Як не скам’яніти від «Погляду Медузи»: рецензія на роман Любка Дереша

2025-01-27 22:00:00 Тетяна Петренко

Любко Дереш написав новий роман, у якому подає переживання війни через погляд цивільних: застигання і закам’яніння від прямого погляду на неї численних героїв і героїнь, в рисах яких проступає образ Медузи Горгони. Це міг би бути роман про повернення героя з війни, але замість персонажа-переможця ми отримуємо тінь, що побувала в царстві Аїда і тепер належить йому. Пропонуємо розібратись, як не скам’яніти від «Погляду Медузи» і чому варто подивитись у вічі новому роману Дереша. 

Любко Дереш. Погляд Медузи. Маленька книга пітьми. – Видавництво Анетти Антоненко, 2024. – 196 с. 

 

За сюжетом книжки, маємо четверо шкільних друзів, яких повномасштабне вторгнення застало в 40-річному віці. Один із них – Слава – став військовим, пережив поранення і втрату важливої людини. Він нагадує не так безстрашного Ахілла, як змученого Орфея, готового повернутись у пекло по Еврідіку. Інший – Юзик – мучиться від того, що він не у війську і плачеться Славі, прагнучи вимолити схвалення, жадаючи почути, що той не зневажає давнього друга. У переживання війни повільно й красиво вплітається грецький міф про Медузу Горгону. Причому не про страховисько, яке знищує всіх своїм поглядом, а про жертву.

Повернення героя з потойбіччя

Якщо є Медуза Горгона, має бути й антична атмосфера. «Погляд Медузи» читається як історія повернення воїна. Щось таке міг би написати Гомер, витворюючи не «Іліаду» чи «Одіссею», а умовну «Україніаду». Проте це історія не тріумфального повернення з щитом, а вихід героя з потойбіччя. Військовий Слава повертається до Львова, але видається, що його душа навіки залишилася на війні. Там загинула дівчина, у яку він закохався, і тепер Слава належить війні так, як герої античних текстів мали б належати Аїду. Його погляд потойбічний. Він не відчуває свою дружину Соломію хоча б трохи знайомою істотою. Це не його жінка і не його життя. Персонаж переживає тотальну дереалізацію. Усі ті земні речі, про які його питають чи до яких намагаються повернути, його не торкаються. 

Тропи літератури про війну

Один із чотирьох друзів – Мирослав – викладач творчої майстерності, за яким читачі найімовірніше відчитуватимуть образ самого Любка Дереша. Він показує, що з початком великої війни до письма звернулось безліч людей, і що пишуть вони з однаковою метою, вибудовуючи новітній канон. 

Спільними в цьому досвіді були не просто воєнні мотиви — спільними ставали конкретні образи, ідентичні повороти сюжетів, упізнавані персонажі, очікувані, бажані розвʼязки. Те, що можна було б назвати новим каноном, — тільки то був канон особливий, канон на межі між літературою і новим релігійним віровченням. Так, напевне, й народжується нація — як спільнота, яку хтось повинен собі уявити.

Що цікаво: сам Дереш, пишучи книжку про переживання війни, обходить ці тропи стороною. Він не описує героя на війні, щасливе возз’єднання чоловіка й жінки після повернення з поля бою, прокидання о 5 ранку з думкою «почалося». Але його герой розмірковує, що ці тропи дають відчуття спільного переживання. Власне, текст Дереша зроблений так, що розділ від імені одного персонажа перетікає в розділ від імені іншого. Вони ловлять одне за одним речення на середині. Таким чином автор показує війну як колективне переживання.

 

Медуза зґвалтована

Ми більше звикли до образу Медузи Горгони як до страховиська, яке перетворює всіх на камінь. Але також вона була жінкою, що зазнала зґвалтування Посейдоном у храмі Афіни й за це була покарана богинею. Саме цей образ виходить наперед в романі. 

 

Розмова про війну – це також розмова про постраждалих від неї, зокрема про людей, які пережили зґвалтування. Ця тема проявляється в романі не так, як би ми могли цього очікувати від книжки про переживання війни. Одна з героїнь роману, Леся, робить татуювання Горгони через те, що вона зазнала наруги від приятеля батька свого чоловіка Юзика. Це знак, яким жінки зі схожим досвідом об’єднуються між собою.

Леся зазнає насилля не від ворога на окупованій території, а в порівняно спокійному Львові від людини, що належить не до ворожого середовища, а до її родинного кола. І її близький чоловік ніяк за неї не заступається, виявляючись не здатним захистити жінку.

При цьому цей чоловік – той самий Юзик, який відчуває сором перед Славком за те, що його друг пішов на війну, а він – ні. Чоловік виявляє крайнє безсилля, адже не може захистити свою дружину навіть тут, у Львові. Ну яка війна, Юзику, якщо ти навіть не можеш притягти до відповідальності татового товариша. 

 

Але оскільки в роману є форма античної драми з її катарсисом наприкінці, цей герой зможе принести криваву жертву своїй зневаженій жінці.

Спойлер: наприкінці роману ми побачимо, як він несе голову кривдника Лесі своєму батькові. Момент не дуже реалістичний, а, як і деякі інші моменти роману, містичний. Ми не можемо зрозуміти, чи справді так сталось, чи це одне з містично-метафоричних видінь, які мають статись з героями, щоб зцілити їх.

Fight, flight, freeze

Звісно, найзнайоміший нам атрибут Медузи Горгони – це її погляд, від якого всі кам’яніють. Закам’яніння – ще одне переживання, присутнє в романі. Ми, українці, – ті, хто закам’янів під поглядом Медузи Горгони в переживанні війни. Ми ті, які застигли. Тобто тут Дереш звертається до психології, яка говорить, що в стресовій ситуації людина має три види реакції: битись, бігти, застигнути (англійською це три слова на літеру F – fight, flight, freeze).

 

Образ закам’яніння під поглядом Медузи місткий щодо переживання війни, а також щодо опису її в літературі. У «Драбині» Євгенія Кузнєцова подавала втечу від війни в провінцію в Іспанії, і самий образ провінції проступає в авторки територією перечікування, своєрідним лімбом. У «Катананхе» Софія Андрухович перенесла дію роману в післявоєнний час, заморозивши війну і більшість спогадів про неї. Навіть Артем Чех обрав сюжетом своєї нової книжки «Пісня відкритого шляху» громадянську війну в США, а не українську велику війну. Виглядає на те, що автори застигають перед обличчям переживання війни. Можливо, ще й з тієї причини, що оповідь про неї перетворилась на єдиний наратив, у якому всі слова стали спільними, і письменники складно долають цю пастку.

Уникання прямого опису – це можливість не застигнути між «Поетикою блокпостів посеред безлюдних вулиць» і «Лейтмотивом сирен у прозі свідків російського вторгнення», як називає це у своєму романі Любко Дереш.

Наркотичне прозріння

В цьому романі проявиться і старий-добрий Дереш, знайомий читачам описами наркотичних тріпів своїх героїв. В «Погляді Медузи» тріп відбувається наприкінці й стає одним зі способів містичного переживання й катарсису для його героїв. Герої з’їдають шоколадку, яка є закордонним сувеніром і містить псилоцибін. Цей наркотичний прийом ідеально пасує роману, адже дає змогу героям зайти вглиб свого єства, пережити містичний транс. Зрештою наркотичні речовини в світовій культурі – провідник до інших світів і засіб розширити свідомість. Це в межах сучасної культури ми бачимо наркотики бездумною розвагою задля яскравих відчуттів. Але під наглядом мудрого наставника вони можуть стати елементом просвітлення.

 

В «Погляді Медузи» наркотичний транс є способом зустрітись зі своїми глибинними переживаннями, своєрідним психотерапевтичним сеансом. Це можливість розморозитись, витримати контакт з реальністю. Зокрема для Славка цей транс є моментом поверненням з небуття, переживанням заморожених емоцій. 

 

Що маємо в підсумку? Любко Дереш написав хороший роман про переживання війни, оминувши шаблони й зобразивши містичне переживання. Його «Погляд Медузи», як і нещодавній роман «Катананхе» Софії Андрухович, опрацьовує античний міф і дає змогу читачам доторкнутись до небуденного переживання абсолютно буденних реалій. Цей роман – своєрідний щит Персея, крізь який можна дивитись у вічі Медузі Горгоні й не скамʼяніти від її погляду. 

 

Купити книжку 

 

Оригінал статті на Suspilne: Як не скам’яніти від «Погляду Медузи»: рецензія на роман Любка Дереша