Антирадянський роман Айн Ренд: чому варто почитати «Ми, живі»

2021-12-13 22:00:00 Катерина Лебедєва

Айн Ренд. Ми, живі. пер. з англ. Г. Шпак. — К.: Наш формат, 2021 — с. 504 

Письменниця Айн Ренд  відома читачеві за новаторськими та американськими за духом творами «Джерело» та «Атлант розправив плечі». І ось нарешті вийшов «Ми, живі» — дебютний роман, дія якого відбувається на початку 1920-х років у СРСР. Чим цей роман щемкий і близький для українських читачів розбирається письменниця і критикиня Катерина Лебедєва.

Справжнє ім’я Айн Ренд — Аліса Розенбаум, і до 1926 року вона жила у Петрограді (Ленінградом він став лише у 1924 році). Виїхала на навчання в США і до Радянського Союзу вже ніколи не повернулася. «Ми, живі», виданий у 1936 році, є майже автобіографічним твором: в його основі — спогади про юність Розенбаум.

 

Також цей роман відбиває світоглядні основи авторки. Не забуваймо, що Ренд — ще й філософиня; вона заснувала філософію об’єктивізму, який існує на противагу соціалізму. У центрі об’єктивізму — принципи розуму та індивідуалізму; невтручання держави в економіку; заперечення віри, релігії та більшості інших філософських систем; домінування людини-творця, яка живе коштом своїх здібностей і таланту.

 

Але повернемось до біографічного. Подібно до самої письменниці, головна героїня роману Кіра Арґунова походить з буржуазної родини. Після революції 1917 року родина лишається своїх статків, статусів, ледь животіє і думає, що влада рад протримається недовго. У минулому успішний підприємець, голова родини Олександр Арґунов тепер радіє, коли вдається поміняти колекційну порцеляну на фунт пшона.

Так само страждають і їхні родичі — родина кушніра Василя Дунаєва. Щоправда, його син, Віктор Дунаєв, швидко зрозумів принципи нового часу і діє згідно з ними: підло і жорстоко. Життям цих двох родин переважно і присвячена оповідь. 

 

Читати також: Книги, що надихають на суспільні й особистісні реформи

 

Кіра мріє про архітектуру, прагне створювати вражаючі будівлі (привіт, «Джерело») і їй вдається вступити до інституту. Водночас вона зустрічає Лео — так само нащадка буржуазних батьків. Одразу після знайомства вони роблять невдалу спробу втекти за кордон. Згодом починають жити разом: неодружені, що теж є ознакою нового часу.

 

У Кіру закоханий також комуніст Андрій Таґанов. На певному етапі Кіра починає стосунки з Андрієм. Завдяки цьому вона здобуває фінанси, аби відправити Лео на лікування у санаторій до Криму. Врешті й Андрій, під впливом Кіри, розчаровується у радянській системі… 

 

Навіть цей драматичний любовно-політичний трикутник насправді слугує лише тлом, щоб продемонструвати всі недоліки нового устрою. До речі, робоча назва роману — «Задуха». Повітря ніби насичується запахом керосинової лампи, поки гортаєш «Ми, живі». Навіть апетит поліпшується, коли читаєш, як сутужно було з харчами у ті часи. Це, мабуть, єдиний літературний твір, який так точно і детально описує ранню радянщину.

 

Бо, живучи у СРСР, страшно було б навіть подумати про написання твору, який так детально викриває і засуджує систему, а за кордон далеко не всім спостережливим і талановитим людям вдалося втекти… Айн Ренд пощастило, і її метою було розповісти правду про радянців. Але у 1930-х США ще намагалися налагодити дружбу з СРСР, і тому роман було складно видати. Письменницю звинувачували у не розумінні соціалізму, але вона якраз усе чудово зрозуміла. Ніби дивилася на все з історичної перспективи, з майбутнього. Наголошувала, що її роман про протистояння людини й держави.

 

Але яка  держава, таке і протистояння. 

 

«Думаєш, не бачу, до чого призвела наша велика революція? — розмовляє Андрій Таґанов з Кірою, висловлюючи (як і всі інші персонажі) думки самої Айн Ренд. — Ми розстрілюємо одного спекулянта, а тисячі інших сідають у таксомотори на Невському щовечора. Ми спалюємо села дощенту, косимо кулеметами доведених до відчаю селян, коли ті вбивають комуніста.

 

А потім партійні братчики вбитого п’ють шампанське в гостях у непмана з діамантовими запонками на сорочці. Звідки в нього ті діаманти? Хто платить за шампанське?… Ми мали підняти всіх до свого рівня. Але вони не підіймаються  — ті, ким ми правимо, вони не ростуть, вони маліють. Маліють так, як іще ніколи не маліла людська істота. А ми слідом за ними сповзаємо до їхнього рівня. Розсипаємося, мов глиняні стіни, один по одному. Кіро, я ніколи нічого не боявся. А тепер боюся. Це дивне відчуття. Я думати боюся.»

 

Роман майстерно структурований: оповідь про становлення і любовні та інші пригоди головної героїні гармонійно поєднується з зануренням в абсурд раннього СРСР. Все логічно, послідовно, а десятки другорядних персонажів увиразнюють розповідь. Наприклад, Мариша — позбавлена смаку і погано вихована дівчина «з народу».

На її весіллі з Віктором Дунаєвим, на яке скептично дивляться усі, включно з самими молодятами, присутня і рідня Мариші. «Її батько — згорблений сивий чоловік у робітничій блузі й латаних штанях — сидів, стиснувши коліна довгими мозолястими руками».

 

Так от цей персонаж, хоч і очікували від нього схвально-комуністичної промови, видав таке: «Слухайте мене, цуценята. Я чотири роки гнив у Сибіру. Потрапив туди через те, що бачив людей, які вмирають із голоду, ходять у лахмітті, стогнуть під чоботом, — і хотів для них свободи. Я досі бачу тих, хто голодує, носить лахміття й стогне під чоботом. Тільки тепер цей чобіт —  червоний. Я не за тей йшов у Сибір, щоб боротися за очманілу, п’яну від влади кровожерливу банду, яка душить народ, як ніхто не душив його досі, за якої свободи стало ще менше, ніж було за царя!»

 

Читати також: Рецепт бестселера: з чого складається «Макова війна» Ребекки Кван

 

Це — один з кульмінаційних моментів «Ми, живі». Найбільшу цінність представляють такі майже репортажні, історично-достовірні описи побуту, настроїв, атмосфери СРСР. Того, з чого почався жах довжиною 70 років, який ще і не зовсім завершився.

 

Лицемірство, дурість, зрадництво. Щоб влаштуватися на роботу, треба вступити в профсоюз. Щоб вступити в профсоюз, треба бути працевлаштованим. Слідування безглуздим правилам, аби вижити —  це швидко перетворюється на звичку і норму. Шлюб за розрахунком, продукти по картках, пів життя за вживану сукню.  

Тема таборів у «Ми, живі» згадується лише побіжно, але ці епізоди одні з найболючіших у романі: юні закохані роз’їжджаються різними потягами у різні табори. І більше ніколи не зустрінуться…

 

Крім «Ми, живі» — до речі, екранізованого у 1942 році — Айн Ренд написала ще лише один твір, дія якого відбувається у Радянській Росії. Оповідання «Червоний пішак» так само висвітлює любовний трикутник, так само жінка жертвує собою заради чоловіка, а інший закоханий у неї — затятий комуніст — зраджує партію заради кохання. «Червоний пішак» далекий від реалістичності: можливо, тому, що писала його пані Ренд як сценарій для Голлівуду (до екранізації не дійшло).

 

 Натомість «Ми, живі» — найщиріший, найзворушливіший твір письменниці: у ньому стільки особистого, і він ближчий нам самим своїм місцем дії. Героїні «Атланту…» і «Джерела» — двох найбільш відомих романів письменниці — подорослішали та американізувалися, але Кіра Арґунова — ніби їх зародок. Тож роман варто почитати як і вже знайомим з творчістю Айн Ренд, так і ширшому колу читачів: і зацікавлених історією, і любителів психологічної прози вищого ґатунку. 

 

Купити книжку

Оригінал статті на Suspilne: Антирадянський роман Айн Ренд: чому варто почитати «Ми, живі»