Меню

Віктор Васильчук

Віктор Васильчук

Від автора

Віктор Борисович Васильчук народився 29 лютого 1960 року в м. Коростень, що на Житомирщині, в сім’ї залізничника (батько Борис Іванович, почесний залізничник, учасник Другої Світової війни, ветеран праці – 40 років електрогазозварником на вагонному депо) і робітниці (мама Розалія Кайтанівна, пенсіонерка, трудилася формувальницею на «Жовтневій кузні»). Українець. Громадянин України. Закінчив філологічний факультет Київського держуніверситету після закінчення Коростенської СШ №1.
З 1982 р. працював у міськрайонній газеті «Радянське Полісся». В 1986 році став членом Спілки журналістів України. В 1989 р. готував серію матеріалів з чорнобильської зони, а також у 1996, 1997, 2007, 2010 роках. був у творчих відрядженннях на Чорнобильській АЕС.
Працював начальником рекламно-інформаційного відділу комерційного банку. 14 жовтня 1991 р. заснував газету «Апокаліпсис», яку в 1994 р. перейменовано у благодійний вільний тижневик «Вечірній Коростень», й дотепер є засновником, видавцем і головним редактором цього видання.
У 1992 році вийшла перша книга «Несподівані зустрічі» (м. Житомир). У 1994 році за рекомендаціями Василя Юхимовича, Олексія Опанасюка, Валерія Нечипоренка став членом Національної спілки письменників України. Очолив міську літературно-мистецьку студію «Древлянка» (27 років керую) та один із найбільших в області первинних осередків журналістської організації (18 років). Був делегатом двох журналістських з’їздів, Першого Всеукраїнського конгресу інтелігенції, Другого з’їзду письменників незалежної України, а також 4-го Позачергового та 5-го, 6-го і 7-го з`їздів письменників України. Нагороджений грамотами Житомирських облради і облдержадміністрації, Національних спілок журналістів і письменників України, лауреат премії Держподаткової адміністрації України «Золотий кадуцей», двічі дипломант Міжнародного Академічного рейтингу популярності «Золота Фортуна», нагороджений медаллю «Трудова слава», «Золотою медаллю української журналістики», медаллю НСПУ «Почесна відзнака», орденом «За заслуги перед Коростенем», орденом МГО «Земляцтво Житомирян» «Князь Мал»,
Літературно-мистецькою відзнакою імені Валерія Нечипоренка, Корнійчуковською премією (2013, 2015, 2019). «Гордість міста - 2002, 2003, 2013, 2014, 2015», «Творча гордість міста -2015, 2017, 2019».
Лауреат премії імені Лесі Українки ЖОВ Фонду культури України, літературних премій імені Леоніда Череватенка, Василя Земляка, Михайла Дубова, Михайла Петренка, Всеукраїнських літературних премій імені Василя Юхимовича, імені Василя Скуратівського, імені Івана Огієнка, імені Леся Мартовича, імені Василя Земляка, імені Борииса Тена, Всеукраїнського літературного конкурсу «Рукомесло-2009», «Краща книга року-2011», «Краща книга-2012, 2017, 2018», «Дідусева казка», Міжнародної літературно-мистецької премії імені Миколи Сингаївського, тричі переможець Міжнародного багаторівневого конкурсу імені де Рішельє («Діамантовий Дюк» у прозі), переможець Житомирського обласного конкурсу «Єдина країна», Міжнародного конкурсу «Ми – Українці!», «Благодійність у медіа», дипломант Міжнародного фотоконкурсу «Журнальний варіант», Першого літературно-мистецького фестивалю «BOOK Фест». Занесений до Енциклопедії сучасної України та «Золотого фонду нації». Безпартійний. Генерал-хорунжий «Поліської Січі» Українського козацтва. Судимостей не маю. У січні 2007 року Указом Президента України присвоєно почесне звання «Заслужений журналіст України». Є членом контрольно-ревізійної комісії НСПУ, Житомирської обласної ради ЖОО НСПУ, Житомирського обласного правління НСЖУ. Займаюсь літературною, журналістською та громадсько-політичною діяльністю. Є співзасновником дитячого творчого конкурсу «Полісяночка», конкурсу краси «Міс Літо», фундатором Всеукраїнського літературно-мистецького свята «Просто на Покрову» (відбулося вже 12 свят), літературної премії імені поета Василя Юхимовича.
Відродив музей-хату Василя Юхимовича в Сингаях. Займаюсь видавничою справою. Видав майже сотню книжок місцевих та українських авторів. Щороку видаю літературно-мистецький альманах «Просто на Покрову» (видано 12), спільно з Коростенським міським відділом освіти видаю кольоровий дитячий журнал «Аллочка- дошколярочка».
Публікувався в українських газетах, в журналах «Березіль», «Дніпро», «Паросток», «Рідна природа», «Жінка», «Перець», «Журналіст України», «Гетьман», «Золота доба», «Україна», на провідних веб-сайтах області та країни, у журналі «Крим», білоруських журналах «Метаморфозы», «Мир животных», канадському електронному альманасі «Порт-Фоліо», канадському журналі «Новий Свет». Твори перекладені французькою, англійською, російською. Книги виставлялися в Парламентській бібліотеці України. Є постійним учасником літературних передач місцевого, обласного, республіканського радіо і телебачення.
Одружений. Дружина Світлана Михайлівна працює відповідальним секретарем у газеті «Вечірній Коростень», донька Юлія Вікторівна теж працює у цьому ж виданні (усі члени НСЖУ). Доглядаю одиноку маму, якій 84 роки. У 2009 році пережив дві операції на лівому оці (стоїть штучний кришталик), хронічне захворювання підшлункової залози, видалено жовчний міхур, маю хворе серце (блокади обох пучків Гісса, гіпертонічна хвороба), у 2017 році в інституті Амосова встановили кардіостимулятор. Нині щомісяця потрібно більше тисячі гривень витрачати на ліки, а пенсія на сьогодні лише 2600 гривень. А ще ж потрібно утримувати квартиру, оплачуючи комунальні послуги. Словом, коштів катастрофічно не вистачає. Але продовжую жити й працювати на благо країни та рідного міста.
Друком вийшли книжки: «Несподівані зустрічі», «Не стріляйте, дядьку!..», «Чорнобильські поневіряння Бучі» (презентація книги відбулася у Франції), «Чому Нічка посварилася з Ранком», «Гавчик і Курчатко», «Тільки один місяць», «Десять років життя», «Світ казковий та невигаданий», «Мандри темно-вишневої самописки», «Приречені на життя», «Собака буває кусачий...», «П’ятнадцять років: від суботи до суботи», «Ровесник державної незалежності», «Голодомор на Коростенщині» (упорядник), «Література свіжого повітря», «Просто на Покрову» (упорядник), «Нехай увесь світ сміється!» (упорядник), «Пригоди Сновиди та його друзів», «Під знаком Риб», «In carne (власною персоною)», «Чому не можна кричати на Хомку», «Подружилися», «Казки від дяді Віті»,
«Дивовижні пригоди речей на старому горищі» (дитячі п’єси), «Останній бій знайденця», «Пробач мені, Цукерочко!», «Пригода на Червоній гірці».

Роботи

Подані нижче тексти захищено законом "Про авторське право і суміжні права". Копіювати чи розповсюджувати можна тільки з дозволу автора чи адміністрації сайту.

  • Бувальщина про янголів
  • Зимова казка
  • Казка про Бджілку
  • Казка про Благиню - Кам'яну бабу
  • Казка про їжачка
  • Казка про казку
  • Казка про Калинку
  • Казка про найкращу маму

— А скажіть мені, будь ласка, любі читачі, чи, бува, не чули ви таких слів «Янгол Світла» або «Янгол Небесної Сотні»? Напевно, чули, але хіба не всі Янголи світлі й не всі в небі? Проте є й такі, що зовсім недавно ходили серед нас, були звичайними людьми, а нині стали святими для всієї України.
Кілька років тому в Україні відбулася Революція Гідності. Що це — я допоможу вам зрозуміти, оповівши бувальщину.
Отож уявіть, друзі, що у славному козацькому краї оселився лихий Змій. Нарік себе королем і правив, як йому вигідно. Народу ж — бідувати: вбиратися абияк, у сусідських королівствах не гостювати, та навіть не промовляти на людях про свої клопоти.

Видав той Змій і нові закони. Ой як не сподобалися вони козакам волелюбним! А Змієві й байдуже. Він і далі людей окрадає — збудував собі палац, золотом, перлами усе оздобив, та так знахабнів, що й хліб святий золотим зробив.

Зібралися козаки з козачками — навіть малі козачата не були осторонь — та й постановили: «Неподобство! Ганьба! Годі нам терпіти». І вирушили до Змія, аби роз’яснити, що всі у краї козацькому — рівні та вільні. Влаштувалися козаки з козачками й козачатами просто неба на майдані великому, почали пісень співати, танці водити, щоб знав Змій — з миром вони прибули, хочуть лиш волі та правди.

Та не так сталося, як гадалося. Не почув їх Змій. Точніше казати, почув вухами, — та не серцем, бо замість серця у нього шмат золота лежав. Наслав він на козаків з козачками й козачатами темних птахів беркутів, аби ті побили їх крильми та лапами. Ухиляючись від пазурів гострючих, встояли козаки. Лютував Змій, дуже лютував, але й боятися почав — тому чорним беркутам стріли вогняні вручив і наказав спопелити всіх, хто проти нього став.
Ой, горе! Покотилася над майданом біда! Почали темні беркути у козаків стрілами метати. Падали козаки з козачками на землю сиру, на камінь сірий. Та ніхто з них не зрікся правди, не злякався — стояли стіною на смерть.

Як побачив Змій, що не здолати їх, — загріб золота, скільки міг, у лапи — і чкурнув у сусіднє королівство. Сховався від гніву козацького.
А на майдані диво вчинилося. Всіх козаків та козачок, у яких стріли вогняні влучили, — Небо Святе до себе покликало. З хмар та снігу, — бо взимку це сталося — кожному білі крила дало, й полинули Янголами Світла у піднебесся сто славних воїнів-козаків, мужніх борців за правду.
Відтоді всі королівства світу поважають козацький край, бо уздріли велику силу й доблесть його народу.

А що нині у тому краї? Щозими, у найлютішому місяці, збирається люд на тому ж майдані і возносить славу Янголам Світла, Янголам Небесної Сотні. І пам’ятає кожного, бо святість є у боротьбі за правду. Про Героїв Майдану складають легенди й пісні, пишуть вірші й картини — щоб пам’ять у віках жила.

У далекій і холодній Півночії жив злющий і жорстокий король Тріскун, володар крижаного холоду й хурделиць, що безпричинно морозив мешканців тієї країни. Жив він у палаці з надзвичайно блискучого льоду серед височенних колон, густо присипаних сяйливим снігом. Дружиною у нього була злісна й страшна Віхола. Тож коли вони сварилися між собою, довкола все ще більше замерзало. День і ніч скрізь гуляла дошкульна завірюха, а народ країни відтак незаслужено потерпав від набридливої сніговерті. Не повірите, усе те неподобство тривало не день чи тиждень, а майже дванадцять місяців. Таким невгамовним було те подружжя.
Дітей у них не було. Жила з ними біла, як молоко, киця Сніговиця. Правда, вона постійно десь вешталася незатишним палацом. Приходила до кімнати короля й королеви тільки вночі. Тоді Тріскун з Віхолою вгамовувалися. А ранком, після недовгого перемир`я, вони ще лютіше сварилися.
…Якось Сніговиця принесла до королівського палацу невеликий клуночок, а в ньому — малятко. На диво, побачивши таке, люте подружжя перестало лаятись. А знайденого хлопчика назвали Морозом. Вітчим Тріскун всіляко прагнув виховати з малого гідного собі злодія. Не пасувала й мачуха Віхола: теж навчала хлопця різним капостям. Та знайденець не зовсім розділяв тиранську науку. Все частіше зникав кудись зі Сніговицею. Киця піклувалася про малюка, як про свого синочка. Розповідала йому казки, зігріваючи під своїм пухнасто-білим бочком, знайомила з простими мешканцями Півночії, які теж навчали його різним здібностям, хоча й скаржилися іноді на заметільні витівки Тріскуна й Віхоли.
Підростав і мужнів Мороз досить швидко. І змінювався на очах вітчима й мачухи зовсім не в злий бік. А невдовзі прознали вони про добрі справи Сніговиці і, розізлившись, перетворили її в сріблясту бурульку. Довго плакав і сумував Мороз, втративши кицю. А потім зібрався з силами, сховав за пазухою бурульку і пішов геть з льодового палацу…
Ось тут варто згадати і про Зиму та Новий Рік, сестру й меншого брата Тріскуна. Правила Зима на самісінькому краєчку Півночії, в Льодовому краю. Нічого, щоб могло радувати його мешканців, тут теж не було. Поля, куди не кинь оком, щедро засипані снігом, що тільки сліпуче сяяв. Навіть дерева мали гілочки, вкриті сніжинками замість квітів і нагадували корали. Їх дуже любила Зима. Насолоджувалася холодною красою, щодня облітаючи льодяні володіння на своїй крижаній кареті.
А підданих своїх, як і старший брат, вона не поважала, бо замість серця мала прозору крижинку. Всіляко їх пригнічувала. З кожного мешканця щомісяця вимагала чималу платню у вигляді витончених бурульок і крижинок за проживання на її снігах. З них Зима зводила нові розкішні палаци. Вони вкривалися інеєм і виблискували на сонці яскравіше срібла та здавалися здалеку алмазними химерами.
Зовсім іншим був Новий Рік, хоча й не мав ніяких статків. Веселий і добрий. І навіть трішки чарівник. Тож, як міг, намагався втішити знедолених мешканців краю. То сніжинки розмалює в різні кольори, а то — якийсь із палаців розцяцькує так, що не впізнати його. Бувало, й заметіль на день чи два вгамує. Проте Зима зовсім не звертала уваги на ті невинні забавки і одним помахом своєї патериці все виправляла на свій лад.
Серед її палаців, на одній із засніжених вуличок, у невеликій крижаній хатинці жили чоловік з жінкою, у яких зовсім нічого не було, окрім столу, двох стільців і невеличкого ліжечка. Втім це не заважало їм жити в злагоді й гармонії. Бо мали гарячі серця. Тож надзвичайно любили одне одного. А ще дуже хотіли мати дитину. Зустрічали світанки і лягали спати з цим заповітним бажанням. І ось одного дня сталося чудо — у них народилася симпатична дівчинка.
Хоч і маленькою вдалася, проте на диво всім, була надзвичайно доброю і щедрою. Ще й відважною. Ходила вільно серед льодових палаців, збирала бурульки і крижинки й роздавав їх бідним сусідам. Ніколи не проходила повз найменшу біду. Всіляко допомагала. Не забувала також про своїх ровесників. Тішила їх різними подарунками. Батьки не могли нарадуватися такою сміливою і сердечною красунею.
Невдовзі довідалася про гарні справи юнки й зла Зима. Примчала на крижаній кареті і сердито мовила:
— То це ти, негідниця, підбурюєш моїх підданих до непослуху!
— Треба любити, Зимо, жителів королівства! — сміливо зауважила дівчинка.
Розізлилася не на жарт від тих слів Зима. Вдарила льодяною патерицею і заявила гнівно:
— Віднині будеш стояти тут завжди і мовчатимеш вічно!
Та й перетворила дівчинку у сніжну бабу.
…А в цей час Мороз уже підійшов до Льодового краю та й уздрів там на засніженій вуличці, серед льодяних палаців, симпатичного сніговичка. Сів і засумував — так він сподобався йому. Раптом з’явився перед ним Новий Рік і поцікавився, чого ж це він сумує.
— Я так довго блукав світом, що й постарів геть, — відповів йому Мороз. — Стільки лихого на своєму шляху зустрічав. Відчуваю, що й тут не все гаразд.
— Зачекай, будь ласка, я зараз усе тобі розкажу, — хитрувато мовив Новий Рік і притулився щокою до сніговика. — Тепер знаю, що це злі чари моєї сестри, але ти не переймайся, витягни свою бурульку з-за пазухи і торкнися нею сніговика.
Зробив так Мороз і сталося диво: снігова баба перетворилася в гарнесеньку дівчинку.
— Ой! — вигукнула вона щасливо. — Дякую вам, мої рятівники! Побіжу додому, порадую батьків!
— Зачекай, дівчинко, — мовив сумно Новий Рік, — перестали битися їх серця, коли довідалися про страшну наругу над тобою. Вибач, але все це через злість моєї сестри.
Сіла дівчинка та й заплакала гірко.
— Не журися, дитино, — втішив її Мороз. — будеш мені за внучку, а називатиму тебе Снігуронькою, якщо ти не проти.
Дівчинка погодилася і пішли вони вже удвох блукати Світом.
Невдовзі довідалися про те Зима, Тріскун і Віхола. Розсердилися і ще дужче засніжили й заморозили Півночію.
Надумав тоді Новий Рік якось примирити всіх. Він був добрим і мав гарну вдачу: тож вирішив запросити рідню і всіх мешканців Півночії на святковий бал. Проте не мав власних хоромів. Відтак попросився до палацу Грудня, старшого з трьох синів Зими. Підготував сріблясто-льодові зали. прикрасивши їх дивними візерунками, химерними льодовими фігурами.
Та коли вже лишався день до початку балу, роззирнувся довкола, глянув на холодно-сяючу красу і задумався: чогось не вистачало. Але, поміркувавши трохи, зрозумів: не вистачало не чогось, а когось. Тож наказав своїм підданим негайно розшукати Мороза і Снігуроньку. Знайшли їх слуги, всадовили на розкішні льодові санчата і привезли до хоромів. Засяяли кімнати ще яскравіше святковими вогнями, замережилося усе кольорово-дивацькими сніжинками. На радощах Новий Рік подарував Морозу червону шапку і сріблястий посох, а Снігуроньці — надзвичайно гарну сукню і кожушок з блакитними оборками.
Узяв Мороз за руку Снігуроньку й заходився роздавати гостям усілякі подарунки…
Кажуть, і Тріскун з Віхолою, і Зима там були. Але нічого вдіяти не могли. Свято ж!
…З тих пір іноді то тут, то там у Світі з’являється Зима з купою іскристого снігу, бурульок і крижинок. І тоді гуляє Віхола і тріщить Тріскун. А у всіх-усюдах, подейкують, ходить низенький дідок з довгою сивою бородою у червоній шубці, у такій же шапці, зі сріблястим посохом у руках. Кажуть, він має напрочуд гаряче серце. І називають його Дідом Морозом. Роздає він і дорослим, і дітям подарунки. Втішає бідних і нужденних. Розвеселяє сумних. Натомість, вдячні ліплять зі снігу біля своїх осель симпатичних сніговичків, ніби вшановуючи його внучку, красуню Снігуроньку.
А Новий Рік став справжнім чарівником. Його щороку кличе в гості до своїх хоромів Грудень, де влаштовуються казково-чудесні бали, куди кличуть усіх бажаючих.
Завітайте й ви на таке свято, щоб зустрітися з Дідом Морозом і його Снігуронькою.

На мальовничій Квітковій галявинці, серед Липового гаю, в затишному дерев`яному Вулику жила симпатична невтомна Бджілка. Як і всі у тому Вулику, мала шість лапок, невеличкий хоботок, щоб добувати з квіток солодкий нектар, медовий зобок, в котрому переносила цей нектар і водичку, а ще – мініатюрні корзиночки на задніх лапках, куди складала кульки з пилку. Не відрізнялася й прозорими крильцями, котрими – ого! – могла махнути понад 200 разів за секунду. Та й забарвлення мала, як усі тамтешні родичі – темно-рудувате. Проте Бджілка ця на відміну від інших, була надзвичайно вертлява і прудка. А ще – майже ніколи нікого не слухалася.
Прийшов якось дощик до Липового гаю. Кажуть родичі Бджілці: «Не літай сьогодні нікуди, вимокнеш, впадеш і лісові мешканці розтопчуть тебе».
– Знаєте, скільки квіток мені треба облетіти! – сперечається. – І ніхто мене не скривдить, бо я можу боляче вкусити.
«Але ж ти можеш залишити жальце і загинеш потім…».
Не слухає порад вперта Бджілка, летить між листочками, намагається зібрати змокрілий пилок. Майже нічого не назбиравши, стомлена, ледве дотягує до Вулика. Наступного дня всі працюють, а вона відлежується, набираючись сил.
Гуляє, бува, вітер Липовим гаєм. Все довкола розхристує. Гне донизу голівки квітів, зриває листочки з дерев. А Бджілка знову нікого не слухає, летить кудись. Вітер її безжалісно жбурляє між травами. Мешканці Вулика журяться: «Та що ж ти така неслухняна! Заплутаєшся в траві, знайдеться колючий їжак, або щурка золотиста і з`їдять знесилену тебе!»
– Не переживайте, якщо треба, я на довго можу зависнути між травинками…
Пощастило Бджілці й того разу. Та трапилася невдовзі ще одна невесела історія, що назавжди змінила весь рід бджолиний. Можливо, й на краще.
Настало спекотне літо. Сонце так і вирувало над Липовим гаєм, розчісуючи свої промінці розквітлими деревами. Днями котилося безхмарним небом, висушуючи все довкола. «Ти бережись сонечка, – радили Бджілці родичі. –Воно ніби й гарненьке, але не завжди добреньке, а іноді навіть й підступне. Пригріє, і впадеш без тями на землю».
Ой, не послухалася їх Бджілка. Задзижчала у відповідь та й полетіла назустріч пекучому сонцю, яке щедро скупало вередливу комаху у своїх яскраво-сліпучих промінчиках. Втратила свідомість вона і впала на галявині, заплутавшись у густій травичці. Сонце трохи попекло і заховалося серед хмар. Отямилася під вечір Бджілка і полетіла ледь жива до Вулика.
«Ой! Що з тобою, Бджілко?.. – загуділи стривожено бджілки. – Ми ж казали, бережись сонця…».
– А що зі мною? – здивувалася Бджілка.
«Лети до рівчачка і глянь у нього».
Полетіла Бджілка до рівчачка, побачила себе у дзеркалі водички й мало не обомліла: її тільце стало… смугастим. Помаранчеві смужечки нагадували сонечко. Очевидно не всі травинки прикрили тільце від пекучого сонця.
З тих пір Бджілка стала прислухатися до порад своїх родичів. А з часом усі вони теж стали смугастими…

Якщо вам пощастило побувати на острові Хортиця, тоді, мабуть, вашу увагу привернули статуї кам’яних баб біля Запорізького дуба…
Це сталося дуже давно, за тих часів, коли Всесвіт був темним, і довкола стояв сивий-пресивий морок. Замість міст і сіл шуміли ліси. Степи були безкрайніми, а море на сотню метрів нижчим ніж сьогодні. Між високих і густих трав сновигали поодинокі розбійники і різна нечиста сила. Від того не існувало радості. Тільки сум і нудьга жили поряд з людьми. Бо ті злі сили — духи боліт і яруг, користуючись темінню, частенько виходили вершити свої недобрі справи.
Верховенствував тоді син Рода Перун — грізний владика грому і блискавки, повелитель усіх стихій, розпорядник життя і смерті, покровитель воїнів. Перед ним тремтіло все живе, схилялися низько дерева і лягали аж до землі трави, стихало бурхливе море. Іноді на вогненній колісниці Перун проносився темними небесами над безкрайніми степами, засліплючи очі кожному, хто в цей час дивився вгору.
Якось надзвичайно вродлива дівчина з роду людського глянула на небо, бо захотіла побачити могутнього Перуна і його надзвичайно стрімку колісницю. Проте владика Всесвіту не спопелив красуню. Залюбувався нею, а потім поспішив до свого племінника Полеля, який ніяк не міг обрати собі супутницю. Все прагнув переконати Мару, щоб вона розігнала морок і дала людям трохи світла. Не любила його зла володарка потойбічного світу ще й за те, що він навчив людей майструвати музичні інструменти й грати на них.
Глянув і собі золотокудрий юнак на ту дівчину і закохався до нестями. Як не відмовляв його Перун, той усе стояв на своєму. Це додало йому сил та мужності. Спустився тоді добродушний Полель на землю, підійшов до дівчини, яка назвалася Благинею, і зізнався, що він брат Перуна. Не повірила дівчина йому.
— Якщо ти рідня Перуна, то доведи це, — хитрувато сказала Благиня.
— Яким чином? — запитав Полель.
— Дуже просто: розвій морок над землею, що ми, люди, могли розрізняти день і ніч. А то вже набридло тішитися лише блискавицями твого родича.
— Гаразд, — згодився Полель. — А ти вийдеш за мене тоді?
— Побачимо, — зніяковіла красуня.
Нічого не відповівши на те, зникнув враз Полель, а через деякий час розвидніло над землею. Засяяв, зазеленів, зацвів, задзвенів пташиними трелями, різними звуками світ. Відділився день від вічного мороку. Розізлилася не на жарт Мара. Покликала на підмогу безліч всілякої нечистої сили. Але Перун, прискочивши до них на своїй колісниці, суворо мовив:
— Ти, Маро, заспокойся. Мені навіть так зручніше, я вже вдень можу й відпочити, не кидаючи свої блискавиці, щоб люди хоча б трохи щось бачили. І нехай собі Полель візьме за дружину Благиню, гарні дітки підуть від того.
Нічого не сказала на те володарка мороку. Забрала свою злу братію і зникла. Натомість знайшла у буяраках Вихора і запитала, що ж їй робити.
— У всьому винна Благиня, — сказав Вихор.
Шугонула тоді Мара до Степової відьми.
— Повернути морок я вже не в силах, — заявила вона.
— Тоді вбий дівчину, — наполягла Мара.
— Це не допоможе, душа залишиться і Полель знову відтворить красуню.
— То що ж тоді робити? !.
— Можу заховати душу Благині в камінь. Звідти він її точно не дістане.
…Тільки простягнув свою руку Полель Благині, що вся сяяла від щастя, вона враз стала кам’яною бабою. Відтоді й з’явилося багато подібних. Адже Полель дуже довго шукав подібну красуню на землі. Проте і морок більше не повернувся. А в знак пам`яті про нещасне кохання всемогутнього Полеля і земної дівчини Благині іноді творець Всесвіту Род на певний час затуляє сонце чи місяць.

Жила-була собі в лісі сімейка їжачків. Татусь-Колючий, мама-Кирпата і синочок-Довгий Хвостик. Матуся зшила йому гарненьку картату сорочечку, а ще – шкіряні штанці, щоб не було видно довгого хвостика і не глузували з нього інші лісові діти. Незабаром Довгий Хвостик мав іти до лісової школи. Вже знав і азбуку, і літери вмів писати. Проте не зовсім слухняним був. Якось-то навіть сусідку Лисичку відважився посмикати за рудого хвоста. Та аж рота від подиву відкрила…
Мамі-Кирпатій постійно доводилося проводити виховні бесіди з синочком:
– Не роби так – це не гарно, та й небезпечно. Адже лисиця може тобі нашкодити.
– А в мене ж – колючки! – бундючно виправдовувався їжачок.
– Наша руда сусідка така хитра, що й колючки тобі не допоможуть, – застерегла матуся. – І взагалі, в лісі треба поводитися гарненько, і бути завжди слухняним, а то й до біди недалеко…
Покивав їжачок головою та й пішов собі… знову якусь шкоду робити. А біда була, як мовиться, не за горами.
Раз до лісу завітали непрохані гості. Бігали, як навіжені, галасували, дерева ламали, квіти зривали. А потім поїхали геть, залишивши після себе купу сміття. За всім цим спостерігав Довгий Хвостик. Дуже йому сподобалися невеличкі палички, з якими кудлатий хлопчина бавився. Той навіть кілька таких паличок загубив у траві. І так вподобав їх їжачок, що одну з них він забрав до кишені своїх танців і приніс додому. Не знав, на жаль, їжачок, що то був підступний сірничок. Тож узяв його і… чиркнув рудою голівкою об свої шкіряні штанці. Сипонули враз іскорки і спалахнув вогник, обпікши їжакові пальчики. Відсахнувся він від несподіванки й болю, і кинув палаючий сірничок на землю. Вогонь миттєво змійкою звився серед сухої травички і з тріском поповз швиденько вперед. А тут ще й Вітерець з`явився – втіха неабияка йому.
…Здавалося б, така маленька і проста річ – сірничок. А ось чиркнув і на тобі – спалахнуло все довкола. Горить стіжок сіна, що його насушив Цап. Вже вогонь підбирається до Лисиччиної хатинки. Ось-ось запалає вона. А там – маленькі лисенятка. І Лисички-мами з ними немає, пішла на полювання добувати малятам їжу.
Злякався не на жарт неслухняний їжачок і давай щодуху кликати на підмогу. Та ніхто його не чув. Усі були зайняті своїми важливими справами. Сів Довгий Хвостик на землю та й заплакав від розпачу. Ажє тут гукає йому Хмаринка:
– Не сиди без діла, неслух, неси чимдуж воду й гаси пожежу, а то весь ліс згорить і все довкола в ньому! Я ж тим часом Зливу розбуджу.
Кинувся їжачок до хатинки за водою. Тут і Злива прокинулася, сипонула рясним дощем і враз загасила пожежу.
– Дякую тобі, Хмаринко! – зрадів їжачок, витираючи сльози. – Вибач мені, Зливо, я тепер завжди слухатимусь маму.

Жила-була у світі людей Казка. Але її ніхто й ніколи не бачив. При-ходила вона зазвичай до малят перед тим, як вони вкладалися в ліжечка спа-ти. А ще дружила з Пригодами. І від того набиралася сил. На той час, варто сказати, не було ще автомобілів, потягів й іншої техніки. Тож Казкою іноді захоплювалися навіть і дорослі.
Довго так ходила Казка від оселі до оселі. Бувало, зустрічалася з При-годами. Натомість обмінювалися вони враженнями між собою. І так тривало довгий час. Невдовзі дорогами заколесили автомобілі, потяги заходилися розвозити Детективи, Романи. В небо злетіли літаки. А Казка все рідше з`яв-лялася серед людей…
Одного разу Казку перестріли серйозний і загадковий Детектив, поваж-ний Роман, і легковажний Гумор. Оточили вони знесилену Казку та й захо-дилися кепкувати.
– Почувши тебе, діти одразу засинають, – глумливо сказав Гумор.
– Ніякої тобі логіки, одні вигадки, – наголосив Детектив.
– До того ж усе так швидко й гарно, – поправив окуляри Роман. – І не серйозно, люди майже забули про тебе…
– А от і ні! – спробувала заперечити Казка.
– Так, так, – підійшли звідкілясь Сірі Будні і додали байдуже:
– Не цікаві їм твої нісенітниці про живі квіти, вітер і сонце, чи якогось там Гавчика…
– Цікаво! – не здавалася Казка.
– Та хай собі тут тішиться, – кинув на те Роман.
Нахнюпилася тоді Казка та й пішла геть. Куди? Навіщо? Ніхто не знав відповіді. Відтоді маленькі діти перестали спати. Дорослі розучилися мріяти. З ранку й до вечора просиджували у своїх офісах біля комп’ютерів, а вдома – біля телевізорів. Навіть перестали розмовляти між собою. І Гумор не міг за-радити цьому. Та найбільше раділи Сірі Будні.
Затривожилися тоді люди і заходилися розшукувати Казку. Довго вони блукали у Світовій мережі, писали листи на телебачення, нишпорили в усіх закутках. Та все марно.
І все ж якось в одному старезному закинутому будинку, що мав бути зне-сений, Хлопчик з Дівчинкою знайшли на одній з полиць старовинної шафи давно забуту всіма… Казку. Вони здмухнули з неї пил і принесли додому. Розгорнули і…
Все повернулося. Діти почали засинати вчасно, дорослі знову стали мрійниками. Не відмовлялися від Гумору, захоплювалися Детективами й Ро-манами.
Ось на що здатна Казка!

– Доброго дня, дядю Вітю, – привіталася Аллочка, – я до вас…
– Чому це ти така загадкова сьогодні?
– Та ось хочу запитати вас про дендропарк, чула, що такий є у нас.
– А-а… Так, так, неподалік від нашого древнього міста, у мальовничому селі Ходаки є гарний-прегарний парк з надзвичайно унікальними деревами, кущами, квітами, вуликами з бджілками, ставком і руденькою собачкою Рижулькою.
– Ой, як цікаво! – сплеснула в долоньки Аллочка. – А звідки це все взялося?
– Живе у столиці нашої держави земляк, справжній чарівник, професор, почесний громадянин нашого міста Анатолій Іванович Потопальський. Саме він і заклав свого часу цей чудовий парк. Берегинею його є рідна сестра вченого Марія Іванівна, яка доглядає за квітами, берізками, дубами, калиною.
– Мене мама лікувала калиною, – похвалилася Аллочка, – це такі червоні ягідки… А ви знаєте казку про калину?
– Так, Аллочко. Вмощуйся зручніш і слухай.
Трапилося це давним-давно. Тоді ще всі люди жили разом, як одна сім`я і понад усе шанували вони Сонце, Місяць, Дерева і Рослини, Вогонь і Воду. Жила серед них надзвичайно вродлива, добра душею та розумна чарівниця. Звали всі її Калинкою. Вміла вона передбачати негоду, а ще – попереджала про напади злого й страшного крилатого змія Дракона, який спустошував усе довкола, коли прилітав до людських осель. Після того навіть дощ переставав іти над тими благодатними землями…
Була у Калинки таємниця: любила вона дуже доглядати за вербою. Подобалося їй це дерево, яке навесні схиляло свої пишні зелено-листяні коси до невеличкого озерця. А коли зацвітала верба, густо обсідали її дивовижні сережки бджілки і гули вони дивно-заворожуючу мелодію.
Якось зібралася Калинка знову до свого улюбленого дерева. Минула лісочок і вже вийшла до озерця. Аж раптом уздріла на галявинці двох чужинців, крилатих зміїв, які готувалися до нападу на її поселення. Гукнула дівчина дроздам-омелюхам. І полетіли ті попередити людей про небезпеку. Відбилися вони від Драконів і заходилися прославляти Калинку. Почули це Дракони й вирішили згубити дівчину…
Стривожилися в поселенні люди відсутністю Калинки та й пішли шукати її. Знайшли Калинку понівечену під вербою. Там і поховали її. А наступного року під вербою виріс гарний кущ. Навесні він стає білосніжним. Наприкінці літа його вкривають рясні кетяги червоних, як кров, ягід. А взимку зрозди-омелюхи підживлються маленькими й смачними плодами, насінинки, в яких нагадують людське серденько.
– І все? – сумно запитала Аллочка.
– Ні, сонечко, – заспокоїв її дядя Вітя. – Відтоді калиною і називають той кущ, ягідки якого гіркі, як доля Калинки. Став він темою козацьких легенд, своєрідним оберегом, символом нашої української державності. Висаджують кущ під хатами всі українці. А ще кажуть: «Червона калина від ста хвороб лікує».

На лісовій галявинці, де росло багато різних рослин, на одній з червонувато-рожевій квітці будяка, жила-була гарненька рожева Павучиха-бокохід. Коли сонечко піднялося високо-високо, вона змережила міцну й ажурну павутинку, і в куточку відклала невеличке білясте яєчко. А невдовзі з нього вигулькнув симпатичний павучок-синочок Павко-бокохід. І такий був він ще слабенький, що відразу ж і заснув під ніжну мамину колискову. Павучиха-мама на мить замилувалася, поправила малюсіньку голівку на мініатюрній подушечці. Та не встигла натішитися сонним малям, як на квітку налетів сердитий Вітер, здмухнув її з павутинки і відніс далеченько від неї.
Прокинувся Павко і нумо кликати маму. Аж тут раптом чорно-жовта смугаста муха-журчалка з великими темно-коричневими очима залетіла в павутину. Справжня красуня!
«Ой! – здивувався Павик. – Це ти, мамо?..»
«Так, це я, твоя гарненька мама», – схитрувала муха, сподіваючись виплутатися. Павучок весело задріботів лапками, підбираючись візерунковим плетивом ближче до мухи, щоб вона його приголубила. А та й рада старатися – розправила свої прозорі крильця і заходилася журчати, який павучок гарненький, сподіваючись обдурити малого. Та Павко, вислухавши її, розсунув павутинку і сумно сказав: «Ні, ти не моя мама, моя мама красивіша, і ніжок у неї більше… Лети звідси».
І тільки він це зробив, як до павутинки втрапила руда мураха. Павучок знову зрадів, бо в неї було шість лапок, як і в нього.
«Значить і в мами стільки ж», – подумав, слухаючи, як мураха прагнула викрутитися. Проте як не намагалася та видати себе за павучиху, нічого і в неї не вийшло. Відпустив Павко хитрунку. І ще більше засумував.
А в цей час Павучиха-мама, оговтавшись, завзято розшукувала свою квітку. Пушок на її спинці місцями обскубав злий Вітер, одна з лапок навіть зламалася, розкішний рожевий колір її тільця зовсім виблякнув. Довго-довго пробиралася вона між високих і густих травинок. Нарешті сяк-так дісталася до високого будяка. Зібравши останні сили, забралася на велику квітку і заспівала колискову. Щойно зачувши знайомий голос, Павко щодуху радісно закричав:
«Ой! Моя мама повернулася! Це – моя мама, найкраща від усіх!»

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення