Їдка іронія драм Ірванця
Книжка «Три плюс два» представляє Олександра Ірванця (про якого все-таки насамперед знають, що він поет) як драматурга. І то драматурга великою мірою успішного та реалізованого – досить сказати, що автор цих рядків з п’яти п’єс щонайменш дві (а може, й три – процес перемовин із пам’яттю ще триває) бачив у сценічних втіленнях.
Отже, до збірки «Три плюс два», що побачила світ у видавництві «Люта Справа», ввійшло п’ять драматичних текстів. Перший – «Маленька п’єса про зраду для однієї актриси». Простий, але монументальний і універсальний твір, присвячений нескінченному (як можна здогадуватись) лабіринту дволикості героїні, та й загалом людини, в умовах історичних пертурбацій, коли вона виявляється то міцною, але нещасною жертвою боротьби, обставин і цинізму інших людей, то підступною, хитрою і небезпечною. Думаю, «Маленька п’єса про зраду…» має цілковите право претендувати на звання головного тексту книжки завдяки ефектності та багатозначності, ну, й вічної актуальності, надто для непевних часів і непевних місць.
Друга п’єса називається «Recording». Це така собі невеличка постапокаліптична антиутопія, сповідь людини з абсурдного тоталітарного й біполярного світу, розповідь про те, як їй випало взяти участь у химерній «Виборчій дії». Скидається на те, що наслідком «вибору» стала загибель людської цивілізації. Втім, справжня чи ймовірна абсолютна самотність останньої людини, котра живе в бункері, спонукає її хіба до того, щоб спробувати зафіксувати свою історію, позбавлену особливо виразних рефлексій…
«Прямий ефір» знову повертає читачів до реалій революцій, стрімких змін влад і суспільних орієнтирів. У телестудії наживо відбувається ток-шоу, присвячене питанню «мультиплюндизму» (не розкриватиму тут значення цього терміну – читайте п’єсу!). Протягом гротескного ефіру з карикатурними, але реалістичними персонажами на зразок шкільної вчительки, генерала, політолога, дівчини і хлопця, встигають відбутись аж два перевороти. Двічі утверджується нова політика щодо «мультиплюндизму», двічі доводиться більшості учасникам шоу кардинально змінювати свою риторику, часом вони навіть серйозно переймаються за власну безпеку. Але – після невеличкої перерви шоу щораз триває далі, розмова не зупиняється.
У «Нічиїй території» традиційно герої опиняються в заблокованому просторі. Цього разу – на нейтральній території між Україною і Польщею. Через невдалий збіг обставин їм тривалий час не таланить прорватися звідти на територію жодної з країн. Ця халепа виявляється приводом для екзистенційних роздумів, для знайомства людей з різних сфер – від дрібної контрабандистки до університетського професора. Зрештою, в цих нехитрих декораціях завжди може трапитися маленьке диво.
І нарешті «Once upon a time in America». Це найбільшою мірою комедія з усіх п’яти п’єс. На похорон американського українця, казково багато чоловіка, благодійника (на прізвище Мениріч – випадково перекручене Немирич з усіма його конотаціями), а також на оголошення його заповіту прибуває небагато людей, але вони дуже строкаті. Тут і журналіст місцевої української газети, і жінка з Союзу українок, і навіть бандикуватий юнак зі Львова (родич небіжчика), й пастор екстравагантної секти, і асистентка мільярдера. Жага грошей у поєднанні з особистою ексцентрикою всіх героїв формує тут вдячну атмосферу для комедійних ситуацій.
Утім, назвати цю комедійність життєствердною і сонячною було б неабияким перебільшенням. Як загалом і в інших п’єсах, Олександр Ірванець тут, можна сказати, безжальний у своїй їдкій іронії. Що ж, саме в цьому – в бездонному скепсисі, в безкомпромісному гротеску, припускаю, і є головна сила Ірванця-драматурга (та й чи тільки драматурга?). У найкращих п’єсах у струнку й переконливу форму «вишиковуються» не лише карикатурні характери чи ефектні ситуації, а й легка мовна гра, стилізації, симулякри. Взагалі, знакова сфера тут важлива, в ній можна віднайти як цікаві покликання, натяки з культурних та історичних сфер, так і універсальні закономірності – скептичного, зрозуміла річ, характеру. Про що чимало розповідає в післямові критикиня Ганна Улюра. Там, де, натомість, з’являється простір для якихось (окрім хіба пародійних) варіацій патетики, сентиментальності, тривожності тощо – там усе виходить значно менш цікаво і пружно.
П’єси Ірванця доволі традиційні та, напевно, добре придатні для інсценізації в дуже різних форматах (чому сприяє простота, яка створює можливості для маневру). Їхня скептична універсальність і синтетичність – однозначно найсильніші риси, що найбільш виразно відчуваються в першому і останньому текстах книжки «Три плюс два».