкової вакцинації, бо вірить у конспірологію. Хтось не може вжитись із командиром. Хтось може бути побутовим гомофобом (згадаймо, яким терміном військові переважно називають росіян). Хтось ненавидить державу як таку й не може пояснити взагалі, що ним рухає, але він діє. Діє. Всі ці люди діють.
І ось переважно за плечима всіх цих не-інтелектуалів, не-митців, цілком звичайних унікальних особистостей, які не висловлять себе публічно – за їхніми плечима перебуває Україна.
А можливо, і майбутнє світу.
Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»
Оригінал статті на Suspilne: Артем Чапай. За чиїми ми плечима
Блог
Поезія Мусаковської і Андруховича — нові переклади за кордономУ США вийшли поетичні збірки Set change («Зміна декорацій») Юрія Андруховича та The God of Freedom («Бог свободи») Юлії Мусаковської.
Поетична збірка Юрія Андруховича вийшла в американ
У Львові вулицю Технічну перейменували на честь Ірини Фаріон — мовознавиці, громадської діячки та колишньої депутатки, вбитої у липні 2024 року. Рішення про це ухвалили на засіданні Льв
Переклади осені: іспанська фантастика, американський роман і політична сатира зі Шрі-ЛанкиЦієї осені ледь не кожне українське видавництво стикнулося із затримками з друком. Втім, це не завадило порадувати читачів новинками, адже ідеальний сезон для проведення часу із книжкою
Російську літературу переробляють на туалетний папір на ВолиніУ Ковелі збирають російську літературу для подальшого перероблювання. Ініціаторами стали місцеві волонтери громадської організації UA Resistance Foundation.
Зібрані книжки активісти від
Камеля Дауда, цьогорічного лауреата Гонкурівської премії, звинуватили у використанні реальної історії життя пацієнтки його дружини як основи для роману «Гурії».
Роман розповідає історію
Додати коментар
Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.