Андрій Содомора. Дружба

Андрій Содомора. Дружба

Хай знає тиран собі на біду,

Що друга я зроду не підведу,

Нехай довершить свою пімсту,

Та ціну складе побратимству.

Ці рядки – з поезії Фрідріха Шіллера «Зарука» (die Bürgschaft) у перекладі Миколи Лукаша, де тема дружби, яку започаткував Гомер (дружба Ахілла й Патрокла), прозвучала чи не найяскравіше. Притаманна Лукашеві поривність почуттів, відчутна в перепадах ритму збудженість, висока напруга розповіді, соковита лексика – все це знімає часову відстань, актуалізує драматичний епізод із життя двох приятелів, філософів-стоїків Дамона і Фінтія, за часів відомого своєю жорстокістю сицилійського тирана Діоніса (406–367 до н. е.) У зачині цієї поезії – запитання і відповідь, зіткнення добра зі злом: «До Діоніса у тронний зал / Пробрався Дамон-царевбивця, / Та варта схопила сміливця. / «Навіщо ти взяв з собою кинджал?» / Спитав його цар, тамуючи шал. / «Тирана хотів ним скарать я!» / «За це тобі буде розп’яття». / «Ні смерть, ні тортури мені не страшні, / Пощади не буду благати, / Прошу лиш відстрочення страти. / Пусти додому мене на три дні: / Сестру треба видати заміж мені; / Я друга лишаю в заруку: / Втечу я, то прийме він муку»…

На передовій спротиву новітнім тиранам, силою і гостротою свого слова, був Микола Лукаш: адресована молодіжній аудиторії збірка «Співець», де й прозвучала «Зарука», побачила світ у київському видавництві «Веселка» 1972 року. Кожна вміщена у цій знаменитій збірці поезія була прямим викликом тоталітарній системі: минуле стало голосом сучасності, гучним словом тих, хто не корився нелюдському режиму.

Серед тих голосів – упізнаваний своїм життєствердним fortissimo голос Миколи Лукаша: «Нічого, нічого, / Діждем ладу нового, / Торжествуватиме весь світ / Братерства перемогу!» (із Роберта Бернса)… Та в бій ішов не тільки голос, не тільки «слова, які повчають», закликають, а й «приклади, які поривають» (Verba docent exempla trahunt): «В зв’язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора ДЗЮБИ Івана Михайловича на певне офіційно у нас не існуюче питання […] прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного ДЗЮБИ І. М. визначене йому судом покарання» – з листа, що його адресував Микола Лукаш Голові Президії Верховної ради УРСР, Голові Верховного суду УРСР, Прокуророві УРСР.

Але повернімось до «Заруки». Вражений дивовижною чистотою і силою дружби (Дамон, долаючи всі перешкоди, встиг прибути в Сіракузи), тиран Діоніс таки склав ціну побратимству – добро взяло гору над злом: «Бувають такі на світі дива! – / Він каже до них, злагіднілий, – / Ви серце моє зворуши́ли. / Так, дружба і вірність – не просто слова, / А правда велика, довіку жива! / Дозвольте, о вірні друзі, / Хай буду я третій в союзі»…

«Ви серце моє зворуши́ли…» Та щоб серце зворушилося, треба, щоб воно було. Добре ж мовив Сковорода: «Без ядра горіх ніщо, так само як і людина без серця» (втім, іще страшніше, ще страшніше – коли те серце є, але нечисте, чорне – кубло зла, несумісного з мудрістю). Тому й не зворушилися тодішні можновладці: Миколу Лукаша виключили зі Спілки письменників, заборонили друкуватися, чим і позбавили його засобів до існування. Так само вчинили й із раніше репресованим Григорієм Кочуром…

Отож Ахілл і Патрокл – перша пара друзів; далі, від міфічних і до реальних постатей, – Орест і Пілад, Низ і Евріал, Тесей і Пірітой, Кастор і Полідевк, Тідей і Полінік, Сціпіон і Лелій, Дамон і Фінтій… Зворушливим відлунням, через віки, озвались ці ж таки троянські герої, Низ і Евріал, в «Енеїді» Івана Котляревського вже як «наші смільчаки, козарлюги», для яких вірність бойовому побратимству була найвищою чеснотою: «Де общеє добро в упадку, / Забудь отця, забудь і матку, / Лети повинность ісправлять». Полягли вони обидва, героїчно справивши свою повинність, «Зробивши славнії услуги / На вічність пам’яти своєй». Полягли разом, бо не мислили свого життя один без одного.

«Друг» – другийінший, у кому одне «я» (ego) знайшло душевну подібність в іншому «я», при-йняло його, про-йнялося бажанням спри-яти йому, при-ятелеві, полюбило його (лат. amicus, грецphilos – від дієслова «любити»). От і змагаються ті два «я» у своїй взаємній любові й вірності (взаємній, бо кожен відчуває в собі половину душі свого друга, один для одного – «другий я», alter ego) у вдосконаленні чесноти. Змагаються – коли настає хвилина випробування, «момент істини».

Гарно про це – Овідій в одному зі своїх «Понтійських листів» (ІІІ, 2). Мова про Ореста й Пілада, які прибули в Тавріду (Крим), де, за давнім звичаєм, кожного захожого приносили в жертву богині Артеміді. Так ось один із прибульців, за рішенням жриці, мав повернутись у свій край, інший – стати тією жертвою. От і почалося «змагання» між побратимами: «Вмерти готовий, квапить Пілад – Ореста в дорогу, / Той – анізащо. І цей – теж піти в жертву готов. / Тільки у цьому згоди дійти побратими не можуть, / В іншому – без суперек завжди були заодно». Тут і сходить на пам’ять вислів Ціцерона: «Це ж саме хотіти і цього ж самого не хотіти – ось це і є справжня дружба»…

Тому-то дружба, на відміну від ірраціональної любові, не може бути з першого погляду (чи «пострілу Ерота»); дружба вимагає тривалого пізнання, проникнення у внутрішній світ іншої людини. З цих же причин, на відміну від любові, дружба не може бути без взаємності. Любов, так античні вважали, пригасає на віддалі («Любити – це бачити»; «Далі від ока – далі від серця»), у дружби, якщо вона справжня, – глибші, триваліші почуття, підґрунтям яких – спільні погляди, вподобання.

А втім, згадаймо й Екзюпері: «Любити – не значить дивитись одне на одного, а разом – в одному напрямі». А ще ж – є «очі душі»; через часи й відстані вони вдивляються в те, за чим тужить серце… Отож, якщо кажемо: «Скільки голів, стільки думок», то можемо – й так: «Скільки сердець, стільки й любовей різних». Діапазон почуттів – діапазон душі: від платонічної – й до тієї любові (радше пристрасті), яка засліплює: «Краса блискуча – дія; сліпуча – результат дії».

Щойно мова про дружбу, про «очі душі» – згадуємо цього ж Овідія, вигнанця, його найвідомішу, добуту з гіркого особистого досвіду сентенцію: «Поки щасливо живеш – чимало матимеш друзів, / Хмарні ж настануть часи – лишишся на самоті». Й таке ж, іще з давніших часів, зітхання грецького елегіка, теж вигнанця, Теогніда: «Друга в вигнанця нема, ані відданого побратима – / Це його більше гнітить, аніж вигнання саме»… Втім, тут не місце перелічувати ні роздумів про дружбу (серед них – трактат Ціцерона «Лелій про дружбу»; другий з «Листів» Сенеки), ані пов’язаних з цією темою сентенцій – їх надто багато.

«Глузду б рішивсь я хіба, якби друга цінив не найвище!» Таким окликом прохопився Горацій, маючи на увазі Мецената, а також Вергілія, якого називає «половиною своєї душі» (такої ж думки й Сковорода: «Немає нічого ціннішого, аніж людська душа і друг»)… «Ніщо не є зусібіч щасливим» – цей же Горацій. Міра ж того ущербного людського щастя була б іще меншою, коли б йому бракувало найціннішого – дружби…

З далекого дитинства пригадую фразу, яку любив наспівувати мій вуйко Іван Дурбак (ледь не підлітком переходив Збруч у складі Галицької армії): «Щасливий, хто має на земнім падолі / Вірного друга, що йому сприяє». Такого друга часто називаємо братом: «Сядем собі, брате мой, сядем до бесіди» – знову наш мандрівний філософ, що будував своє щастя, переймаючи дух епікурейських бесід… Чую, мовби тепер ось, голос письменника Романа Дідули: «Дякую, брате…» (після телефонної розмови або відвідин)… Чую і голос мого батька, священника, що напучував молодят, які ступали на рушничок, – давнім, стислим, але таким вагомим: «Друг друга тяготи носіте»… Але це вже інша, якої ми щойно торкнулися, не менше розлога тема любові – почуття, що злучає (або розлучає) закоханих.

Достатньо зіставити епітети, якими античні поети наділяли дружбу й любов, – і бачитимемо чітку грань, якою межували вони ті поняття одне від одного. 

Триваладавняміцнавірнащирачистабезкорисливасвята (безкорислива – особливо акцентований епітет) – це, зрозуміло, про дружбу. А ось – про любов: неспокійналякливасторожкашаленасліпапалкажорстоказрадливаграйливавразлива… (усіх тих «характеристик» у подібній тональності – сорок)… «Любити й ума не губити – ледве чи дано й богам» – цей афоризм Публілія Сіра може бути підсумком античного бачення любові.

А втім, саме звідти, з «золотої легенди античності» (Овідієві «Метаморфози»), – зворушлива розповідь про Філемона й Бавкіду, нерозлучне подружжя, яке все життя проживало в погідній взаємній любові. Вдячні за їхню гостинність Зевс і Гермес (видали себе за мандрівників) подарували їм довголіття і виконали їхнє прохання померти в один день: після смерті Філемон став дубом, а Бавкіда – липою…

Хтозна, чи й до нас не перемандрувала ця світла легенда… На просторій галявині, що при дорозі на Жовкву неподалік села Любеля (та й не тільки там), – розкішний дуб, а неподалік нього така ж розлога липа… Темно-зеленими кронами різьбляться вони на тлі спекотного неба, запрошують подорожнього в свою гостинну тінь… Здається, й вони бережуть пам’ять про тихе щастя того подружжя… Можливо, по-своєму, шелестом листя, перемовляються між собою – казку шепочуть

Але повернімося ще раз до знаменитих, усталених іще в давнину пар друзів. Цей ряд, гортаючи сторінки нової історії, можна було б вести далі: Еразм Роттердамський і Томас Мор, Григорій Сковорода і Михайло Ковалинський… А від них, відомих і маловідомих, – сягати й наших часів: Микола Лукаш і Григорій Кочур… Різні за вдачею і перекладацькими засадами, але такі подібні в найглибшому, найважливішому – в боротьбі зі злом, у любові до рідного слова, яке живить душу, єднає людей, дає їм силу й снагу «в бою сильніше стояти»…

А далі в тому ряді (велике – виразніше постане з відстані) – передусім ті, чию дружбу на лінії вогню вогонь випробовує і гартує; ті, хто, можливо, й не читавши «Заруки», повторює вписані там слова: «Хай знає тиран собі на біду, / Що друга я зроду не підведу!..» Тиран, який не відає, що таке зворушення…

zbruc.eu

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Андрій Содомора. Дружба

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

У Вільнюсі вперше відбувся міжнародний літературний конгрес

У Вільнюсі вперше відбувся міжнародний літературний конгрес для професіоналів літератури. Про це повідомили на сайті Вільнюса-міста літератури ЮНЕСКО.
Мета конгресу — представити літера

Побачив світ роман Ольги Полевіної «Тополя за вікном»

Днями у видавництві «ІМЕКС-ЛТД» (Кропивницький)  вийшов роман Ольги Полевіної «Тополя за вікном», який чекав видання 11 років. Майже стільки ж чекав і перший відгук на нього – коректора обласного літера

Що потрібно знати про програму візитів іноземних видавців на Книжковий Арсенал

«Book Arsenal Fellowship Program 2024» — новий проєкт міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал», в межах якого фестиваль відвідають іноземні видавці та літературні агенти, зацікавлені

Митниця конфіскувала комікс «Маус» через свастику на обкладинці. НП компенсує вартість утилізованого

Державна митна служба України планувала утилізувати замовлення книжок на $100 через оригінальне видання графічного роману Арта Шпіґельмана «Маус. Сповідь уцілілого». Про це на своїй фей

Січеславські письменники пропагують здоровий спосіб життя

Бернард Шоу був непоганим тенісистом і захоплювався водними видами спорту, Ернест Геменгвей та Артур Конан Дойл полюбляли бокс, а  Дніпропетровська обласна організація НСПУ як соціально відповідальна гр

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"