Мирослав Вірник

повертатись туди, де побачив вдосталь
де залишив по собі цигарку і гральні карти
де при в’їзді стоятиме її постать
і її чоловіки нечемні обдурені кати
місто назване на честь твого страху
голос людей твоє мертве відлуння

любов походить на кволу невдаху
що конає на незайманій дюні
ріки обступлять місто бездушне
народ привласнить ворожі курені
і діти співають невміло сутужно
як співало те що залишив я в Умані

Одягнуті вони були у Місяць, і голос їх лунав зісподу ріки,
Спів їх розносився площами загублених міст і омивав чужі береги.

– Лілеє, зустрічі тепер не такі врочисті, як були тоді.
– Розумієш, іноді словам потрібно зостатись на глибині.
– Тепер, Лілеє, важко відкупитись псалмами. А що, до речі, залишилось між нами?
– Між нами залишились дерева і птахи. Вони живуть з нами, як живуть з вірянами їхні
гріхи.
– Сни тепер спокійні, як трава біля річища.
– Сни тепер тривалі, як сни у жителів кладовища.
– Варто більше не затримуватись і вчасно піти..
– Краще зараз. Краще у різні світи.

Зима. Вона.

Знову доведеться чекати зими.
Лиш вона стрічатиме нас після смерті.
Якби боги почали проголошувати її сни –
Скільки б загинуло старих поетів?
Важко зарадити його втраті.
На вокзалах знову палали її портрети.
Він досі сидить в холодній кімнаті,
Продовжує писати про неї сонети.
Що такого в її снах?
Чого варто від неї чекати?

В першому сні я бачив страх,
В іншому – вдалось збрехати.
Він все ще продовжує чекати зими.
Продовжує писати в знівеченій тиші.
«Зимою спогади завжди тепліші».
Зимою – вони справжні.
Себто – вони вічні.

Невдалість надій. Ущербність ідей.
Занедбаний вівтар людського каяття.
«Священик зараз прийде, – каже місіонер, – сповідатиме людей.
Можливо, Вам також дасть науку на праведне життя.»
Його вчення – доступні та прості.
Тому і сенсу в них, скоріш за все, немає.
Живи, бо за тобою дивляться Святі.
Живи. Господь усім живим допомагає.
Головне, дощенту спалюй все своє минуле.
Залиш його сліди десь глибоко насподі.
Історія не повторюється, але таки нас вчить.
Хто говорив, той більше не говорить.
А хто мовчав, той більше не мовчить.

В січні не буде страждань та мук.
А буде так, як буває зимою.
Впертість думок та холод її рук.
Й слова Господні, що сказані мною.

Ночі, налаштовані на життя
Відчуваються, як мить перед смертю.
Неушкоджена Біблія. Книга Буття.
Навіть в ній все було стерто.

У сусідню, розорену хату
Щовечора хтось стукає.
То певне, Апостол вибиває цитату:
«Хто має вуха – нехай слуха».

В січні буває так,
Що встигаєш наче знову полюбити.
І час існує лиш тому,
Щоб якнайшвидше його вбити.

Знову ця пора, коли немає місця дощу,
і все починається з ненадійних основ.
Коли в її кімнаті не залишилось місця твоєму багажу –
час зникати. Час писати знов.

Пиши про бій з химерами вві сні.
Пиши про біль. Про приголосні й голосні.
Пиши про легкість у липневі дні.
Пророк пообіцяв – триватимеш в Христі.

У висновку згадай невдалість всіх своїх початків.
Невдалість спроб, відсутність статків.
Вдалій історії заважає присутність страху, і втрата почуттів.
Поети помирають лиш при нестачі осінніх дощів.

Ви знаєте чоловіка, в якого все не вдалося.
Життя ж його було немов обірвана стаття.
У пророцтвах Святих про це давно вже йшлося –
Його погубить його ж власне сприйняття.

Готовність боротись не мала мети,
Я ж говорив – просто відпусти.
Я ж говорив – просто тікай.
Кому потрібен такий рай?

Тепер він відчув, як торкається його лиця смерть.
Торкається вона без жодного жалю і милосердь.
Коли він лежав мертвий, ніхто не вірив своїм очам.
Йому ж навіть диявол натякав керуватись священним вченням.

Коли його ховали – горіли вогні.
Жінки спостерігали за цим вдалині.
Останнім згасав вогонь любові.
Смерть має присмак теплої крові.

Він помер через нерозбірливу побудову життєвих мап –
Не кожному вдасться пройти цей етап.
Не кожен матиме серце хоробре.
Смерть – це мить перед поверненням в час, коли все було добре.