«Життя Ізмаїла Ферика-паші: шип у серце»: голоси з обох боків барикад (Рецензія)
«Життя Ізмаїла Ферика-паші: шип у серце» Реї Галанакі – роман, який неодмінно мав побачити світ українською мовою. Тема пошуків ідентичності, Батьківщини, свободи, патріотизму і революції є близькою та зрозумілою українському читачеві. Виданий у 1989 році, роман міцно утвердився в грецькому літературному світі, став бестселером і згодом його було перекладено багатьма мовами. Відтоді Рея Галанакі здобула не одну національну та міжнародну літературну премію і нині посідає одне з чільних місць на літературному олімпі Греції.
Археологиня й історикиня за фахом, Галанакі пропонує читачеві складний твір, який варто досліджувати, озброївшись археологічним знаряддям. Цьому сприяє і «ґрунт» книжки, основна дія якої відбувається на Криті – рідному острові авторки. «Життя Ізмаїла Ферика-паші: шип у серце» напрочуд багаторівневий роман, кожен шар якого варто знімати дбайливо, щоб не пошкодити цінні знахідки. І їх тут немало – і з формального погляду, і зі змістового.
Перший шар – історичні факти
Поверхневий шар роману найбільше придатний для дослідження, адже в базисі сюжету твору лежать історичні відомості та цілком реальні персонажі XIX століття (основні події роману відбуваються в період між 1823 та 1866 роками, друга частина повністю пов’язана з Критським повстанням 1866-го). Тож почнімо з фактів, які закладено на поверхні.
Що відомо про людину, ім’я якої винесено в назву книжки: Ізмаїла Ферика-пашу? Народжений 1809 року у критському селі на Ласитському плато у сім’ї православного священника й названий Еммануїлом Пападакісом, у підлітковому віці він стикається з тим, що назавжди змінює будь-кого, – війною. Військо єгипетського хедива, вірного Османській Порті, вбиває його батька, доля матері лишається невідомою, а його разом із братом забирають у полон – Еммануїл потрапляє до Каїра, а молодший Андоніс опиняється в Стамбулі.
Розділеним полоном братам Пападакісам довелося пройти зовсім різні шляхи і відіграти протилежні ролі в національно-визвольній війни Греції і Криту: умовно це ролі відступника й патріота.
Перший брат потурчиться, прийме іслам разом із новим ім’ям Ізмаїл, закінчить військову школу у Каїрі, а згодом уславиться у битвах у Сирії, стане генералом, військовим міністром Єгипту і перед смертю як очільник єгипетського війська поїде придушувати повстання проти османів на рідному Криті.
Другий брат піде геть протилежним шляхом – зі Стамбула його потай вивезуть до Одеси – тогочасного осередку таємної грецької організації «Філікі Етерія». В Одесі Андоніс за сприяння благодійника Олександра Стурдзи вивчиться і опанує навички торгівця, потім повернеться в Грецію, щоб згодом фінансово підтримати революційний рух за незалежність від Порти і залишити свій спадок Афінському університету, який досі розподіляє видатним студентам стипендії від його імені.
Брати, що через обставини опинилися по різні боки барикад – у цій полярності вже від початку закладено потужний конфлікт, який увиразнює безжальність історії і детермінованість людських доль. Грецька боротьба за незалежність від османського панування, яка тривала понад 40 років, припала на більшу частину життя братів Пападакісів. Це були непевні й карколомні часи, коли в Європі вирувало прагнення революційних змін, принесене вітром з Франції, і в муках і крові народжувалося явище націоналізму. Грецька національна-визвольна боротьба стала символічним осердям цих процесів і була значною мірою романтизована, особливо в пізніші часи. «У такий час жодних розмов про право націй на самовизначення не могло бути в принципі. Але Європі потрібна була тяглість традиції, давня колиска, що підтверджувала б її справжність, високі ідеали, тому філеллінство стало не просто спільним місцем чи культурним означником, але єднавчою ідеєю», – пояснює історичний контекст перекладач книжки, еллініст Андрій Савенко.
Рея Галанакі відтворює тогочасне бурхливе історичне тло з точністю і відстороненістю науковця, й об’єктивність її призми дозволяє читачеві самому визначатися з моральними оцінками. «Нехай звучать голоси з обох боків барикад, нехай обвинувачують та виправдовуються, нехай пригадують та намагаються оминути увагою, хитрують, нехай розповідають свої історії, адже саме вони і були рушієм того, що ми називаємо історією» – каже вона.
Другий шар – міфи й легенди
Жанрово «Життя…» є постмодерністським історичним романом, побудованим за принципом хронологічного життєпису. Хоч літературознавці і називають Рею Галанакі авторкою, яка повернула увагу до історичного роману, вона виходить далеко за усталені межі цього жанру. Як і належить посмодерністці, грецька письменниця пропонує читачеві формально історичний твір, густо нашаровуючи на нього множинні сенси, міфи, легенди та власні інтерпретації й рефлексії.
Еммануїл і Андоніс Пападакіси вже у своїх долях, у ідейній опозиції один до одного, відтворюють міф, настільки ж стародавній, як і сам Крит, який народив у своїх печерах європейську цивілізацію. Їхні подальші життя будуть теж сповнені міфами – Андоніса меншою мірою, адже його життя як провідного «донора» грецької революції, інтелектуала і мецената було належно досліджене. («У цьому персонажі Рея Галанакі, можливо, конструювала свій погляд на верству, яка була рушійною силою революцій XIX століття, на буржуазію» – вважає перекладач Андрій Савенко.)
А от для греків, надто критян, Ізмаїл Ферик-паша – персона хоч і реальна, та через відсутність докладних письмових свідчень намертво оповита легендами. Взяти хоча б те, що в усних переказах існує щонайменше три варіанти його смерті. Однак усі вони об’єднані одним мотивом, який виправдовує втрату віри та ідентичності Ізмаїла Ферика-паши в очах співвітчизників: так чи інак, він помер через те, що був криптохристиянином і таємно підтримував критський рух за незалежність. Рея Галанакі обирає свій варіант смерті Ізмаїла й являє його читачеві в емоційно загостреному фіналі, який ріже не згірш мінойського ножа, який постійно носив із собою головний герой як єдиний предмет зі втраченої Батьківщини.
Відтворюючи життя Ізмаїла, авторка постійно балансує на межі фактуального і фікціонального: беручи за основу реальні біографічні факти й ретельно опрацьовуючи їх з позиції історії та археології, вона нарощує на цей скелет своє бачення перебігу подій, вкладаючи його в «окуляр» Ізмаїла. З одного боку, Ізмаїл – інструмент, оповідач, завдяки якому авторка веде діалог з читачем. На думку Андрія Савенка, Ізмаїл по суті є героєм-маскою, крізь об’єктив погляду якого «проходять вервечки жінок, які взимку з дітьми піднімаються в гори, щоб сховатися в печерах, загони повстанців, які на плато Ласиті родяться, мов гриби». З іншого – постійно препаруючи свідомість Ізмаїла, авторка оживлює свого героя, надає йому характеру, відтворює на емоційному рівні.
Прикметно, що Галанакі робить цю реконструкцію насамперед для себе, адже, як вона пояснює у прикінцевих коментарях до книжки, «історія Ізмаїла Ферика-паші перетинається бічними шляхами з далеким минулим моєї власної родини по лінії мого батька Еммануїла Галанакіса».
Ліплячи свого героя з письмових й усних свідчень, Галанакі творить його міф. Найменше досліджений період життя Ізмаїла – єгипетський – вона так і називає: міфом (перший розділ означений як «Роки в Єгипті – міф»). Парадокс тут у тому, що цей єгипетський «міф» для головного героя є безпосередньою, осяжною реальністю: у Каїрі відбувається соціальне становлення грецького бранця, він зростає там як особистість, воїн, здобуває освіту і місце в політичній ієрархії османського Єгипту (який, завдяки хедиву Мухаммеду Алі у той час був прогресивним і мав по суті права автономії від Порти, однак, звісно, не в міжнародних справах). Тоді як «дополонний» грецький період у свідомості Еммануїла/Ізмаїла, навпаки, постійно витісняється і сприймається ним як щось міфічне, нереальне.
Третій шар – символи й архетипи
Для того, щоб наголосити на роздвоєності та зламі особистості свого героя, Галанакі ділить його життя навпіл на «до» і «після» полону доволі прямолінійним прийомом: під час нападу османів Еммануїл помирає і народжується у печері, яка є символом утроби матері і перегукується з міфом про народження Зевса (згідно з давньогрецькою міфологією, Рея таємно народила Зевса в Диктейській печері через страх, що його батько, Кронос, за звичкою зжере своє дитя).
«Я використала в романі деякі елементи з античної міфології (бджоли, червоні зблиски на стінах печери). Мені сподобалась ідея помістити туди «друге народження» Ізмаїла Ферика-паші, виходячи з того факту, що під час повстань цивільне населення зазвичай переховувалося в печерах» – пояснює свій задум авторка.
Тож в османський полон потрапляє зовсім інший, «новонароджений» підліток, який мусить залишити свою ідентичність у житті, яке закінчилося. Втім, хоч грецький етап і лишається у минулому, він проявляється для головного героя у вигляді тіні матері, яка постійно ширяє у його свідомості. Підсвідомо Ізмаїл знає, що колись неодмінно повернеться на Крит, однак ця перспектива його лякає, адже він відчуває, що повернення додому стане його останньою подорожжю. Так і стається: діставши на схилі літ наказ від хедива Єгипту очолити військовий похід проти критських повстанців, Ізмаїл кориться і вирушає назустріч своєму другому символічному переродженню (воно відбудеться у ще одному закритому просторі – цього разу у порожньому батьківському домі) і цілком реальній смерті.
У цих літературних прийомах з символічними смертями і народженнями можна вгледіти певне намагання авторки виправдати «зраду» свого героя, який приймає ідентичність ворогів не як син грецького священника-патріота, а як цілком нова людина, яку пов’язують із Батьківщиною стародавній ніж, знайдений у печері, та притлумлені спогади, де, немов у сні, зливаються ландшафти, звуки та кольори. З останніх домінує оксамитовий – колір сукні його матері, що, як і він (тільки він про це не дізнається), мала три варіанти власної смерті.
Показово, що, на відміну від матері, постаті батька у свідомості Ізмаїла тривалий час не існує. Він з’являється тільки перед смертю Ферика-паші – лише після того, як той приймає свою грецьку ідентичність й здійснює своєрідний акт самопожертви. Уособлюючи собою порядок і суспільний закон, батько й не може з’явитися у свідомості Еммануїла, адже це означатиме прийняття зради своєї землі, релігії і національної ідентичності, яка є ключовою для повсталих проти османів греків. Мати – інша річ, вона любить свою дитину безвідносно до його суспільної та політичної ролі, тому може з’являтися у свідомості Ізмаїла навіть у період його «відступницького» єгипетського життя.
«Тіні, всі ці мерці, які з’являються на сторінках роману, є певним способом життя. У першому розділі є тінь матері, в другому – тінь Ібрагіма. Кожна пов’язана зі своїм простором, часом та мовою, маючи з ними зв’язок подібності та відмінності. Обидві тіні формуються як супутники кожного з життів героя роману, відіграючи кожного разу важливу роль» – розтлумачує Рея Галанакі. Якщо мати є уособленням Греції, за яку він подумки змагається з братом, то втіленням Єгипту й Османської імперії виступає найближчий друг і військовий побратим Ізмаїла – Ібрагім. Він є сином Мухаммеда Алі і спадкоємцем престолу, однак помирає від туги (зараз би сказали: клінічної депресії) після низки блискучих перемог у Сирії і неможливості прийняти логіку воєнної міжнародної дипломатії, яка змушує його відступити перед можливістю встановити панування Каїра в османському світі.
Деякі літературознавці пов’язують постать Ібрагіма з подвійною гендерною ідентичністю головного героя (мовляв, навіть тут він відчував роздвоєність), однак Рея Галанакі стверджує, що не намагалася надати їхнім дружнім стосункам жодної двозначності. Втім, авторка взагалі позбавляє роман будь-якої любовної складової (єдиний момент: побіжна згадка про сім’ю Ферика як цілком соціальний конструкт, не більше), яка, вочевидь, вибивалася б з батальної панорами роману. Коли так багато крові і боротьби, місця для романтики не лишається, – ніби каже нам Рея Галанакі.
Четвертий шар – мова і стиль
Ще одним окремим шаром роману є його мова, яка виступає тут не просто інструментом вербалізації історії, а й стає одним із провідних засобів для відображення тієї доби. «Той факт, що роман писався в цьому, а не в минулому столітті, має поставати насамперед з його філософії та структури, однак це ж має спиратися і на певне особливе користування мовою. Мені треба було бути дуже уважною, аби моя мова не копіювала літературу минулого століття, але посилатися та пригадувати, не ототожнюючись», – пояснює Рея Галанакі.
До того ж, як каже авторка, «Життя Ізмаїла-паші: шип у серці» став своєрідною даниною пам’яті тому способу, за допомогою якого колись писалися романи, які вона свого часу полюбила (таким прозаїкам, як Й. Візіїнос, М. Міцакіс, Емм. Роїдис, А. Папад’ямандис та К. Теотокіс). Йдеться не про безпосереднє наслідування особливостей їхнього стилю, а передусім про підхід до писання – досить перфекціоністський, треба сказати. Галанакі пояснює, що писала так, «щоб не існувало жодного рядка, не переписаного багато разів, перш ніж я наближалась до того, що було в моїй уяві».
Цей підхід створює її специфічний стиль – густий, щільний, ритмічний, дещо штучний і закручений, як арабески, як плетиво східної, османо-балканської естетики, надто в описах «другого», мусульманського життя Ізмаїла. Грецькі частини роману стилістично дещо інші – більш стримані, герметичні, аскетичні та сповнені темних метафор. Тож завдяки своїй перфекціоністській майстерності Галанакі вдається відобразити різні культури вже на базовому рівні – мовно-стилістичному.
Це дещо ускладнює роман, який і без того потребує уважного і повільного читання, щоб розкрити всі його складові. Але водночас ця змістова і формальна багатошаровість і масштабність є надзвичайно природною й доречною з погляду грецької літературної традиції і тематики книжки. Зрештою, це роман про Крит, який несе в собі пам’ять про найдавнішу європейську цивілізацію. Як тут без глобального підходу?