Артем Чапай. За чиїми ми плечима

Артем Чапай. За чиїми ми плечима

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні»Частина цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Читаємо есей письменника Артема Чеха.

За чиїми ми плечима

Інтелектуали, гіпстери, митці, «успішні люди», журналісти в армії викликають найбільший інтерес – серед інтелектуалів, гіпстерів, митців, «успішних людей» і журналістів. У «неординарних» військових беруть інтерв’ю, вони й самі пишуть есе, знімають відеозвернення, рефлектують, описують досвід і репрезентують дійсність війни. Але всі вони/ми становлять/становимо лише крихітну меншість солдатів. Абсолютна більшість військових залишаються, як завжди, непредставленими, німими, позбавленими власних голосів.

 

Саня приїхав у відпустку, в тил, уперше за пів року. Пів року на передовій. Він розговорився зі мною лише тому, що ми обоє у формі. Поки не закінчиться війна, я не можу переповідати всього, що він каже. Щоб не завдавати «іміджевої шкоди ЗСУ», як це названо в Доктрині публічного спілкування. Сані років п’ятдесят, худий, із борідкою клином. Працював у Європі, відразу після вторгнення РФ приїхав додому й пішов до Тероборони, «щоб ці п***ри сюди не дійшли». У Сані інвалідність, але в хаотичні дні лютого ніхто, звісно, не перевірив, а він, звісно, не повідомив. Невдовзі зі своєї області потрапив на нуль. Бронежилет за ним носять інші, бо йому не можна піднімати важке.

 

– Найтяжче – коли доводиться робити отой перший постріл у людину. Зблизька. Він перед тобою землю цілує, гризе цю землю, плаче, що не хотів воювати, що на все згоден, тільки щоб лишитися жити…

 

– Багатьох довелося вбити? – і прикушуєш язик.

 

– Дурне питання…

 

– Вибач.

 

– Дурне питання. Вибач. Вибач. Вибач… — його очі наповнені сльозами.

 

– Вибач.

 

– Вибач… Ніколи такого не питай. Тобі ніхто не скаже.

 

Хочеш йому відповісти, що хотів би одного вбити, але розумієш, що це буде ще дурніше. Це лише твоя фантазія. Ти не знаєш. А він знає.

 

– Я місяць не спав. Місяць… Господи, прости мене, грішного… Тільки засну – його очі бачу. Зараз от, удома… кицька в кімнату зайде, я скидаюся. Такі ж люди, як ми… – він знову схлипує. – Кинули на нас, як собак… Землю гриз, божився, хрестився… А якщо не я його, то що? Іншим пацанам доведеться? А потім приїжджаєш, а тебе таке питають. «Багатьох довелося?..».

 

– Вибач.

 

– А інші думають, що я просто йобнутий. А ще інші, – він стискає зуби, – кажуть, що я заробітчанин. Блядь, заробітчанин, блядь!!! Та поміняйся зі мною! Та я тобі всі свої гроші віддам, всі, всі, всі, і звідти, і які в Німеччині заробив. Поміняйся.

 

Ти сидиш навпроти людини, яка вбивала. Язик не повертається сказати «вбивця», бо це неправда. Людина, якій довелося вбити. Ось він тут, за пів метра від тебе. І ти знаєш, що він убив, і любиш його, любиш його так, що відчуваєш оті потоки гормонів, окситоцину чи чого там, ти відчуваєш потік енергії, яка йде від тебе до нього, і ти хочеш обійняти його, але боїшся, боїшся торкнутися, бо ж він через кішку вночі скидається, ти боїшся торкнутися, бо ж ви мужики. Боїшся обійняти, бо вийде ще дурніше.

 

– Хлопці там уже казилися. Ну відпустіть їх на трохи додому! Ну не відпускайте мене, я старий, а молодих відпустіть. Є в нас такий хлопець, ну, качок. Ми йому в посадці турнік зробили, кажемо, спортом зганяй. А він: «Я підтягуюсь – Галя! Галя переді мною! Опускаюсь – нема. Підтягуюся – знову Галя!». У сусідньої роти баба гумова була. А в нас же води нема. Півтора літра на день, ти ними й нап’єшся, й умиєшся, і зуби почистиш, і шкарпетки попереш, і труси з себе. Ті кажуть, значить, за ту бабу. Ми вам дамо. Грошей не треба. Тільки помийте за собою. Щоб тріпака не підхопити. І хлопці брали! А інший каже: «Фу. Що я, дурний? Пішов у посадку, два рази передьорнув, дві берези зніс».

 

Саня – один із багатьох. У кожного своя історія, і кожна унікальна. Але кожна з них помножена на тисячі, десятки тисяч разів. У цих людей не візьмуть інтерв’ю. Якщо і спробувати – вони мало що розкажуть. Або мовчатимуть, бо цивільні їх не зрозуміють. Або не зможуть описати досвід і переживання. Не оформлять почуття у вдалі слова. Не напишуть есе.

 

Нам легше відчувати емпатію до тих, хто схожий на нас. У статтях та інтерв’ю так часто фігурують «гіпстери, айтішники, інтелігенти на війні». А тим часом переважна більшість солдатів – селяни, будівельники, водії, охоронці супермаркетів, офіціанти, комбайнери, шахтарі, сантехніки, продавці з базарів. Залежно від регіону, але приблизно так.

 

Багато хто не звик висловлюватись. Я маю звичку: за запитом пишу есе на три сторінки – винятково про мотивацію йти в армію. А от через пів року в одній роті, наче «свій», питаю про те саме побратимів і записую verbatim, однак отримую дуже короткі відповіді:

 

– Я просто не  міг там (за кордоном) бути. Мені ж чехи казали, що Україну зараз за два тижні роздавлять. А коли я казав, що ми переможемо, питали, чого я накурився.

 

– Як би я дітям в очі дивився? Як потім в очі дивитися людям, дітям своїм? У державі була війна – і що я робив?

 

Або й просто:

 

– А від нєхуй дєлать, – і знизує плечима, і сміється з себе.

 

(При цьому останній щосили намагається перевестися з тилу на передову).

 

Хтось набрехав дружині, ніби йде за повісткою, а попхався сам. Хтось, може, знайшов сенс подалі від сімейних проблем. Уже в армії хтось намагається відмовитися від обов’язкової вакцинації, бо вірить у конспірологію. Хтось не може вжитись із командиром. Хтось може бути побутовим гомофобом (згадаймо, яким терміном військові переважно називають росіян). Хтось ненавидить державу як таку й не може пояснити взагалі, що ним рухає, але він діє. Діє. Всі ці люди діють.

 

І ось переважно за плечима всіх цих не-інтелектуалів, не-митців, цілком звичайних унікальних особистостей, які не висловлять себе публічно – за їхніми плечима перебуває Україна.

 

А можливо, і майбутнє світу.

 

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»

Оригінал статті на Suspilne: Артем Чапай. За чиїми ми плечима

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Премія «Своя полиця» оголосила переможців

Книжкова премія для сучасної жанрової української літератури «Своя полиця» оголосила переможців у сімох номінаціях. Про це Читомо повідомили у мережі «Книгарня «Є», що організовує премі

«Видала громада»: Заснували платформу для друку книжок авторів-початківців

В Україні створили краудфандингову платформу, що дозволятиме авторам-початківцям друкувати дебютні книжки коштом благодійників. Про це засновники проєкту «Видала громада» повідомили в і

Оголосили номінанток премії Women in Arts-2024

Оголосили фіналісток премії Women in Arts у семи номінаціях. Про це повідомили на сайті премії.
У 2024 на здобуття премії в категорії «Література» номінували:
 

поетку, морську піхотин

Кейс BookChef: Vivat, Yakaboo не продають книжки, а КСД і «Книгарня «Є» повернули їх в асортимент

Після оприлюднення розслідування про зв’язки низки українських книжкових бізнесів з росією українські книжкові мережі відмовилися розповсюджувати книжки видавництва BookChef. Нещодавно

Місто індустріальних монументів, людей і моря – яким був Маріуполь до окупації

До другої річниці блокади Маріуполя Вано Крюґер пригадує яким було це місто до початку повномасштабного вторгнення – під час проведення «StartUp Гогольfest». Перша версія цього есею бул

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"