Лічилка про дванадцять дівчат – хто ж водитиме?
½ Букера за жіночу утопію
Роман Бернардін Еварісто «Дівчина, жінка, інакша» (Girl, Woman, Other, 2019) розділив Букер з «Заповітами» Маргарет Етвуд. Це найперше, що треба сказати про книжку Еварісто. Не тому, що роман цей такий потужний, що «відтягнув» частку слави-уваги від книжки, на яку чекали понад двадцять років (хоча і тому теж). Букерівське журі, відзначивши одночасно Еварісто і Етвуд, здійснили такий шалено елегантний перформанс, що повз нього гріх пройти (заради чого порушили правила премії, до речі). Етвуд пише книжку про спільноту, де жінки позбавлені реальної влади, але – відмежовані від чоловіки – об’єднуються й ладнають міцну штучну ієрархію; і починається війна на винищення, жорстка конкуренція об’єктів. Жіноча спільнота як антиутопія. Еварісто також пише світ без чоловіків, для того їх не знадобилося навіть ладнати свою державу. Вона розказує дванадцять історій жінок, кожна з яких переживала і переживає глибоко інтимний досвід знецінення, дискримінації – вона міркує про солідарність аутсайдерів, які спроможні зрозуміти одна одну, бо відчувають спільну для них загрозу. Еварісто пише жіночу спільноту як утопію. Обом цим книжкам легко, насправді легко повірити. Тільки книжці Еварісто ще й хочеться при цьому вірити.
Замі. Це слово складно перекласти. Так на Карибах називають подруг, або родичок, або коханок, які працюють разом. Більш ніж «колєжанка», менш ніж «сестра», інтимніше за «товаришку», не так риторично, як «посестра», не так політизовано, як «сестри за сумісництвом». Замі. Еварісто вживає це слово лише один раз. У романі буде чимало слів, щоби визначити союз жінок – але книжка так і залишиться романом про замі. Про щось, що важко буде перекласти тому, хто не знає з самого початку, як то є: ставати до важкої роботи пліч-о-пліч із іншою жінкою, яку любиш і якій довіряєш.
Дві героїні «Дівчини, жінки, інакшої» люто ненавидять одна одну, вони часом перетинаються, бо мають спільну подругу, але не терплять такі моменти й перемикаються в режим пасивної агресії (типова поведінка для жінок, яких змусили належати до якоїсь мікроспільноти). Темношкіра менеджерка й темношкіра вчителька, однолітки, які досягли успіху в професіях тоді, коли в цих професіях було не так багато жінок, а кольорових і поготів. Одна з них радикальна лесбійка (вона сама себе так визначає, цитуючи Монік Віттіґ; до речі, вона посилається на прозу Віттіґ, де описано державу, в якій живуть самі жінки, і це чудове місце; героїня Еварісто в комуні для лесбійок зазнала жорсткого насилля від партнерки; сарказм детект). Друга жінка – гомофобка (ого, бо ця героїня в монологах дає відсилку до героїні Еліс Вокер Шугар і час від часу згадує Диво-жінку – а це персонажі, з якими пов’язують уявлення про домінантну сексуальну партнерку, коханку-учительку; мабуть, її гомофобія – це туга за такою постаттю в її житті; а може, й ні, може, теж злий жарт). Проте не розбіжність поглядів викликає їхню обопільну неприязнь. Поки ми не прочитаємо уважно їхні історії, нам на гадку не спаде, що ці дві жінки пережили майже ідентичні травматичні досвіди – психологічного насилля в родині, тільки одна з них цей досвід прийняла й рефлексувала, а друга забуває, забуває, забуває. Одна з них пройшла через пекельні токсичні стосунки, домашнє насилля в чистому вигляді (що воно існує в лесбійських родинах якось неохоче завжди говорять); основним важелем впливу в цьому пеклі була теза: ніхто так не розумітиме й не любитиме одна одну, як чорні жінки, всі інші зносини – сурогат, негодний компроміс. Друга живе в брехні, яка рано чи пізно відкриється, бо насправді вона вже все знає, просто боїться визнати, зло їй спричинила не просто така сама чорна жінка, а її мати. І от ці двоє стоять одна напроти одної в залі, де вирує пишна вечірка, намагаються ні про що не говорити і якомога швидше розійтися в різні кутки кімнати. Це тільки одна коротенька сцена в грубенькому романі. І це єдина(!) пара в романі, яка насправді, щиро, віддано не любить одна одну… Жіноча солідарність – вона полягає і в цьому теж: не мозолити одна одній травми.
Насолода працювати поруч із тієї, якій довіряєш, сповна переживається, якщо тебе не позбавили права не працювати з тією, довіру до якої втрачено. І так, «Дівчина, жінка, інакша» – таки жіноча утопія, доброякісна фантазія про порозуміння.
12 розлючених жінок
Роман Еварісто — це дванадцять історій-монологів, неочевидно і досить складно між собою пов’язаних, плюс одна, тринадцята, умовно спільна сцена, наче героїнь на поклон вивели в фіналі. Дуже умовна структура роману мусить і героїнь зробити такими собі репрезентантками, а не людьми; спочатку так і здається.
Амма, темношкіра, п’ятдесят років, лесбійка, поліаморна, драматургиня й режисерка, феміністка, зараз її виставу купив Національний театр, втомлена бути ширко відомою у вузьких колах, вона прагне визнання мейнстриму, доста заможна, мати Яз.
Яз, дев’ятнадцять, темношкіра, гетеросексуальна, гуманістка, що протиставляє гуманізм маминому лесбійському фемінізму, має тимчасового коханця-американця, вчиться на англійській філології та планує працювати журналісткою, відає перевагу компанії трьох близьких університетських подруг, разом вони – банда Недоколупних.
Домінік, п’ятдесят, афро-індіанка, феміністка, лесбійка, близька подруга і колега Амми, культурна менеджерка, живе в США, двадцять років відновлюється після домашнього насилля з боку старшої партнерки, мати усиновлених двійнят.
Керол, тридцять, віце-президентка банку, темношкіра, донька вдови-прибиральниці з Африки, випускниця Оксфорду, гетеро, надає перевагу білим чоловікам, її чоловік – аристократ.
Буммі, мати Керол, нігерійка, власниця клінінґової фірми, бісексуальна, у другому шлюбі з темношкірим удівцем.
Латіша, тридцять один, менеджерка супермаркету, мати-одиначка, в двадцять один народила третю дитину, в шкільні роки була близькою подругою Керол, темношкіра, її батьки з Ямайки.
Ширлі, учителька Латіши й Керол, шкільна подруга Амми, заміжня, темношкіра, три десятки років педагогічного стажу та повне розчарування в просвітницьких ідеалах юності, феміністка, марксистка, мати двох доньок.
Вінсом, мати Ширлі, має ще двох дітей – синів, темношкіра, на пенсії живе на Барбадосі, все життя була кондукторкою в автобусі, заміжня.
Пенелопа, сімдесят дев’ять, клієнтка Буммі, учителька, старша колега Ширлі, біла, її удочерила родина з середнього класу, мати двох дітей, тричі розлучена, традиціоналістка-феміністка, бабуся двійнят.
Меган/Морган, злегка за двадцять, небінарна людина, вони дуже світлі темношкірі, пансексуальні, перебувають у стосунках із трансексуальною жінкою, зірка соціальних мереж, їх фоловить Яз.
Хетті, дев’яносто три, метиска, прабабуся Меган/Морган, мати двох дітей, фермерка, вдова.
Ґрейс, мати Хетті, про яку в родині ходить безліч легенд, одна з яких: дівчина народжена від білої матері з родин пролетарів і чорного батька, моряка-іноземця, Меган/Морган та Хетті намагаються дізнатися більше про неї, аналізуючи своє ДНК.
Така «паспортизація» – стать, вік, раса, клас, соціальний і професійний статус – могла б здатися тенденційною, але саме для цього роману вона дуже органічна. Героїні Еварісто проголошують свої монологи, ледь не з першого речення повідомляючи чітко важливіші для них фактори ідентичності – расу, вік, клас, сексуальну орієнтацію, професію – в чіткій градації, кому що нараз важить. А потім минає час прокламацій, вони починають свої історії, і не відразу, але зрештою збагнеш: щоразу, всі дванадцять разів, розказані історії підважують якраз той надважливий фактор ідентичності, що щойно героїня на ньому наголосила.
Часом хочеться глибше пізнати історію саме цієї героїні, а не нестися стрімголов до наступної. Жінка, яка закохана в чоловіка своєї доньки, стає на кілька років його коханкою, і коли старіє, то помічає, як зять усе більше схожий уже на її чоловіка, як вдало вийшла заміж її донька й радість же яка, що обидві мають два щасливі шлюби та смак на добрих чоловіків! Трагедія замерла на рівні четвертого з половиною акту, от-от має настати розв’язка, але нам час цю історію покидати, нас чекають три нещасливі (на відміну від) шлюби наступної героїні. Але в цьому надшвидкому перемиканні й полягає задум. Чи часто ми замислюємося, наскільки в нашому житті важить те, що ми усвідомлюємо себе, скажімо, білою жінкою середніх літ? Так отож, промайнула така думка і треба повертатися до нагальніших проблем. Власне, так само працює «проблема ідентичності» в романі Еварісто, вона тут є головною темою, але не порядку денному.
Головне що треба засвоїти – ідентичністю є те, чого досягають, отож вона потребує роботи. Історії, які нам розказують героїні, – частина цієї роботи. Тут красивий до нестями вигляд мають речення-каскади Еварісто, це її відома «фішка»: починаючи розповідь з «нормативних» довгих речень, її героїні закінчують історію вигуками, обірваними на пів слові репліками. Завжди бракує часу-місця-повітря-терпіння розказати свою історію до кінця. І от маємо головні теми «Дівчини, жінки, інакшої»: Виробництво ідентичності. Домагання біографічного наративу. Право самовизначення. Культура представництва. Кожна жінка Еварісто говорить про досвід власного тіла, але при цьому їй ідеться про опертя тому, що її тіло мало б відчувати (так вони кажуть), і при тому її рідненьке тіло має бути чомусь поверхнею, на якій записаний досвід схожих тіл, а сказати прямо «стоп, це тільки моє тіло» означає зрадити саму ідею, що досвід залежить від тіла, яке ти не обирала. Починати розповідь про себе завжди доводить з того, ким ти зараз не є. І це бісить! О, вони всі дуже зляться, вони мають на це причини.
Я говорю про 12 монологів 12 жінок, але формально від Я написано тільки один розділ, до того ж не весь. Інші – непряма третя особа, ми бачимо світ очима цих жінок, але говорять до нас не вони. Від Я лише розділ Ґрейс: давно мертва жінка, про яку нащадки ніц не знають, говорить до своєї давно мертвої доньки, про яку відомі тільки спотворені факти. Право говорити від себе, від власного тіла, презентуючи тільки себе, а не групу, до якої мусиш належати або належиш за вибором – ну, це право має тільки мертва, що звертається до мертвої. Отут і солідаризуємося, акурат тоді, коли починаємо говорити від себе як від Я, але водночас уже давно померли.
Трішки перекажу історію Ґрейс (бо вона не аж так заспойлить роман, на відміну від інших сюжетів). Її мати Дейзі походила з білої бідної родини, а батьком був моряк з Абіссинії. До самої смерті мати обіцяла донці, що вони подадуться в ту Абіссинію, де на них чекає батько. Для дитини Абіссинія стала маревом, ханааном. Шаленої краси сюжет, у кому імперіалізм є потаємною насолодою дівчини-пролетарки змішаної раси, хрестоматійної бідної сирітки а ля Діккенс, тільки смаглявої, власне, вона є тим орієнталом, що поступає в розпорядження Ефіопській і Британській імперії одночасно. Від Я до нас говорить навіть не вона, а Дейзі – її біла мама, що поїхала у велике місто на фабрику, бо так було безпечніше для кольорової дитини. Уточню: досвід темношкірих в Британії – виключно урбаністичний, у сільській місцевості їм було перебувати вкрай небезпечно. Дейзі помирає від туберкульозу, Ґрейс потрапляє до монастирської школи, де й далі бачить сни про батька, що проведе її до раю. Ісус був чорним ефіопом, без жартів. Двоє з героїнь Еварісто раптом виявляються родичками, їх звів генетичний тест, який мав би показати, звідки саме в Ефіопі походить їхній рід. Таки Татусь привів своїх дівчат в землі обітовані.
Бернардін Еварісто віддано й дуже щиро любить кожну зі своїх героїнь. Так сильно любить, що поміти її сарказм буває складно.
2 контексти, які знати (не)обов’язково
Старші жінки в одній із історії «Дівчини, жінки, інакшої» сперечаються на книжковому клубі, «чи вірш був хорошим, бо вони відчули певну спорідненість з ним, чи тому, що він сам по собі хороший». Це не просто головне питання роману Еварісто, це головне питання, яке варто адресувати роману. Він добрий тому, що надає щонайменше двадцять історій досвідів, серед яких бодай одна відгукнеться читачці?
Еварісто розказувала, як вона працювала над романом. Цей твій і не мав бути лінійним, хоча спочатку зв’язок між персонажами був очевиднішим. Першою вона написала історію Керол – кольорової дівчини з бідного кварталу, що досягла фінансового успіху й вийшла на верхній класовий щабель. Потім виринули історії її матері й учительки – двох жінок, що по-різному, але сприяли цьому успіху, ці дві жінки в своїй генерації досягли максимуму тієї соціальної адаптації, яку Керол перевершила. Еварісто пише: «Я воліла розкати про різних життєвий досвід, якісно різний!». Але по першому ж оформленому сюжету видно, чим її роман хотів стати і чим, на щастя, не став. Історіями успіху, історіями прогресу, історіями, де доньки феміністок можуть гратися Барбі, бо таким є їхній вибір, що вони його мають завдяки матерям. Одна та сама річ в різному контексті може стати перевагою й недоліком, це ми й називаємо досвідом. Такі досвіди Еварісто й цікаві (і тому роман у неї склався цікавим). А мені відтак страшенно інтригує: якщо роман почався з успішної Керол, то коли саме в ньому з’явилася Латіша? Латішу й Керол підлітками зґвалтував той самий чоловік, Латіша народила від нього дитину, для Керол це зґвалтування – жорстка мотивація вирватися з гетто. Коли в роман прийшла Латіша? Коли ідея про історії успіх в світі Еварісто себе нарешті вичерпала?
Два контексти, в яких читається й існує роман Еварісто, – жіночий досвід і феміністична теорія. Ці контексти часто суперечливі, і авторка того свідома. Еварісто – мегаобізнана в феміністичній теорії і передає ці знання своїм героїням, але робить то страшенно іронічно й тонко.
Біла жінка з заможної верхівки середнього класу зачинилася в коморі, де зберігає пилосос і читає «Загадку жіночності» Бетті Фрідан. Книжку про те, що всякими іграшками типу пилососів, котрі мають полегшити життя домогосподарці, насправді накидають красивенькі кайданки жінкам, чия довічна робота полягає в піклуванні про родину. Звільнення жінок-домогосподарок прийде, коли вони почнуть наймати прислугу, щоби виконувала домашню роботу. Кольорових жінок із пролетаріату, яким ця книжка не адресована. Біла жінка в комора виявиться темношкірою зрештою.
Дівчата, їх четверо, згрупувалися наче випадково – їхні кімнати в університетському гуртожитку поруч. Організувалася доста цікава «вибірка»: темношкіра дівчина з креативного класу, чий тато – гей, а мама – лесбійка; дівчина-мусульманка, дотична до індустрії розваг; дівчина з зовнішністю типу Кім Кардашьян із дуже багатої родини; біла дівчина типу Ребеки з ферми Сонячний промінчик – і таки да, вона з ферми. І от ці дівчатка, апріорно запідозрюючи одна одну в расизмі, лукізмі, гомофобії, тощо, тощо, обговорюють відому в 2010-х книжку Роксани Гей «Погана феміністка» – про те, що феміністичні сучасні практики не покривають всіх соціальних проблем, адже основне їх поняття – привілей статті – розмите гранично, його складно виміряти і визначити. І от ці четверо потрапляють в гості одна до одної, і стає видно, от буквально видно: хтось із них дуже багата, хтось – дуже бідна. Привілеї контекстуальні, до того ж їх можна виміряти – в грошових одиницях. Перш ніж говорити про Роксану Гей, ці четверо постфеміністок ще побіжно згадають белл гукс, яка нападала на Анжелу Дейвіс, бо вони належать до правого й лівого (відповідно) крила чорного фемінізму. І от ці розумні дівчатка стоять перед розкішним маєтком чорної подруги та дивляться на подерту спідницю білої колєжанки, і уже не хочеться сміятися над кпинами щодо марксистського чорного фемінізму.
Привілеї, знаєте, контекстуальні.
У романі Еварісто все вирішує контекст.
Амма, Яз, Керол, Меган/Морган, Домінік, Ширлі – вони в момент, коли відбується цей роман, перебувають в одному місці, прийшли на прем’єру нової Амминої вистави. Вистава присвячена історії Дагомейських амазонок – жіночого воєнного угрупування. Жіночий полк з ХVІІ століття до початку ХХ століття в Дагомеї, сучасній республіці Беніна. У військо зголошувалися дівчата добровільно й жінки примусово – їх туди за некеровану поведінку відсилали родичі-чоловіки. Одна з легенд, що саме з неї Амма робить свою п’єсу: амазонки родили королю дітей, хлопчиків тут же убивали, а дівчата поповнювали їхні лави – від тисячі до шести тисяч (в різні часи) регулярного війська Дагомеї, що постійно перебувала у стані війни.
Матеріалом для п’єси Амми, судячи з тих фрагментів вистави, які нам переказали, є не просто легенда про Дагомейських амазонок, а конкретна книжка про них – її написана Зора Ніл Герстон, зірка Гарлемського ренесансу, книжка звалася «Барракун: історія останнього чорного вантажу». Амазонки ті були активно задіяні в торгівлі рабами з Африки. А їхня історія стала контекстом чорної літератури США про рабство. Так само, як відсилка до Герстон, наприклад, працює омаж Тоні Моррісон в сюжеті, де описано жіночу лесбійську комуну. Психологічні маніпуляції типу «лише чорна жінка може любити чорну жінку», вони є алюзією на «Пісня Соломона» Моррісон, де один з героїв висловлює сентенцію «єдиний, хто не зашкодить чорному чоловіку – інший чорний чоловік», якій сам і протирічить. Тоні Моррісон – одна з ключових авторок для Еварісто, ці перегуки не випадкові, як і сила-силенна посилань на чорну літературу США.
Еварісто пише чорну жіночу британську літературу, вона працює в вакуумі, їй насправді немає на що спертися, проза її попередниць пройшла непоміченою. І вона залучає до контексту культурний спадок Африки й літературну традицію чорної спільноти США. Щоби акурат, коли це буде зробленим, стало ясно: ніц цей контекст не дає. Скажімо, тема рабства, яка є магістральною для чорної жіночої літератури США, перед нею героїні Еварісто й сама вона стають розгубленими. Слово «раб» у романі Еварісто, знаєте, прозвучить двічі. Перший раз його вживатиме біла Пенелопа, до того ж про себе так скаже, працює, мовляв, важко. Другий раз – Хетті, яка чудово знає, що її родина (в білій частині) збагатіла з торгівлі рабами. І це слово вона не відносить до себе чи своїх предків.
Через складну систему посилань, що не працюють так, як мають працювати, Еварісто повідомляє доста прозоро: можна працювати всередині системи, чорна жінка може стати частиною системи, в якій вона є загрожуваною, можна навіть пробувати цю систему міняти зсередини, адже за межею владних структур це зробити складно; але тоді будьте готові, що ваші дії невірно потрактують.
Власне, питання контексту, який може бути потрактованим у адекватний і хибний спосіб – це одне з питань «Дівчини, жінки, інакшої». І коли жінка, що на кілька років потрапить під повну рабську, даруйте, залежність від партнерки, заслуховується «Піснею спасіння» Боба Марлі – «нас ніхто не звільнить, окрім нас самих», – то таки варто зробити гучніше.
0,2 висновка
Є книжки, які мусиш прочитати – щось типу виконання соціального цивілізаційного обов’язку. Як же добре, коли такі книжки ще й варті прочитання!