Андрій Содомора. «Кругом хвилі, як ті гори…»

Андрій Содомора. «Кругом хвилі, як ті гори…»

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

Гори… Море… Горе… Ці слова у «Кобзарі» звучать понад сотню разів. Не тільки тому, що вони співзвучні, «просяться» бути поруч, перегукуватись у римованих рядках: їх пов’язало людське життя. Знову ж напрошується рима: на березі моря: і радості багато, й горя. Так можна сказати й у підніжжі гір: вони, як і море, ваблять, вони – й причина горя, бо ж не кожному, хто задивлявся на гордий гірський шпиль, пощастило озирнути з нього прекрасну у своїй суворості панораму гір…

Та, мабуть, кожен, хто пройнявся тією суворою радістю («Я спромігся на це!»), озирнувшись довкола, ще й занімів од подиву: «Та це ж море!.. Застигле в своєму гніві море!..» І якби той переможець був знайомий з Овідієвими «Скорботами», то в його душі, певно, зазвучав би голос поета, якого в морській дорозі на вигнання перестріла буря: «Горе мені! То не хвилі – гори перекотом ходять! / Гляну – здається, злетять до щонайвищих зірок. / Горе! В яку глибочінь поміж хвиль западається море! / Гляну – здається, що там – темного Тартару дно!»

Шевченко був не тільки знайомий зі «Скорботними елегіями» – жив ними, переймався ними, був, хоча тисячоліття стали поміж двома великими поетами, сердечним приятелем скараного вигнанням Овідія… Кругом хвилі, як ті гори: / Ні землі, ні неба»… Такий же розмах: земля – Тартар, небо – зірки… Такі ж інтонації, таке ж душевне зворушення: дух забиває

Справді: архітектура – то наче застигла музика. Гори – застигле море. Мовчить архітектура (її душею треба відчитувати, озвучувати), мовчать і гори – до них теж треба дослухатись, як і до схожих на гори високих могил: «Мовчать гори, грає море, / Могили сумують…» Мовчать, непорушні, закам’янілі, – як мовчить сама Вічність. Море – грає, бо воно в русі, воно – хвилюється, як і музика, що передає хвилювання людської душі («Сидить козак на тім боці / Грає синє море»). Могили – сумують, бо в них – наша історія, наше минуле… А розмовляють – хіба що з вітром у степу…

«Прилинь, сизий орле, бо я одинокий / Сирота на світі, в чужому краю. / Дивлюся на море широке, глибоке, / Поплив би на той бік – човна не дають» («На вічну пам’ять Котляревському»). Так дивився й Овідій – та не дали йому «човна», як і нашому Кобзареві… Широке, глибоке – й небо («Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…»)

Море, небо, гори… Видимий світ – у трьох його поставах. Серед того триєдиного світу – людина. То в море задивлена – хоче «втопити в ньому своє горе» («Гуде вітер вельми в полі…»), то в небо злетіти, де «сміху людського і плачу не чуть», то поривається в гори, де «є наша воля і власть»… Душа, в якій «вічність носимо», прагне простору, волі: «Сини мої, гайдамаки! / Світ широкий, воля…» 

Людина – дивиться. Дивлячись – дивується, порівнює, думає, спонукає себе до дії: «Зір твій – на мураві, на струмочках нехай опочине; / Зранку – на гори високі дивись; під вечір – на море» («Салернський кодекс здоров’я»). «На гори» – бо людина покликана йти вгору, примірятися до своєї «вершини» («А хіба рівнина веде до вершин?» – Сенека). «На море» (води) – бо призначена для відпочинку ніч – подібна до моря: «Не спалося, – а ніч, як море…»

Отож споглядання (на гори чи на розбурхане море) не повинно бути лише спогляданням: «Природа вимагає від мене двох речей: щоб я мав час і діяти, й споглядати; роблю і те, й інше: моє споглядання – не без дії (Сенека). «Борітеся – поборете…» – це і є найвищий вияв дії, голос того, хто не осторонь, хто разом із поневоленими, хто вселяє віру в перемогу добра над злом, хто веде до перемоги. 

Шевченко пише в етимологічному значенні слова: пишучи – малює (писанка), малюючи – проникає у глибини людської душі («Катерина»). Тут важко відділити поезію від картини, картину – від поезії: «…світає, / Край неба палає, / Соловейко в темнім гаї / Сонце зустрічає». Прочитавши весь пасаж («Сон», 95–106), бачимо розкішний краєвид – «повиту красою країну»; бачимо і (на що не спроможеться картина) – чуємо: і соловейка, й «тихесенький» подув вітру, й те, як тополі «розмовляють з полем»; а «степи, лани», здається, не тільки «мріють» (ледь видніються), а й наче справді про щось собі мріють.

Гори – важливий елемент Шевченкових, передусім поетичних, пейзажів: «Зоре моя, вечірняя, /Зійди над горою… Розкажи, як за горою / Сонечко сідає…»  Та гора, над якою сходить зоря, – в далекому Орську, а ця, за яку сідає сонце, – в Україні… «З-за гори / Червоне сонце аж горить». «…над горою / Червоний місяць аж горить…»

Отож, до початкових «Гори… Море… Горе…» – додамо ще одне, співзвучне, тим разом – дієслово: «Ой на горі вогонь горить...» Гора – величний п’єдестал для вогню, що поривається вгору… Гори, могили (гора, могила) – це та риса, ця точка, куди біжить погляд кожного, хто споглядає Шевченкові панорамні пейзажі, хай вони у слові, хай на полотні: «За байраком байрак, / А там степ та могила»…

І ще один краєвид, як контраст до образу, що в заголовку, – зворушливо український, погідний:  «Тече вода із-за гаю / Та попід горою. / Хлюпощуться качаточка / Помеж осокою…» Гора… Гай… Ставочок… Одразу й продовження напрошується: «Стоїть гора високая, / Попід горою гай…» (епітет «високая», зрозуміло, – пісенний, традиційний).  Картина, яка промовляє, співає: «А качечка випливає / З качуром за ними, / Ловить ряску, розмовляє / З дітками своїми. / Тече вода край города, / Вода ставом стала. / Прийшло дівча воду брати, / Брало, заспівало…»

І тут, як у «Садку…», як в інших рядках, – ідилічна, тобто образкова (хоч у рамки бери) озвучена картина людського, яким і мало б воно бути, коли б усі люди були людьми, – погідного життя. У тих образках – хата, садок, гай, гора, з-під якої чи то джерельце б’є, чи в’ється річка, усе те, без чого душі було б сумно, незатишно… Одне слово – мрія, як про це Горацій у зачині своєї сатири (бесіди): «Стільки і мрії було, щоби клаптик малесенький поля, / Дім та город, та криниця з веселим струмком біля дому, / А на узгір’ї, над домом, лісок…» (переклад Миколи Зерова). Античні, щоправда, ще не «мріяли» – плекали сподівання (Горацій – просив богів).

Але в такі-от образки вривається життя, а в ньому – ті, в кого немає місця для мрії, хто й не відає, що таке мрія, ті, «для кого жити – це багатіти» (Гесіод). Тому так багато в житті співзвучного з «горами», з «морем» – людського горя. Так і хочеться «побажати» йому, тому горю, щоб ішло воно геть, на ліси, на гори, радше – за ліси, за гори: що ж бо винні вони, прадавні ліси й гори?..

zbruc.eu

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Андрій Содомора. «Кругом хвилі, як ті гори…»

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

В Україні запровадили механізм добровільної відмови від вченого звання

У Кабінеті міністрів затвердили постанову, що визначає механізм добровільної відмови від вченого звання. Її оприлюднили на вебпорталі органів виконавчої влади України.
До затвердження р

У Словаччині поет скоїв напад на прем’єр-міністра країни Роберта Фіцо

Прем’єр-міністра Словаччини Роберта Фіцо поранили під час стрілянини перед Будинком культури у Гандлова, де проходило засідання уряду. Про це повідомив словацький новинний сайт Aktualit

Хто з українських письменників-класиків одягав вишиванки

Щороку в третій четвер травня українці святкують День вишиванки. Зараз вишита сорочка є невіддільним символом української ідентичності, котру українці одягають не лише на свята. Цікаво,

Із життя пішла канадська письменниця і нобелівська лавреатка Еліс Манро

У віці 92 років померла канадська письменниця, майстриня короткого оповідання, лавреатка Нобелівської премії з літератури-2013 Еліс Манро.
Еліс Манро народилася 10 липня 1939 року в Онт

Стало відомо, які книжки Україна представить на виставці у Польщі

Наприкінці травня в Палаці культури й науки у Варшаві відбудеться Міжнародний книжковий ярмарок, на якому Україна представить національний стенд і літературну програму. Про це повідомил

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"