«Я би не хотіла, щоб люди знали мої думки»: особисте й політичне у щоденнику Євгенії Кононенко
2024-05-05 21:00:00 Ігор Котик

Кононенко Є. Той божевільний рік. Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2023. — 192 с.

У відомому циклі «Костомаров у Саратові» Василь Стус писав: «Бродять біди в парі / (що ж бо то за біда за одна?)». Щоденник Євгенії Кононенко «Той божевільний рік», що охоплює записи письменниці з 17 лютого 2022 року по 17 лютого 2023 року (від дня народження до дня народження), документує саме таку ситуацію біди подвійної.

Зважаючи на цю обставину, в читача можуть бути передчуття, що під обкладинкою такого жіночого щоденника сторінки перечуленого письма. Однак виливати перед читачем свої переживання — не в стилі письменниці. Тож, попри тематику, «божевільний рік» зображено без надміру емоцій і деталей, зате з графічною виразністю і переплетенням кількох сюжетних ліній.

Російсько-українська війна не є центральною темою щоденника. 24 лютого 2022-го року, коли кияни були перейняті порятунком від війни, авторка книжки рухається своїм маршрутом: плановий візит в онкодиспансер, в стінах якого необхідно обговорити проблему своєї доньки. Вечір 24-го лютого для письменниці теж був неординарним: у супроводі білого напівсухого (щойно купленого!), що його шум в голові заслоняв звуки вибухів і сирен.

Подієвість щоденника можна розкласти на три площини. 1. Боротьба за життя Ані —доньки письменниці. 2. Полемічні стосунки авторки з предками та троюрідним братом. 3. Війна та інші геополітичні обставини.

Для Євгенії Кононенко та її доньки Ані 2022 рік — це передовсім час боротьби зі смертельною хворобою, переважно далеко від рідних місць, обстрілюваних російськими ракетами й дронами, далеко від столичного дому, в якому від прольоту ракети повилітали шибки ще коли письменниця з донькою були вдома. Інший бік цієї боротьби, який пом’якшує безвихідність ситуації, — це різнобічна допомога сторонніх. Очевидно, що якби не російське вторгнення на територію України й не Революція гідности, то на таку міжнародну солідарність годі було б сподіватися.

Французька письменниця Марі-Франс Клер, у помешканні якої Євгенія Кононенко жила і перекладала її книжку про Україну, пояснює, що не цікавилася українськими справами до того часу, поки українська тема не стала помітною у французьких медіа.

А відбулося це, за її словами, після Революції гідности. Марі-Франс, онука петлюрівського офіцера, викладачка французької мови та літератури, знає з власного досвіду, що українські емігранти першої половини — середини XX століття, опинившись у Франції, чулися тут другосортними, тож приховували своє походження і раділи успішній асиміляції своїх нащадків. Цілком інакшим у ті часи було ставлення французів до емігрантів російських: тих поважали за перемогу над Гітлером, з ними рахувалися, бо вони були заможними.

Але відтоді ситуація докорінно змінилася. 6 листопада Євгенія Кононенко записала у своєму щоденнику: «Коли я вступаю в діалоги з французами, вони вмить виявляють співчуття до мене і до моєї дочки як до жертв російсько-української війни. Тільки-но мої розмови з французькими медиками виходять за межі суто медичних проблем, як мало не всі медсестри, остеопати, санітари й санітарки та інші працівники французьких лікарень намагаються запевнити мене, що ніколи не любили нахабних росіян, натерпілися від них лиха» (с. 142). Еволюція ставлення до українців, яким воно було у Франції близько півстоліття тому, – протилежність до того, що відбулося в Росії. Якщо в Франції XXI століття інтелектуали приходять до вивчення української історії минулих століть, пишуть про це книжки та перекладають написані українською, то мешканці боліт за останні десятиліття цілком втратили розуміння тих процесів, що відбуваються в Україні, і під впливом пропаганди розгубили рештки свого почуття солідарности з українським народом.

Говорячи про ставлення росіян до українців, Євгенія Кононенко враховує не тільки сам факт війни й атмосферу ворожости, а й особистий досвід вояжів на болота і взаємин з московським троюрідним братом.

Полеміка з братом точиться не лише в рамках діалогів, телефонних чи письмових. Полемічний запал час від часу ворохобить душу письменниці, намір трансформувати цю негативну енергію в художній текст зрештою таки вихлюпується в оповідання «Площа Дзиґаря», включене до книжки як один з останніх записів за окреслений період.

Напружені стосунки на ґрунті світоглядних розходжень, національного самовизначення пов’язують оповідачку і з її покійними предками по жіночій лінії — мамою та маминою матір’ю. Предки письменниці дотримувалися проросійських поглядів, особливо бабуся, тож у час російсько-української війни їхня позиція болісно муляє.

Виконуючи роль матері-опікунки у стосунках з дорослою донькою, оповідачка час від часу зустрічається з уявним образом власної матері.

До того ж авторчина донька та авторчина мама мають дещо спільне в анамнезі, і ця обставина теж спонукає письменницю рефлексувати над своїм теперішнім в контексті минулих взаємин з матір’ю.

«Чому я виправдовуюся перед нею, Господи? Моя мати приперлася за мною сюди, в Ліон, і не дає мені жити навіть тут. У Києві її лякали вибухи, а тут вона розсобачилась на повну» (с. 84).

Голос підсвідомого з його ледь цинічною риторикою проривається у загалом стриману оповідь, вкраплення уяви підсилюють фактаж, а раціональна постава літераторки залишається непохитною і тоді, коли мова заходить про релігійні уявлення. Тут письменниця, яка не може знайти спільної мови з братом і предками, знаходить суголосність у строфах наших класиків – Шевченка, Франка, Лесі Українки (Есей про Лесю Українку, що його Євгенія Кононенко обдумувала 2022 року, наприкінці 2023 року вийшов у світ книжкою під назвою «Драма усвідомлення тіні»).

«Той божевільний рік» певною мірою представляє також комунікацію авторки з французькою літературою. Я вже згадував про Марі-Франс Клер, чий роман про Україну (опублікований українською мовою під назвою «Не-ймовірна подорож» на початку 2024 року) Євгенії Кононенко випало перекладати у квартирі цієї французької письменниці. У щоденнику подано кілька нових перекладів віршів Шарля Бодлера, відкоментовано деякі нюанси. А ще у книжці є згадки про Анні Ерно — письменницю, чиї два романи на початку 2000-х виходили українською саме у перекладі Євгенії Кононенко. Восени 2022 року, в час перебування перекладачки у Франції, Анні Ерно отримала Нобелівську премію.

Як на щоденник української письменниці за 2022 рік, книжка «Той божевільний рік» особлива тим, що у ній зовсім небагато фактажу з російсько-української війни. І це при тому, що син Євгенії Кононенко з перших днів війни долучився до тероборони. Та варто підкреслити, що тематика щоденника не замикається на особистому горі авторки. Так, воно становить центральну сюжетну лінію, але переплітається з суспільно-політичними процесами, літературними справами та взаєминами з різними людьми, в яких проявляється емпатія або, навпаки, неготовність зрозуміти.

Аня, яка уособлює горе, мені здається, не хотіла б, щоб її страждання стали темою книжки. Останні її слова, наведені на сторінках «Божевільного року», — слова приглушеної розпуки: «Я б не хотіла, щоб люди знали мої думки» (с. 150). Що ж, її закритість і її межовий досвід не дають нам пізнати її думки; та ми цього і не прагнемо. Але завдяки цій книжці можемо принаймні трохи наблизитися до пізнання внутрішнього стану її матері Євгенії Кононенко — талановитої письменниці, есеїстки, перекладачки.