Меню

Юлія Верета

Юлія Верета

Роботи

Подані нижче тексти захищено законом "Про авторське право і суміжні права". Копіювати чи розповсюджувати можна тільки з дозволу автора чи адміністрації сайту.

  • Стосунки у мережі (оповідання)
  • До речі, про людей
  • Одкровення
  • Я простягаю руки до тебе, революціє
  • Туди, де ми ще не були
  • Кращих за нас не було
  • Рідній
  • Дивні люди

Ну вулиці було холодно і вітряно, на вечір пробирав мороз. Катя швидкою ходою йшла по майже пустинній вулиці, нагрітій лише світлом, що лилося з віконних шибок і усмішок людей за ними. Це дратувало. Здавалося, що Каті на плечі знов впав весь світ і вона от-от мала задихнутися під глибою подій, що трапилися пів року тому.

Вона почала знову відчувати це як тільки повернулася назад. З першої хвилини її перебування тут на неї ринула величезна хвиля минулого, шепіт якого було чути з кожного закутка. Церква, в яку вони ходили святити кошики на Великдень; автобус, яким батько щодня їздив на роботу; парк, в я кому вони інколи гуляли по вихідним; кухня тітки Алли, на якій вони святкували так багато визначних дат, – все нагадувало їй про те, що вона усіма силами намагалася забути.

Після чергового довгого знервованого кроку Катя підсковзнулася і впала на тротуар, прямо під ліхтарем, який тепер так нестерпно світив їй прямо в очі.

«Добре, що без відра на цей раз, от телепа», подумала Катя і швидко підвелася на ноги. Пара, яка йшла по Катиній стороні вулиці, прямо на неї, здавалося, навіть не помітила Катиного падіння. В будь-якому випадку по їх поведінці не можна було сказати, що вони збиралися якось реагувати на те, що відбулося. Вони мовчки пройшли повз Каті, яка струшувала з джинсів налиплий сніг.

«От так чорта з два хтось допоможе. Можна впасти на вулиці і не встати, і всім буде до сраки», Катю дуже розізлили слова її однокласниць, які були так не задоволені своїм життя. Та ще більше її дратував той факт, що її виводили з себе одні і ті самі речі. Вона не могла співчувати людям, які скаржилися на щось, враховуючи, що в них все було супер, порівняно з тим, що могло би бути у гіршому випадку. У більшості людей виникали проблеми на рівному місці; проблеми, які при великому бажанні можна було вирішити до кінця тижня, максимум місяця, але вони розтягували їх наче отримували від них задоволення, наче їм подобалося страждати на якоюсь нісенітницею. Напевно тому, що не було реальних негараздів, тому треба було зациклюватися хоч на яких-небудь.

Катя притулилася спиною до холодної стіни будинку, під яким хвилину тому гепнулась, і голосно розплакалась. Люди зовсім не цінують те, що у них є, навіть не підозрюючи як насправді багато мають. Вона теж не цінувала усього, що мала, поки не втратила все до останнього. З того моменту вона почувалася самотньою, непотрібною, іноді навіть зайвою де б вона не була.

Відчуття самотності не зникало навіть у місті з цілою купою людей навколо, що йдуть у справах як і кожного іншого дня свого повсякденного життя. Люди навколо не допомагали, їх присутність і їх невтручання змушувало Катю лише почуватися ще гірше. Її єдиними соціальними контактами були люди, яких можна було перерахувати на пальцях, в неї не було більше люблячої родини, крім хрещеної і її дітей, і друзів, крім тієї одної подруги, яку їй подарувала сама доля, коли вона найбільше цього потребувала. Єдина людина, з якою Катя підтримувала постійні стосунки крім вже перерахованих, була прихована за ніком і тисячами повідомлень, і була зараз десь дуже далеко, не настільки самотня як Катя, яка так боялася відкрити двері, що вели б до їх зустрічі. Вона розуміла, що цифровий світ, в якому всі ми нині живемо, не гарантує справжнього, реального зв'язку з людьми, але це все, що в неї було, лише швидкоплинний шанс спілкуватися з кимось, з ким вона мала щось спільне.

У Каті в друзях було понад сто людей, яких вона певною мірою знала зі школи чи ті, хто жив по сусідству, але дуже мало хто з них розмовляв з нею, якщо вона не писала першою. З деякими з них можна було час від часу завести гарну розмову, але лише коли вона ініціювала її. Через десять-п'ятнадцять повідомлень будь-яка тема закінчувалася і залишала по собі лише порожнечу. Ось яка вона була насправді, самотність у мережі.

Єдиною людиною, яка не залишала після себе такої порожнечі був Алекс, до якого не можна було зараз достукатися. І Катя розуміла, що це не його вина, що зараз він був не доступний. Вона не була реальною, не була частиною його життя, яка могла б претендувати на більше його часу чи постійне спілкування. Частково, вона сама була у цьому винна, вона побудувала стіну, яка відгороджувала її від нього, бо боялася бути знехтуваною та покинутою, у випадку невдачі. Але вона була покинутою зараз, ридаючи під тусклим світлом вуличного ліхтаря, лише через свою невпевненість та страх. На жаль, для цієї ситуації не було простого рішення. Після всього, що з нею сталося Катя страждала від якоїсь форми депресії, яка, в свою чергу, знижувала її мотивацію і впевненість у собі, що, в свою чергу, посилювало депресію і почуття ізоляції. Це замкнуте коло.

Катя знала, що на світі існує людина, яка зможе її зцілити, особлива людина, яка побачить в ній красу і заповнить порожнечу. Але щоб цього досягти потрібно було почати будувати з нею значущі відносини. І можливо така людина була ближче ніж здавалося, вона вже була у її житті, просто не досить поряд. Людина, з якою у неї є стільки спільного; людина, яка розуміє її; її людина.

Тремтячими від холоду руками Катя дістала з кишені телефон. Алекс був офлайн. Вона надрукувала йому смс-повідомлення і декілька секунд нерішуче тримаючи палець над кнопкою «Відправити», нарешті перестала боятися, боятися того, що від неї відвернуться. Нарешті вона натиснула її і надіслала повідомлення на номер, вказаний на його сторінці в соціальній мережі. Коли назад відступати було пізно і змінити вже нічого не можна було, Катя відчула як страх відступив, як він розтанув як крихітні сніжинки, що падали додолу, на асфальт, на дахи будинків і магазинів. Катя бачила як сніжинки повільно кружляли у тусклому світлі ліхтаря, як невловимий білий пух. Катя нарешті стала вільна, вона вирвалася з тої в’язниці, що сама вибудувала у своїй голові, тому що зрозуміла, що стіни, які зупиняють нас від дій, існують тільки там.

Телефон у її руці погас, зануривши у темряву її повідомлення: «Ти мені потрібен. Де б ти не був, і що б ти не робив зараз, просто знай, що ти мені потрібен. Саме ти. Тільки ти».

Якщо ми все ще говоримо про людей,-
То давай продовжимо.

Давай розбудимо сплячих,
Викопаємо мертвих,
Прислухаємося до шепоту життів,
Які ніколи не були прожиті сповна,

Віддамо вітру пагорби мертвого листя,
Спалимо їх у замерзлих парках
І послухаємо стогін
Далеких чайок, її спів знущально
Перебрешуть брудні ворони.

І гордо стіймо після всього цього
Як вікові секвої,
Тому що непорушно стояти
Це єдине, що дійсно варто робити.

А потім на межах наших доль,
Ти шепочеш мені в тиші,
Питаєш мене як життя і що нового.

Відповідаю так:
Інколи трапляються неочікувані речі,
Деякі вчинки не виправдовуються,
Не всі мрії і бажання збуваються,
Але деякі люди, одиниці,
Безумовно заслуговують уваги.
Кілька.
Але не ти.

Я відриваю ноги від землі,
Щоб подивитися на свої черевики.
Мені слід було їх викинути
Давним-давно, може, минулої весни.

Вони недостатньо теплі для грудня,
Занадто тонкі і вже занадто старі,
Але зараз це неважливо,
Втома не дає мені думати,
Сп’янілість не дає мені відчувати,
Все відійшло на задній план.

Сніг падає як зоряний пил
Від запалених вуличних ліхтарів,
Як сухі пластівці лупи з Божої голови,
З-під Його нігтів.

Ми всі старіємо, наші мрії іржавіють,
Двері можливостей зачиняються,
Сидячи тут я думаю про них,
Просто черговий п’яний та голодний поет,
Який схожий на бездомного, правда з крилами.
Розглядаючи мої найбільші успіхи як невдачі.

Мамо, відвези мене додому, завари мені чаю,
Я нічого не можу вдіяти зі своїм життям,
Принаймні в найближчому майбутньому.
Приведи мене до каміна, або до того стола на кухні.

Примусь мене сидіти,
Примусь мене залишитись,
Примусь мене зрозуміти,
Що ломбард з радістю забере мій пістолет і моя битва
Ще не скінчена, не тут і не зараз,
Не під цим снігом, що в танці падає вниз, у тумані.

/До Революції Гідності/

Вони кажуть, що революція не буде транслюватися по телебаченню,
Вони кажуть, що ти не зможеш її вимкнути.
Насправді, ти не зможеш втекти, вона нагрібає хвилями.
Її не вмолиш піти геть, вона залишиться поки не торкнеться кожного.

Деякі з них ніколи не зможуть усвідомити
Як ці вулиці, ці мостові, ці люди, це повітря
Коли-небудь залишаться позаду, хоча і не всі.
'Супутні збитки', як вони їх називають, потраплять в телевізор,
Вони будуть добре відомі. Вулиці будуть носити їх імена.

У самому центрі втомленої столиці, така жива, ще брикається й крутиться,
Вона збирає людей у натовп, так якби у них розум один на всіх.
Місто знову побите, просочене розмазаною кров’ю, зґвалтоване.
Після того як сніг розтане, брудні потріскані дороги стануть абсолютно безстрашними
Будуть тільки безмовно прогинатися під вагою важких арматур,
Сталевих прутів, обгорілих шин і безшумних кроків самої смерті.

Це не буде транслюватися по телебаченню. Ніколи не буде.
Вони будуть начебто повідомляти деталі і говорити цифри.
Але ті, хто не бачив цього власними очима, залишаться сліпими.
Насправді тут нема чого романтизувати. Не було жодного року до цього
Коли б ми так страждали від чорного снігу, що покривав місто, як пухлина.
Екрани по всьому світу транслюватимуть цю нео-пластичну хворобу і шлях до неї.
Вона обрушилася на все живе цієї нації. Але роздираючі вуха крики матерів, їх сльози,
Свист куль, страх в очах молодих солдатів ніколи не будуть транслюватися по телебаченню.

Вона не здасться. І ви не побачите брудного диму, що піднімається в порожнє сіре небо
Від паруючої торішньої ялинки, яка вкрилася обличчями новообраних лідерів.
Ви не побачите розграбованих і порозбиваних модних бутиків, що стоять голими на вулицях,
Які просочені смородом сечі, поту і страху, з металевим присмаком в повітрі.

Ви не відчуєте, як гумова підошва вашого шкіряного черевика прилипає до землі
Бо та вкрита кров'ю, муками і сльозами. Це плоди нашої праці на довгому шляху до свободи.
Я опускаюся на коліна і на мить залишаю все це позаду. Я молюся, щоб воно ніколи не повернулося,
Я так робитиму ще багато разів. Для неї це від мене, для революції, для неї я пишу ці рядки.

Я простягаю руки до тебе, революціє,
Прошу тебе, залиш нас вже в спокої.
Я прошу тебе нарешті зупинитися.
Ти занадто дорого коштуєш.
Ти вбиваєш нашу сіль.
Досить.

Тільки туди, де ми ще не були
Кличе нас серце, і наші сни
Транслюють кадри тих міст і країн,
Куди наша нога не ступала. І їм
Ми співаємо пісні і пишемо вірші,
Присвячуємо думки кращі; й найгірші 
Дні й найпохмуріші ранки,
Холодні ночі й одинокі сніданки
Відступають перед надією в те,
Що якось ми прокинемось там, і веде
Нас наше серце та штовхає доля
В ті країни й міста, де ми ще не відомі.
Де ми ще не співці, не гравці, не поети,
Не купуємо будинки, не пишем памфлети,
Не ходимо на гучні вистави й концерти,
Не друкуємо вірші в столичних газетах.
Де ми не слухачі і не музиканти,
Де ми кожної ночі не запалюєм ранки,
Не відкриваємо з міцним алко банки,
І не піднімаємо за нові мрії склянки.
Де ми ще не пишем пісень і книжок
Про ще одне місто і новий стрибок
Туди, де не були, але де хочемо бути,
Щоб там завтра змінити, а вчора забути.

Кращих за нас не було на світі,
Нема і не з'явиться у наш вік.
Не було таких зимних сердець у літі,
Не витріщали таких палких очей на сніг.

І гірших за нас не було на світі,
Нема і не з'явиться у наш вік.
Досі не роздирали серця до квітів,
Не сплітали милість в тугий батіг.

І сміливіших за нас не було ніколи,
Нема і не з'явиться у наш час.
Боячись свобод, боячись оков, 
Ми йдемо на того, хто йде на нас.

І безглуздіших за нас не було ніколи,
Нема і не з'явиться у наш час,
Бо ми йдемо проти й старих і нових,
Поповнюючи наші браві ряди на раз.

І таких жагучих, і таких кремезних,
Наділили всім, та нічим своїм,
І нема ніде більш таких, що марнують всесвіт,
Бо нема де все те скласти в кутку своїм.

Немає іншої Вкраїни,
Немає других нас таких,
І їхні ріки й полонини
Не стануть рідними з чужих.

Є всякі різні, є багаті,
Великі й менші, і сильніші,
Але лише в батьківській хаті
Є самі в світі найрідніші.

І де б не був в чужих широтах
Ти повернешся додому,
Не у Візейрах, МАУ й Лотах,
А давно забутим словом.

Ти повернешся туди,
Де вони тебе чекають, –
Вірні дочки і сини
Тої країни, що страждає.

Що страждає довго й тяжко,
Та все ж боротьбу веде,
В болючих муках стогне важко,
Та ще не вмерла, й не помре.

Такі-то вони,
Ті дивні люди,
Не знають що хочуть
І мріють про чудо.

Такі-то вони,
Дивні-дивні,
Живуть удвох
По половині.

Такі-то дивні,
Все ходять-ходять
З землі на землю, 
Мріють про небо.

Такі-то дивні,
Сидять у стінах,
І на колінах
Просять щастя.

Такі-то дивні,
Сидять в підвалах,
І просять сонця,
Просять відради.

Такі-то дивні
Серед нас,
Сплять і ходять
Увесь цей час.

П’ють нашу каву,
Слухають радіо,
Не знають про що
Заговорити в реалі.

Сидять у кухні,
Їдять наш цукор,
Розливають воду,
Розсипають крупи.

А ми за ними
Миємо посуд,
Гасимо світло,
Застеляємо постіль.

А вони живуть далі
У наших стінах,
І на колінах
Просять щастя.

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення