Альфред Гічкок: саспенс, кіно та книжки

Альфред Гічкок: саспенс, кіно та книжки

Ім’я Альфреда Гічкока відоме навіть тим, хто не сильно любить чи знає кіно. Образ режисера, який понад усе в світі прагне полоскотати нерви своїм глядачам, намертво засів у сучасній попкультурі. Але мало кому відомо, в чому полягав секрет його творчого генія, і, здається, ще менше людей звертають увагу на те, що більшість його стрічок — це екранізації книжок. Що ховається за моторошними кінополотнами? Ми підготували добірку з виданих українською книжок, які стали фільмами Гічкока, та біографії кіномитця.

Едвард Вайт «Дванадцять життів Альфреда Гічкока»

 – переклад Олександра Стукала – 2021, Лабораторія – 320 с.

 

Почати варто з постаті самого режисера. Щоб зрозуміти фільми Гічкока, треба дізнатися трохи більше про його особистість. Доволі свіжа книжка журналіста й письменника Едварда Вайта може стати в пригоді. Жанр біографій відомих людей не втрачає своєї популярності вже багато сотень років, просто раніше любили життєписи народжених від богів героїв, а тепер-от інтереси змаліли до історій про режисерів. Потужна традиція диктує певний формат. Усе доволі просто: є дата народження і є дата смерті. Мета гарного біографа — докладно розповісти, що відбулося між ними. Коли герой його книжки навчився читати, коли пішов у школу, а коли — на роботу, як він здобув славу і як поступово хирлявів.

Метод простий і надійний, як швейцарський годинник, але й дещо заяложений. По-перше, так роблять майже всі. По-друге, а що саме сучасному читачеві повідомить той факт, що Альфред Гічкок народився 13 серпня 1899 року в Лейнстоуні, районі східного Лондона? Чи, що у 1939 році він переїхав до Голлівуду і поселився у Беверлі-Гіллз. Альфред Гічкок — постать хай і культова, але маловідома і відверто далека від сучасності. Будьмо чесні: з часу його останніх фільмів минуло понад 50 років, а з часу найкращих — і того більше. Проте, як зазначає Едвард Вайт, «його творчість охоплює всі епохи — німу, звукову, чорно-білу, кольорову і ЗD. Серед його стилів — експресіонізм, нуар і соціальний реалізм, трилери, ексцентричні комедії 30-х і фільми жахів, стрічки часів Ваймарської республіки, Золотої доби Голлівуду, початків телебачення й буремних 60-х та 70-х, що дали світові Кубрика, Спілберга та Скорсезе».

 

Едвард Вайт добре розумів, що важливо не просто перелічити сухі дати та факти, а по-справжньому розкрити багатогранну сутність Альфреда Гічкока перед сучасною аудиторією. Зробив він це з винятковою елегантністю: виділив 12 граней портрету режисера і розповів про кожну з них в окремому розділі: «Кіномитець», «Товстун», «Новатор», «Жінколюб», «Божий чоловік» і навіть «Убивця».

 

Його підхід виправдовує себе: такий кут зору допомагає тримати читачів у напрузі, щоразу тішачи їх новим фактом чи аспектом Гічкокової біографії. Однак цей самий підхід декого з читачів може й заплутати. «Дванадцять життів» досить вільно поводяться з матерією часу. Вибудуваний Едвардом Вайтом внутрішній наратив, хоч і логічний та послідовний, усе ж часом суперечить хронології подій. Деякі читачі можуть заплутатися в назвах студій та фільмів чи іменах режисерових фавориток — хоча б базові знання з теми зайвими не будуть.

 

Альфред Гічкок був людиною ексцентричною, зшитою, наче монстр Франкенштейна, з тисячі протиріч. Хлопчак, якому довелося надто швидко подорослішати (у 1914 році помирає його батько й починається Перша Світова війна); людина ледь не вікторіанського виховання, яку з’їдала жага до всього забороненого; закомплексований черевань, який зробив своє гладке тіло головною рекламною фішкою; ласий до жінок та громадської уваги самозакоханий егоїст; залюблений у кіно новатор, який обожнював дрочитися з цензурою, ніколи по-справжньому не переступаючи межі дозволеного. А ще, понад усе вище згадане, Гічкок, очевидячки, був непересічним читачем. Режисерові неодноразово вдавалося виловлювати з книжкового моря такі зразки, що ставали розкішними основами його унікальних фільмів.

Купити книжку

Джон Бакен «Тридцять дев’ять сходин»

– переклад Костянтин Бєляєв – 2016, Фабула – 192 с.

 

Травень 1914 року, Європа живе в передчутті великої війни. Річард Ганней, «здоровий тілом і душею тридцятисемирічний чоловік із грошима», повернувся до Англії з Південної Африки й живе останні три місяці в Лондоні, нудьгуючи без пригод. Аж ось одного дня до нього приходить схвильований американець і розповідає, що готується замах на грецького прем’єр-міністра, щоб нацькувати Росію та Німеччину одну на одну. Ганней не вірить жодному слову, доки не знаходить у квартирі труп свого гостя. З цієї миті нудному життю Ганнея настає кінець: герой потрапляє у вир шпигунських і політичних інтриг, де на кону — доля всієї Європи.

Усе ХХ століття світ страждав на шпигунську лихоманку. Реальна шпигуноманія пустила міцні корені в книжки та кінематограф. Зараз ми більше пам’ятаємо про холодну війну та найелегантнішого шпигуна всіх часів Джеймса Бонда, але й першу половину століття не оминули карколомні шпигунські інтриги. Джордж Бакен, шотландський письменник, політик і 15-й генерал-губернатор Канади, якщо й не започаткував жанр, то точно стояв біля його витоків. «Тридцять дев’ять сходин» — еталонний приклад тропу про героя-втікача, проти якого постав увесь світ. Книжка непогано збереглася, тож якщо не очікувати від неї серйозності «Тихого американця» Ґрема Ґріна чи «Шпигуна, що прийшов з холоду» Джона Ле Карре, з нею можна провести цікавий вечір.

 

Кіноверсія історії від Альфреда Гічкока вийшла на великі екрани у 1935 році. Цю чорно-білу стрічку можна вважати першим фільмом великого режисера, який буде цікавий не тільки історикам кіно. Гічкок обожнював шпигунську тематику і неодноразово звертався до неї у своїй творчості. Роман Бакена він для фільму кардинально переосмислив як на рівні структури, так і ідей. Тепер у центрі уваги психологічні переживання головного героя, якого втілив Роберт Донат. Пригоди лишаються, але вони не ядро історії, а лише зовнішні фактори, які штовхають Річарда Ганнея у прірву страхів. Всеохопна параноя, манія переслідування, акрофобія, боязнь стосунків з жінками…

 



 

Альфред Гічкок на повну використовує усі доступні йому кінозасоби, щоб передати стан людини, яку світ заганяє у пастку — і лисі шотландські пейзажі, де ніде сховатися, і наїжачений натовп, що постійно копає та штрикає головного героя, і молода супутниця, з якою Ганней скутий одним ланцюгом. Поява Памели у виконанні Мадлен Керролл, мимовільної супутниці поневірянь Річарда — заслуга тільки Альфреда Гічкока. Дослідник кіно Стюарт Мак-Дуґал зазначає, що проблематику Бакена Гічкок перевів із інтелектуальної площини в психологічну, бо вважав, що загадки (mystery) пасують книжкам, а фільму личить напруга — саспенс (suspense) — яка працює з емоціями. Альфред Гічкок не тільки збиткувався над своїми героями, а й жорстоко розігрував власних акторів. Роберт Донат і Мадлен Керролл по-справжньому близько доби просиділи прикуті одне до одного кайданками: Гічкок вперто вдавав, що загубив ключі.

Купити книжку

Етель Ліна Вайт «Дама зникає»

 – переклад Володимира Горбатька – 2019 Жорж – 360 с.

 

Айріс Кар, приваблива сирота з власними статками, завершує мандрівку центром Європи. Вона тільки-но позбулася своїх галасних друзів і вже сама готується виряджатися додому. Замість потішити, відпочинок лишив дівчину розгубленою і збентеженою. Вона сама в чужій країні, оточена не найпривітнішими людьми, ще й отримала сонячний удар і ледве не спізнилася на потяг. Айріс, можливо, розуміла, що мандрівка буде не дуже, але й уявити не могла наскільки. Єдина приємна на весь потяг особа — трохи дивна, але надзвичайно доброзичлива міс Фрой — зникає. Айріс намагається знайти жінку, от тільки, здається, ніхто, крім неї, міс Фрой у потязі не бачив. Що це? Підступна змова її попутників чи потьмарення свідомості самої Айріс?

Роман Етель Ліни Вайт, визнаної майстрині психологічних трилерів свого часу, без жодних застережень можна зараховувати до так званих «затишних детективів». Письменниці притаманний легкий стиль і надзвичайна увага до деталей. Вона повільно закручує інтригу, розвішуючи по стінах рушниці, кожна з яких вистрелить належної миті. З перших рядків роману («За день до біди Айріс Карр уперше передчула небезпеку») в історії панує густа атмосфера тривоги та невизначеності. У найкращих сценах Етель Вайт вдається викликати у читачів справжнісінький напад клаустрофобії (не забувайте, усі події роману відбуваються в межах одного потягу). Розв’язка навряд чи шокує досвідчених поціновувачів детективів, але роман точно сподобається тим, хто перечитав уже Агату Крісті й шукає чогось у схожій естетиці.

 

Не важко здогадатися, що саме привабило в романі Альфреда Гічкока. «Дама зникає» у певному сенсі продовжує теми, які режисер вже зачіпав у «Тридцяти дев’яти сходинах». Просто холодні шотландські обшири звузилися до простору одного потягу, і через це такий важливий для фільму саспенс зріс у рази. «Дама зникає» заклала основу для всіх подальших «камерних трилерів». Придумки Гічкока успішно використовуються й досі. Режисер елегантно працює зі звуком, римуючи вищання потягу з жіночим криком. Він наповнює полотно фільму яскравими, колоритними типажами. Майже ніхто з людей, що зібралися на потязі, не є справжніми лиходіями. Інша справа, що в кожного є свої причини замовчувати правду.

 



 

Власне дрібний егоїзм персонажів і привернув свого часу увагу Гічкока, який перебрав на себе проєкт, що вже кілька років лежав на «полиці». Екранізувати роман намагалися ще у 1936 році і зйомками керував режисер Рой Вільямс Ніл. Однак знімальна група, яка виїхала на натурні зйомки в Югославію, впала у немилість місцевої влади. Тій не сподобалася сцена, де солдати наступали на гусаків, що бовтались у воді. Кіношників звинуватили в паплюженні гідності югославської армії та депортували з країни. Мабуть, урахувавши гіркий досвід попередника, Гічкок зняв абсолютно весь фільм у павільйонах. Власне цей аспект багатьох глядачів може сьогодні відштовхнути від перегляду. Картонні декорації, активне використання проєкторів…

 

Часом «Дама зникає» нагадує театральну постановку. Відчуття тільки підсилюється тим, що майже всі актори прийшли в стрічку з театральних підмостків. Шалений успіх фільму приніс їм світову славу, а Майкл Редґрейв навіть став родоночальником цілої акторської династії.

 

Не всі зараз готові сприйняти запропоновані Гічкоком правила гри. Але є у фільмі дещо таке, що, як це не сумно, зрозуміє кожен українець — політичний підтекст. Гічкок не був би Гічкоком, якби не долив у роман Етель Ліни Вайт іще більше напруги. Його міс Фрой — шпигунка, а події в потязі — сатира на співвітчизників-британців, які наприкінці 30-х (а фільм вийшов у 1938 році!) шалено захопились ідеєю заспокоєння диктаторів. Серед пасажирів потяга є два хрестоматійні англійці, яких переймає тільки, чи встигнуть вони на крикетний матч. А інший британець, який під час фінальної перестрілки вирішує вийти до ворога з білим прапором, отримує кулю в живіт. Якщо для вас фільм не працює як детектив, спробуйте поглянути на нього як на комедію з політичним підтекстом.

Купити книжку

Дафна дю Мор’є «Ребекка»

 – переклад Гєника Бєлякова – 2021, Жорж – 416 с.

 

Курорт у Монте-Карло. Супроводжуючи літню місіс Ван Гоппер, головна героїня — платна компаньйонка — знайомиться з казково багатим вдівцем. Максиміліан де Вінтер — ідеальне втілення англійського аристократа: галантний, розумний, холодний. Він приваблює дівчину, але водночас лякає її своєю відстороненістю. Тим не менш, взаємна симпатія швидко переростає в закоханість, а потім і в шлюб. Нова місіс де Вінтер приїжджає в родовий маєток чоловіка, Мендерлей. І тепер, наче в казці, вона би мала зажити у щасті, радості й достатку, якого ніколи не знала. Однак насправді життя закинуло її у вишукану в’язницю із золотими ґратами: прекрасний замок виявився похмурою обителлю померлої дружини Максиміліана — Ребекки.

Вона ж бо була найкрасивішою, найелегантнішою, найкмітливішою, усі чоловіки мліли від її товариства, а всі жінки їй заздрили. А нова дружина, звичайна мила дівчина середнього класу, не варта й нігтя дивовижної Ребекки, про що їй повсякчас нагадують усі та все. Навіть після смерті Ребекка зберігає моторошну таємницю, яка здатна зруйнувати Мендерлей та життя його мешканців.

 

Готичний роман Дафни дю Мор’є справедливо належить до золотої класики детективів. Авторка виплітає химерне полотно із таємниць, недомовок та смертельної загрози. За інших обставин її історія могла би бути романом з привидами, але ні — жодних напівпрозорих фігур з ланцюгами, жодних опівнічних завивань. Тільки пригнічені спогади, зачаєні душевні травми і неспокутувана провина перед минулим, яка не дає повноцінно жити теперішнім. Читач майже фізично відчуває присутність Ребекки на кожній сторінці роману. Вона і тільки вона є головною героїнею історії: оповідачка ж лишається безіменною. Інша потужна жіноча постать — одержима покійницею економка місіс Денверз, яка прикладає максимальних зусиль, аби Ребекка продовжувала жити. Дафна дю Мор’є апелює до потужного пласту в літературі: її «Ребекка» на рівні фабули та настрою дуже сильно перегукується з «Джейн Ейр» Шарлотти Бронте, хіба що містер Рочестер трохи діяльніший за містера де Вінтера.

 



 

І знову історія, що ідеально пасує Альфреду Гічкоку. 1939 року він переїжджає в США. Едвард Вайт влучно підмічає, що час було вибрано не найвдаліший: багато співвітчизників режисера сприйняли цей переїзд за зраду. Кінокритикиня Керолайн Лежен згадувала, що чимало колег вважали, ніби Гічкок «продав душу Голлівуду… Не буде більше ніяких Гічкокових фільмів — будуть тільки голлівудські фільми від Гічкока». «Ребекка» (1940) — його дебют в американському кіно. Ця стрічка не схожа на всі ті фільми, які знімав Гічкок раніше. Це може здатися дивним, адже роман британки про події в Британії, екранізований британським режисером з британськими акторами, має бути британськішим нікуди, але різниця все ж відчувається. Гічкоківські режисерські прийоми доповнюються розмахом та лоском американського продюсера Девіда Селзніка. Можливо, стрічка й трохи втратила в автентичності, однак це все деталі.

 

Якщо облишити американо-британське протистояння за облавком, перед нами постане розкішний трилер, який досі здатен тримати глядачів у напрузі. Зірка шекспірівського кіно Лоуренс Олів’є і голлівудська кінодіва 40-х Джоан Фонтейн як по нотах розігрують відведені їм партії. Джудіт Андерсон грає по-справжньому демонічну економку, очі якої палають ненавистю та жагою. Гічкок досліджує теми садизму, мазохізму і травм, які люди завдають собі та іншим. Його фільм за атмосферою схожий на жахний сон, з якого дуже важко прокинутися.

Купити книжку

Роберт Блох «Психо» (а також «Психо ІІ» і «Будинок психопата»)

 – переклад Бриса Превіра – 2021, НК-Богдан – 144 с.

 

Чолов’яга середнього віку на ім’я Норман Бейтс тримає миршавий мотель десь на відшибі далеко від головного шосе. Його життям цілковито керує авторитарна матір, що неймовірно гнітить Нормана. Мало який день обходиться без сварок — трагедія насправді неминуча. Одного дня в мотель приїжджає Мері Крейн. Дівчина переховується, адже щойно вкрала у боса 40 000 доларів. Гроші вона хоче витратити на весілля та подружнє життя зі своїм коханцем Семом Лумісом. Мері приймає пропозицію Нормана повечеряти. Вона ще не знає, що за кілька годин її вб’є ревнива матір власника мотелю…

Роберт Блох — визначне ім’я для літератури жахів. Він автор сотні оповідань та понад тридцяти романів, що здобув світову славу завдяки Норману Бейтсу. Майже жодну книжку в цій підбірці неможливо обговорювати окремо від її гічкоківської екранізації, але у випадку «Психо» це особливо важко. Гічкок зробив цю історію предметом маскульту і, згадуючи «Психо», поп-культура згадує насамперед його, а не автора першоджерела. Роберт Блох написав роман під впливом новин. У 1957 році поліція заарештувала Еда Ґіна — серійного убивцю, некрофіла та розкрадача могил. Під час обшуку виявилося, що в домі маніяка повно масок із людської шкіри, елементів одягу та меблів (так, теж із людей), а його холодильник забитий людськими органами.

 

Блох, який жив за якихось сорок миль від місця, де спіймали Ґіна, був шокований. Достеменно не відомо, розпочав він роботу над книжкою після моторошних звісток із сусідського міста чи історія Еда Ґіна наздогнала Блоха, вже коли автор написав частину роману — версії різняться, та й це не найголовніше. У результаті вийшла потужна жанрова історія: напружений саспенс, цікавий образ зла та несподіваний сюжетний поворот, який через того ж таки Гічкока давно став секретом Полішинеля. Роман відповідає на запитання «А що було в жахах до Кінга?». Останній, до речі, дуже високо оцінює як роман Блоха, так і його вплив на подальший горор.

 

Високо оцінила «Психо» і тогочасна критика. Роман спершу не став бестселером, але гарну пресу отримав. Наприклад, New York Times видрукувала на своїх сторінках позитивну рецензію. На неї натрапив Альфред Гічкок, який саме завершував роботу над шпигунським блокбастером «На північ через північний захід». Режисера захопила ідея книжки, і він захотів поставити по ній фільм. Значно менше ентузіазму виявилося в студії Paramount. Хворий та збочений сюжет, криваві вбивства та ще й бажання Гічкока знімати фільм на чорно-білу плівку — ніхто у проєкт не повірив. Тоді Гічкок сам купив права на роман і зайнявся зйомками.

 



 

Його «Психо» (1960) став прабатьком сучасних слешерів — жорстоких фільмів про психопатів, де злочини перетворюються на кривавий атракціон. Шкіряне лице, Фреді Крюґер, Джейсон Вургіз та багато інших кіноманіяків народилися саме в мотелі Бейтсів із культової сцени в душі. Багато дослідників кіно поділяють історію сінематографу на два глобальних періоди: кіно до цієї сцени та кіно після неї. У «Дванадцяти життях» Едвард Вайт згадує критика Девіда Томпсона, який «пише про «мить “Психо”» й про те, як один фільм (точніше, одна моторошна сцена) провістив прихід «шістдесятих» із їхнім збуренням пекла й підривом усталених істин. «Психо», на думку журналіста, провістив появу Запрудерової плівки з убивством Кеннеді й кадрів в’єтнамської війни у вечірніх новинах — чи принаймні дав нам візуальну опору, що допомогла витримати весь шок від побаченого. Розширивши аналогію, «Психо» можна назвати прелюдією до ще більших жахів, що з’являються на екранах останнім часом, — ідеться не лише про криваві ріки новітніх горорів, а й про відео страт, зняте обізнаними з західною поп-культурою терористами».

 

«Психо» — відкрите для різноманітних інтерпретацій полотно. Інтерес до нього не вгасає й досі. Які складники його успіху? Відточена режисура, світлотіні, які напряму прийшли із німецького кіноекспресіонізму, ефектний монтаж, пронизливі струнні партії Бернарда Германа і… Ентоні Перкінс. Його тонко-нюансована та майже неврастенічна акторська гра врізається в пам’ять не гірше за крик елегантної Джанет Лі.

 

Шалена популярність «Психо» породила цілий шквал наслідувань. Фільми про всіляких маніяків почали рости, як гриби після дощу. І студія захотіла продовження. Вона очікувала, що Роберт Блох напише ще один роман: такий самий, як перший, але новий і кривавіший. Блох натомість у другому та третьому романі дав сатиричний метакоментар на попкультуру жаху та експлуатейшена. Дуже недооцінені книжкові продовження «Психо» вийшли яскравими та самобутніми, а от в кіно Норману Бейтсу більше ніколи не щастило. Три дуже далеких від романів продовження, де знявся Ентоні Перкінс, пілот закритого серіалу спін-оффу, майже покадровий кольоровий римейк Гаса ван Сета та кілька сезонів серіалу із десятих. Історія не зберегла нічого, крім оригінальної та сміливої стрічки Альфреда Гічкока.

Купити книжку

Дафна дю Мор’є «Птахи»

 – переклад Наталії Михаловської – 2017, КСД – 304 с.

 

Корнволл після Другої Світової війни. Початок грудня. Інвалід війни Нат Гокен порається на фермі й зауважує дивну поведінку птахів: ті збираються в зграї, кружляють повсюди, здаються дивно нашорошеними і загрозливими. Нат намагається обговорити побачене з сусідами, але йому ніхто не вірить, аж доки не стає надто пізно — оскаженілі крилаті починають безпричинно нападати на людей і навіть убивати їх. Лихо охоплює всю країну, а можливо, навіть світ. Герої оповідання нічого не знають достеменно: радіозв’язок пропав, а через тих таки моторошних птахів вони не можуть нікуди втекти. Людям лишається тільки непевне очікування і страх…

Історія Дафни дю Мор’є надзвичайно проста за фабульною структурою, та й обсяг у неї невеликий. Однак вона працює з атмосферою та інфернальним передчуттям неминучого кінця. Написане у 1952 році, оповідання відображає особисті й загальнолюдські страхи щодо холодної війни та можливого ядерного голокосту. Авторка звертається до птахів як до багаторівневого і символічного образу, що зосередив у собі осердя людських фобій та культурологічних уявлень. Оповідання можна прочитати як екологічну засторогу: природа повстає проти свого пригноблювача — людини (такий собі Ґодзілла від Дафни дю Мор’є).

 

У міфологіях різних народів крилаті створіння асоціювалися зі смертю — як її провісники та носії, згадати хоча б античних фурій чи стімфалійських птахів. Знавці кельтської міфології також зауважать чимало цікавих паралелей. Усе оповідання пронизане тривогою, апокаліптичністю і болісною невизначеністю.

 

Екранізація Гічкока 1963 року містить у собі всі ці елементи, хоча й суттєво відрізняється від першоджерела. Режисер переніс події в Америку і додав яскравого мелодраматизму. Тепер у центрі історії — зіграна Тіппі Гедрен світська панянка Мелані Деніелз. Вона любить контролювати всі аспекти свого життя, але зустріч із адвокатом Мітчем Бреннером вибиває в неї ґрунт з-під ніг. Відверто кажучи, ще більше ґрунт з-під ніг у неї вибиває зустріч із оскаженілими пернатими, але ті відступають на другий план, і хоча самі по собі є видовищною лякалкою (сцени з птахами — найкращі у фільмі), насправді вони лише відтіняють практично сімейну драму. Мелані треба не тільки завоювати серце імпозантного Мітча, а й — що важливіше — сподобатися його мамі.

 



 

Ох, ці мами. Розмови з ними й про них завжди нагадують сеанси психоаналізу. В тому й суть: Гічкока можна вважати амбасадором цього методу в кіно. Він майже завжди присутній у стрічках Гічкока, починаючи від «Завороженого» (1945) до «Запаморочення» (1958), але найяскравіше проявився у фільмах, які об’єднують в умовну психоаналітичну трилогію: «Психо», «Птахи» і «Марні». Три історії про нездорові стосунки з матерями. Найкраще, звісно, тема розкрита в «Психо»: інші фільми відчутно слабші, принаймні в цьому аспекті. «Птахів» хоча б можна подивитися заради самих птахів та пропрацьовування травм їхніх авторів. І Дафна дю Мор’є, і Альфред Гічкок зустрічали в житті справжніх стімфалійських птахів: режисер застав бомбардування Лондону під час Першої Світової війни, а письменниця зі своїми дітьми провела Другу Світову на тому самому корнволлському узбережжі Англії, ховаючись від німецьких авіанальотів. Це найкормфортніший ракурс для сприйняття гічкоківських «Птахів».

Купити книжку

Вінстон Ґрехем «Марні»

 – переклад Марія Чайковська – 2019, Жорж – 472 с.

 

Марні — молода шахрайка, яка, змінюючи зовнішність, влаштовується на різні роботи під вигаданими іменами, щоби зрештою обікрасти роботодавців, не лишивши жодних слідів. А ще вона клептоманка, одержима кіньми, боїться червоного кольору та чоловіків. Їй щоразу вдається вийти сухою з води, аж доки чергова потенційна жертва ловить її на гарячому. Замість здати Марні поліції, Марк Ратленд силує жінку спершу до шлюбу, а потім і до сексу — таким чином він намагається докопатися до першоджерела душевних травм дівчини.

Некомфортний. Це слово першим спадає на думку, коли слово заходить про роман Вінстона Ґрехема. Історія без позитивних персонажів на дуже тригерні теми. Вона погано працює як детектив, але дає похмурий і пізнавальний зріз суспільства того часу (1961) і становища жінки в ньому. Головна персонажка, без сумніву, викликає співчуття, а головний герой — огиду. Над усім панує інверсія, усе тут докорінно неправильно. Написана на світанку сексуальної революції, книжка спирається на доробок Леопольда фон Захер-Мазоха та маркіза де Сада. Вона сповнена садизму, мазохізму і психоаналітичних символів, у яких цікаво покопирсатися. Але варто добре розуміти, що саме «Марні» пропонує і чи готові ви до цього.

 

Те саме стосується і фільму Гічкока. Він теж некомфортний і довгий час зараховувався до творчих провалів режисера. Цінувати його почали значно-значно пізніше. Надто вже багато неправильного і збоченого як у самому фільмі, так і навколо нього. Гічкок свідомо йшов на провокації. Едвард Вайт зазначає, що «сюжети всіх трьох фільмів [«Психо», «Птахи» й «Марні»] обертаються довкола дитячих травм, схованих глибоко в підсвідомості головних персонажів, та втрати невинності, що провокує жорстокість, непокірність та емоційну затримку в дорослому віці».

 

 

Власне, у «Марні» ці аспекти простежуються особливо яскраво, адже Гічкока цікавили травмовані люди. Критична оптика часто зі зрозумілих причин націлена на жіночих персонажів, але чоловіки в нього не менш травмовані та проблемні. Навіть у фільмах без насильства над жінками його чоловічі герої не викликають захоплення. Жалість і співчуття — можливо, але майже ніколи не захват (виняток можуть становити хіба що шпигунські стрічки). Марк Ратленд у виконанні Шона Коннері за імпозантною зовнішністю ховає садизм, егоїзм і самозакоханість — риси притаманні і самому Гічкоку.

 

Акторки, з якими він працював, часто скаржилися на неадекватну поведінку режисера, а Тіппі Гедрен — та сама Марні — звинуватила Гічкока в домаганнях. Новина шокує, але не дивує. Сам Гічкок скаржився, ніби Гедрен переступила межу, згадавши його вагу, однак травми, очевидно, неспівмірні.

 

Таким був Гічкок, його фільми і книжки, які він екранізовував. Контроверсійні, складні й  виняткові. Можна довго дискутувати щодо якості та меседжів його робіт, але неможливо заперечити їхню цінність та вплив. Гічкок досі залишається неперевершеним майстром саспенсу та страху, на якого рівняються інші режисери. Браян де Пальма майже всю кар’єру збудував на діалозі з Гічкоком. Тарантіно цитує його вряди-годи — згадайте новелу про Бутча Кулліджа та Марселаса Воллеса з «Кримінального чтива». Книжки, з якими працював Гічкок, могли претендувати на помірну славу, але саме він їх обезсмертив. І «Тридцять дев’ять сходин», і «Дама зникає», і «Ребекка» в подальшому отримували нові екранізації. Але хто пам’ятає ті версії? Залишається тільки Гічкок.

Купити книжку

Оригінал статті на Suspilne: Альфред Гічкок: саспенс, кіно та книжки

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

У Канівському музеї на Тарасовій Горі відбулася презентація унікального видання «Шевченковий…

Про це повідомила на своїй сторінці у фейсбуку Валентина Коваленко.

«Друзі, МИ ЦЕ ЗРОБИЛИ!

Антиімперська, антимосковська риторика Шевченкого Слова сьогодні зрідні духом кожному українцеві, хто ста

В Ужгороді оголосили короткий список VI Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози…

16 травня в Закарпатській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Ф.Потушняка під час презентації нової художньої книжки «Птах у своєму гнізді» письменника, Шевченківського лауреата, сценариста к

21 подія Книжкового Арсеналу, яку радить Читомо

Книжковий Арсенал у 2024 матиме близько сотні подій, у попередні допандемійні та доповномасштабні роки кількість заходів досягала і 450. Попри зменшення обсягу подієвої частини, її смис

Як допомогти постраждалим від обстрілу друкарні й видавництву

Компанія «Фактор» відкрила збір коштів для допомоги постраждалим від ракетного обстрілу друкарні Factor Druk, скоєного росією напередодні. Про це на своїй фейсбук-сторінці повідомила Юл

Стали відомі імена загиблих працівників друкарні у Харкові

Компанія «Фактор» оприлюднила імена загиблих працівників друкарні Factor Druk внаслідок російського ракетного удару по Харкову 23 травня. Про це повідомила Читомо комунікаційна менеджер

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"