Ментальне здоров’я по-українськи
Кілька десятиліть тому в західному світі почався процес цілеспрямованої зміни ставлення до проблем ментального здоров’я. На щастя, почався цей процес і в Україні — нехай пізніше й повільніше, але все ж. Знання про психологічні особливості та розлади дедалі поширенішими. І це справді дуже добре. Те, про що раніше говорили з соромом і пошепки, те, що раніше не мало пояснень, а тільки одну велику стигму, потрохи виходить на світло й виявляється, що все не так страшно. У цьому сенсі популярна психологічна література надважливий складник просвітництва, або, як кажуть психологи, психоедукації.
У цього процесу крім очевидно позитивних є інші, доволі цікаві наслідки. У побутову свідомість проникають психологічні терміни й починають жити своїм окремим життям. Усі знають, що таке депресія і тривога. За роки війни тільки лінивий журналіст не ставив захисникам діагноз «посттравматичний стресовий розлад», а панічними атаками страждає кожен другий, якщо не кожен перший. Десь на периферії сприйняття пролітав ОКР. Із цими словами є мільйон текстів, статей і навіть мемасиків. Але чи знаєте ви, про що говорите, коли жалієтеся, мовляв, «у мене депресняк»? Чим відрізняється тривожний розлад від панічної атаки? А коли збираєтеся до психолога, то чи знаєте, хто саме вам потрібен і які ознаки професійності спеціаліста? Про це й багато іншого «психологічного» можна знайти в книжці Володимира Станчишина «Стіни в моїй голові».
Сама книжка — це огляд найпоширеніших психічних розладів і проблемних станів: депресія, тривожність, панічна атака й панічний розлад (вони відрізняються), суїцидальна поведінка, посттравматичний стресовий розлад. До кожного проблемного стану запропоноване пояснення: звідки він виникає і як проявляється. А також наведено кілька простих вправ із самодопомоги, які супроводжуються застереженням звернутися до психотерапевта, якщо впоратися самій / самому не вдається. Також є огляд основних принципів когнітивно-поведінкової терапії, стандартів і правил роботи психотерапевтів. Останнє — особливо важлива частина книжки, оскільки законодавча регуляція роботи психотерапевтів в Україні нині майже відсутня й клієнт може покладатися лише на доброчесність терапевта і власну обізнаність. Тут же, щоправда, є теза про меншу ефективність терапії онлайн. Це ледь не єдина у книжці думка, із якою авторка рецензії готова сперечатися до останнього, використовуючи важку артилерію, а саме дані багатьох досліджень, які доводять не меншу ефективність онлайнової роботи з терапевтом. У даному випадку вибирати можна той вид роботи, який найбільш ефективний, зручний і до душі, особливо зважаючи на пандемію.
Читачі, які мали справу з популярною психологічною літературою, можуть поставити логічне запитання: чим же ця книжка принципово відрізняється від усіх інших популярних психологічних книжок, побудованих за тим самим принципом?
По-перше, «Стіни в моїй голові» — це короткий огляд більшості популярних проблем, а не «талмуд» про щось одне. Таке собі «все-в-одному». Це, звісно, не дає глибокого занурення у кожну з тем, але створює доволі цілісне уявлення про найпоширеніші психологічні проблеми сьогодення, що може добре спрацювати для розвитку загальної обізнаності та усвідомлення особливостей психічного здоров’я і дати ключ до розуміння себе й інших.
Але найкраще в цій книжці те, що вона українська. Ні, автор не рве вишиванку на грудях на кожній сторінці. Проте відчувається помітна відмінність між книжкою, яку переклали з іноземної мови, і книжкою, написаною рідною українською мовою (стиль викладу, метафори, «солодкість» стилістики тексту тощо). До того ж автор знає до кого звертається, і цей умовний читач помітно відрізняється від умовного американського чи навіть західноєвропейського читача. На сторінках книжки з’являються наші звичні проблеми й реалії. Власне, це і робить книжку дуже потрібною українському читачу. Бо будь-яка вправа чи пояснення мають бути зрозумілими, знаходити відгук, бути такими, щоб їх хотілося виконати й було розуміння навіщо це потрібно.
На завершення — про ложку дьогтю, яку, на жаль, не вдасться зігнорувати. Так склалося, що автор книжки й авторка рецензії в різний час закінчували один і той самий навчальний проєкт Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії. Володимир Станчишин згадує про інститут у передмові. Можливо, тому в мене під час прочитання досить часто виринали приємні спогади про навчальні семінари авторства супервізорів згаданого інституту, створені на основі класичних і сучасних робіт засновників когнітивно-поведінкової терапії, наприклад, Аарона Бека, Джудіт Бек, Роберта Ліхі, Дейвіда Вестбрука та інших психологів, які створювали й розвивали цей метод. Цілком можливо, що це лише враження, яке виникає від подібності більшості основних постулатів будь-якої психологічної теорії, хоч би хто займався її викладом. Дуже ймовірно, що автор скористався іншим класичним джерелом чи джерелами. Жаль, що ми так і не дізнаємося, якими саме, — можливо, комусь із читачів вони стали б у пригоді. Та й загалом згадка про першоджерела й авторів означених ідей, посилання на згадані (оригінальні) дослідження суттєво прикрасили би авторський текст і надали б книжці солідності, яка відрізняє науково-полярну літературу від вільної розповіді.