Меню

Сергій Волошин

Сергій Волошин

Роботи

Подані нижче тексти захищено законом "Про авторське право і суміжні права". Копіювати чи розповсюджувати можна тільки з дозволу автора чи адміністрації сайту.

  • Любов, город і жізнь растєній
  • Дудочка моєї мрії
  • Суд божий онлайн

Я вам не можу передати словами, як моя теща любить бути на городі. Просто слів таких ще не видумали. Якщо життя це спосіб існування білкових тіл, то теща це спосіб існування білкового тіла на городі. В принципі нічого страшного, коли це не ваша персональна теща.
 

На світанні мого великого кохання, мене призвали посадити картопельку і заодно оцінити в кого вляпалась дочка, яка ще геть дитина. Я споконвіку саджав картоплю під плуг коня, це не важко, а тому безстрашно прийняв пропозицію від якої не можна було відмовитися.
 

Вийшовши на моторошно неозорий ранковий лан, спитав, а де кінчається город. Теща якось так махнула рукою, що я моментально поняв: за обрієм. Крім нас утрьох на полі нікого не було, тому з острахом задав сакраментальне – а де КОНІ?!!!
 

Майбутнє подружнє щастя з такою жалістю глянула на мене з-під хустинки, що я зразу відчув себе конякою.
 

Пізніше, аж до печінок не скоро, мені усміхнулася доля – теща зимою, між перебиранням насіння, знайшла собі кавалєра. Да не простого, а цілого письменника. Диво та й годі, мене на філософську писанину після городу тягне, а тут навпаки получилося.
 

Письменник на городі це реально страшно. Для початку він взяв сапку як ручку – трьома пальцями і не тим боком. Що там теща, горобці на полі затихли. Потім, як справжній безсмертний, старанно виполов бурячки з пирію. «Ета травка похожая на пшеніцу і я думал, что ето культурноє растєніє». Моя кохана теща озимо позеленіла і мені на мить здалося, що я вже бачу голову письменника, яка безжурно котиться в струмочок.
 

Але знаєте, нє, вона таки його любила. Бо замість відрубати голову, побілілими вустами попросила принести води для огірочків. Ба більше. Він залишився жити навіть після того, як вполовину мокрий приніс піввідра води, витолочивши при цьому дорогоцінну цибулю-сорокозубку, мать її в дихало. Любов воістину творить чудеса.
 

Письменник чесно і до останнього подиху намагався зрозуміти сільське господарство. Коли побачив в мене 7 томів «Жизни растений» спочатку завмер, як осяяний небесним світлом, а далі богомільно прошепотів «Прочитаю! Богом клянусь!».
 

Б’є мене підозра, що знання життєвого циклу ранункулідів і гамемелідів не дуже допомогло,
бо ближче 50 метрів до городу його так і не підпускали. Бовванів ото серед поля
цілісінькими днями, спрагло дивлячись на тещу в закличній позі зю. Любов.
 

П.С. Витяг з розмови з письменником:
«- Господи, Йосиповичу, що вже трапилося? Чого такі нещасні? Книжка не йде?
– Тася прогнала мєня с огорода…
– От як це Вам вдається? Це ж моя солодка мрія..
– Я растоптал какіє-то культурниє растєнія…»

    Нижченаведений текст може завдати шкоди вашій моральності та похитнути віру у людство.
    Двадцять років тому погожої липневої днини улюблена теща всім найшла роботу. Внукам великими очима наказано сидіть тихо, бо я вам сдєлаю. Доці під її безпосереднім командуванням занімалися закруткою, старший зять Сірожа варив автобус, а мене припнули на великому городі. Отож всі були при ділі і її добре серце билось спокійно.
    Свояк Сірожа мав підварити електрозваркою дно благенького списаного автобуса ЛАЗ львівського виробництва, щоб машина на старості могла виконувати функції дачі на одному з численних тещиних угідь. Праця Сірожи вважалася почесною, суспільно важливою та оплачувалася по найвищому тарифу – ввечері учень Бориса Євгеновича Патона ласував самогонкою найвищої градусності. Перепадало і мені.
    Від зварки у Сірожі очі стали червоними як у білого крілика. Зварювальна маска помагала мало. Діти плакали тихими вечорами від такого папи, теща потай хрестилися від його вампірської подоби, але стійко наливала. Що для дачі – то святе.
    Сірожа варив на одному з колгоспних дворищ сусіднього села під ласкавим доглядом сторожа Колі. Потомственного портьє, людини мистецького складу і палкого прихильника напоїв підвищеної градусності.
    Того дня по обіді з пахучими напоями, колєги розійшлися по своїм робочим місцям і сторожу Колі нестерпно захотілось музики. З музикальними інструментами на колгоспних дворищах зазвичай туго, але коли така матня спиняла шанувальників прекрасного?
    Коля змалечку любив ботаніку (Корчагіна, 5 клас) і вмів робити дудочки з верби. На жаль, на дворищі рокити не водилися, але на очі Колі дуже вчасно нагодилася розкішна рослина з трубчастим стеблом. Те, що доктор прописав. Коля любив ботаніку і знав, що цю рослину баба Фєдя кличе борщівником. Назва і вигляд представника флори тривоги не вселили.
    – Сєрий, а хочеш я дудочку спаяю, – гречно поцікавився Коля у Сірожи. Той, в пилюці під автобусом у зварювальній масці, нічого не почув, але з вигляду явно хотів.
    Сказано – зроблено. Борщівник це велика рослина, тож і дудочка у майстра народних ремесел вийшла більше схожа на карпатську трембіту. З невідомих, мабуть технічних, причин гарного звуку не видулось. Зате видувся лютий пиндець.
    Борщівник, хто не знає, а сторож Коля вже знає, це отруйна рослина, у якої «ворсинки та їдкий сік викликають сильні опіки, нудоту, задуху, підвищення температури, алергічну реакцію, унаслідок чого на тілі залишаються характерні сліди-шрами». Кінець цитати з Вікіпедії.
    За декілька хвилин після концерту губи сторожа Колі, якими він так пристрасно дув у дудочку, перетворилися на дві величезні сосиски. Дурна мордяка загалом спухла, почервоніла, а місце очей видавали лише дві невеличкі щілини. Коля ломанувся до Сірожи.
    Сірожа спочатку ледь не зомлів, коли до нього на Поліссі постукала якась червоняста дупа павіана з протяжним «ожиииииии». Учень Патона шалено видерся з-під автобуса і галопом виконав скажене півколо по дворищу. Дупа не відставала.
    Не варто забувати, що Сірожа служив у Радянській армії і трохи звик до різних облич, хай навіть червоних у білій піні і так схожих на сідниці. Він зупинився, взяв себе в руки і уважніше придивився до свого страшного переслідувача. Після важких роздумів він прийшов до наукового висновку, що ця дупа може бути сторожем. На Нобелівську премію заслужили його роботи по розшифровці невпинного Коліного виття. Він точно встановив, що «ууууочкаааа» це дудочка.
    Мій свояк Сірожа дуже добра людина. А відтак, він схопив начебто Колю і поволік бігом нещастя до місцевого ФАПу. Одна прикра обставина з самого початку затьмарювала цей рух – зопалу він забув зняти зварювальну маску. Коли сільською вулицею рухається хтось у захисній зварювальній масці з червоною дупою під руками, то це призводить до тимчасового вимирання живих організмів по всьому маршруту руху.
    Фельдшер села Синяк Ганна Панасівна вперше прийшла на роботу, прожила все життя і збиралася тихо померти у своєму фельдшерсько- акушерському пункті. Цю амбітну мрію ледь не втілив у жорстоку реальність мій свояк Сірожа. Коли він виник в дверях ФАПу в зварювальній масці на голові та з червоною дупою в руках, то Панасівна гостро відчула, що в неї більше ніколи не буде проблем із травленням. Зібравши залишки свідомості докупи, вона простогнала – що це?
    Сірожа з полегшенням кинув свій жах на кушетку, підняв зварювальну маску і, здалося, самими червоними оченятами прошепотів: «Дудочка…»
    Дупа щасливо усміхнулась піною…
    Якщо випало мати тещу, то вкрай потрібен свояк. Чоловік старшої сестри вашого особистого щастя зробить вас невразливим. З двох зятів завжди винний старший, бо довше діє на нєрви. Дудочка.

    Нівроку плечистий молодик, Сергій Олегович Котов на прізвисько Кот, спустився в метро на станції Берестейська. Насторожено озираючись довкола, пройшов всю платформу станції і зупинився для посадки в сторону Хрещатика. На місці останнього вагону по ходу поїзда. Відхитнувшись, пропустив шалено пролітаючий потяг. Обережно! Двері закриваються, наступна станція – «Шулявська». Коли затих шум від’їжджаючого поїзда, Кот дістав смартфон, вибрав абонента «Босс» і став терпляче вичікувати.
    Через півтори хвилини здоровило, помітивши в тунелі метро відблиск прибуваючого потягу, натиснув кнопку виклику. Абонент відізвався після шостого гудка.
    – Ти що, рамси попутав? Якого хєра сюди дзвониш? – Ксіомі Кота аж захлинувся від лайки.
    – Це вже не важно, Едуард Максимович, я в метро! – Кот пожбурив телефон на платформу і плигнув на колію. Літня жіночка, яка стояла поряд та гальма електропоїзду заверещали однаково та одночасно. Сергія Олеговича Котова нерівно розрізало навпіл і він перестав існувати.

    Олександр Петрович Геращенко, начальник відділу МВС України, приміряв ціни на італійські тури, коли задзвонив його секретний телефон. Полковник автоматично скривився, бо ті кілька осіб, що знали цей номер, не дзвонили за просто так. На екрані висвітився Удав, один з найгірших варіантів.
    – Слухаю, Едуард Максимович! Доброго дня, – полковник вже напевне знав, що день недобрий, але піонер має бути ввічливим.
    – Треба переговорити. Через півгодини як завжди. – абонент рвучко відключився і це остаточно зіпсувало настрій Петровичу.
    Полковник прийшов на десять хвилин раніше, але Удав, він же Едуард Максимович Кольцов, вже сидів за столиком. Геращенко інстинктивно зафіксував присутність аж цілих семи охоронників бізнесмена, що також не надихало на жарти. Щось він дуже смикається, подумав Олександр Петрович і, потиснувши руку партнеру, примостився навпроти. Тим часом Удав шаленим поглядом змусив випаруватися офіціанта.
    – Що там з тим грьобаним айтішником? – Едуард Максимович почав без розкачки.
    – Все нормально, – видихнув полковник, бо тема розмови виявилась під повним контролем, – справу давно закрили. Самогубство, все чіки-піки.
    – А от мені не кажеться, що все чіки-піки, – лихо примруживши очі Удав відкинувся на спинку диванчика, – Ти в курсі, що Кот кинувся під поїзд метро?
    – Кооот? – остовпів полковник, – в метро??!! Той самий? Він вернувся?
    В Удава мимоволі смикнулась повіка і Геращенко пожалів, що спитав. Бо далі Едуард Максимович засичав відповідно до прізвиська, як справжнісінька анаконда:
    – Да, блін, той самий. Вже ж півроку пройшло, як він поміг айтішнику лобом зупинити поїзд. Я рішив, що хватить никатися. А сьогодні вранці Кот сам довбанувся на колію на тій же станції. Прикинь? Майбах кинув відкритий посеред дороги і поперся в метро! В МЕТРО!!! І чогось точно туди, де пришив цього придурка…
    Удав з такою швидкістю висушив стакан боржомі, що полковник остерігся уточнювати подробиці:
    – Едік, я поняв. Все зроблю! Завтра вранці прийде загальна довідка по трупам Києва і я розберу деталі. Сьогодні не з руки узнавать, бо я не повинен про це знати, – Геращенко запнувся, однак все-таки спитав, – в тебе є якісь прикидки?
    Едуард Максимович вже заспокоївся і задумано похитав головою:
    – Всі, хто міг рипнуться по цій темі, вже не можуть. Мертві бджоли не гудуть. От я й подумав – може це батя того хакера недоробленого, що нас тоді зламав?
    – Професор ботаніки заманив Кота в метро і кинув бійця ММА під поїзд? – скривився Геращенко, – не думаю. Але гляну, де був наш ботанік на момент смерті Кота. І взагалі, проб’ю його контакти.
    – Ну, давай, пробивай, скажеш мені тоді, – Удав ривком звівся на ноги і незадоволено процідив, – зразу треба було чистить до кінця. Вічно ти статистику портить не хочеш.
    Похмурий Удав в оточенні охорони повільно виповз з ресторану, а полковник продовжував сидіти за порожнім столиком. Все було якось неправильно, не так.

    По східцям станції метро Берестейська неквапно спускалась модно упакована молода білявка. Це була власною персоною блискуча Анжела Едуардівна Кольцова. Улюблена і єдина дочка Едуарда Максимовича Кольцова, бізнесмена, депутата і одного з підпільних королів міста Києва на миле прізвисько Удав. Анжела зійшла на платформу і, здивовано озираючись, прокрокувала до її торця. Повернула наліво і зупинилась на місці посадки останнього вагона в сторону Хрещатика.
    В тунелі метро блиснув вогник потягу, який мчав до станції. Дочка короля дістала шикарний айфон і торкнулась контакта «Папуля». Едуард Максимович одізвався вже після другого сигналу:
    – Привіт, зайка! Ти де?
    – Папа, не повіриш, я в метро! – радісна Анжела ледь встигла стрибнути під колеса потягу, від чого той заклинив на екстрене гальмування. У підсумку, рух поїздів по «червоній» лінії метро Києва було паралізовано майже на три години. З цих годин більшість часу витратили на ретельне збирання частин тіла Кольцової Анжели Едуардівни.

    Полковник міліції Олександр Петрович Геращенко поклав хрест на своїх кар’єрних амбіціях, коли особисто поїхав додому до Едуарда Максимовича Кольцова, більш відомого МВС України під прізвиськом Удав. Блідий начальник охорони бізнесмена мовчки провів полковника до спальні загиблої дочки Кольцова. Саме там третю годину поспіль сидів і хитався маятником один з підпільних королів Києва.
    – Співчуваю, – вичавив з себе Геращенко, вклякнувши біля дверей спальні.
    Почорнілий Удав завмер і підняв на полковника мертві очі, довго намагаючись усвідомити причину появи звуку. Нарешті мотнув головою і вимовив позбавленим будь-яких емоцій голосом:
    – Треба мочить професора. Скажеш пацанам, де він.
    Помітивши здивований острах Геращенка Удав різко підняв руку і заперечливо похитав головою:
    – Успокойся, я не поїхав. Просто більше ніхто цього зробити не міг. ТАМ. Де кончився його вилупок, а потім Кот. А тепер Анжела…
    Кольцов страшно оскалився:
    – Совпадєніє? Не думаю…Скажи де він, Петрович…І ця скотина все мені розкаже.
    Олександр Петрович Геращенко голосно смикнув кадиком в тій космічній тиші, що жила в спальні:
    – Добре. Візьму показання і хай забирають…
    Удав знову хитнувся і перестав реагувати на навколишній світ.

    Полковник міліції Олександр Петрович Геращенко подзвонив Іванову Олегу Олександровичу, слідчому Управління поліції в метрополітені Головного управління Національної поліції у м. Києві, щоб той взяв покази у професора Корнійчука. Де той знаходився на момент смерті Котова Сергія Олеговича і Кольцової Анжели Едуардівни. Завтра на десяту і викликай. Начальник охорони Удава ледь помітно глузливо всміхнувся.
    Роздратований полковник спускався на станцію метро Берестейська і тяжко кляв матюками начальника охорони Кольцова. Либиться він, козел. На мусора натякає. Геращенко злісно тикнув посвідченням сержанту міліції, якого поставили біля місця зупинки цього чортового останнього вагону. Типу потенційних самогубців відганяти. От уже ж, ідіоти – стараються!
    Сержант шанобливо зробив крок назад, а полковник почав з цікавістю розглядати місце підвищеної смертності останнього тижня. Обставини загибелі айтішника він знав напевне. Щодо двох останніх, то його муляли питання. Чому кілер Кот і мажорка Кольцова самочинно, згідно записів камер спостереження, прийшли в метро? Їх ніхто не запрошував, ні з ким не зустрічалися, нікуди не їхали. Це встановили точно. Що тоді? Екскурсія? А чому ж тоді кидалися на поїзд як скажені? До речі, також абсолютно добровільно, судячи з тих же камер спостереження. Вбий, не схожі ці малятка на тих, кому життя в лом. Може, дистанційне управління?
    Сплюнувши, Геращенко, затятий матеріаліст по життю і роботі, краєм ока помітив відблиск потягу, який летів до станції. Витяг секретний телефон і набрав знайомий номер. Удав безбарвно озвався після шостого гудка:
    – Да.
    – Едік, я в метро! – бадьоро відрапортував начальник відділу МВС України і впав навзнак під поїзд. Скажено вискнули гальма головного вагону. Блискавично здурілий сержант підскочив до останнього вагону і в проймі між пероном і вагоном чітко розгледів самотню ногу полковника. Працівника міліції вирвало шаурмою прямо на колону станції.
    Пізнім вечором в день смерті полковника Геращенко по платформі метро Берестейська важко рухався Кольцов Едуард Максимович, київський бізнесмен на прізвисько Удав. Попереду, паралельно і позаду одного з підпільних королів столиці сунула хижа охорона. Одним своїм виглядом розлякуючи одиноких пасажирів найзручнішого виду громадського транспорту столиці.
    Перші двоє охоронників завчено і швидко оглянули вхід в тунель метро посадкової платформи в сторону Хрещатика. З того її боку, де зупиняється останній вагон по ходу поїзда. Чисто.
    Удав став на край платформи. Саме тут два дні тому стояла Анжела, його улюблена єдина дочка. По стінам темного тунелю зайчиками побігли відблиски поїзду, що рвався на станцію. Едуард Максимович набрав номер телефону і щільно притулив айфон до вуха. Абонент включився зразу.
    – Пане професор? МИ в метро!
    – Щасливої дороги! – озвався айфон і помугикав сигналами вимкнення.
    Удав повільно опустив руку з телефоном і зустрівся очима з начальником своєї охорони. Того смикнуло током від ясної думки, що буде далі. Едуард Максимович Кольцов, бізнесмен, депутат та просто страшна людина на прізвисько Удав, повністю виправдав сподівання охорони і пружно кинув своє треноване тіло під поїзд метро. Звично завищали гальма, а чергова по станції рефлекторно перехрестилася. Зранку щось чуствовала…

    Іванов Олег Олександрович, слідчий Управління поліції в метрополітені, в очікуванні професора Корнійчука Василя Івановича ліниво листав копії матеріалів справи про смерть його сина, Корнійчука Ігоря Васильовича, 1992 року народження. Бувають же такі чуваки! Біолог, програміст, адмін якогось AVITAR, проблеми штучного розуму, розробки в сфері мінд аплодінгу. Треба буде спитать, що це за хня…
    Подзвонили з вахти, сказали, що прийшов громадянин Корнійчук В.І. Пускайте, відповів Олег Олександрович і подумав, що треба буде швиденько закруглитися, бо й так все управління на вухах через цю Берестейку. За тиждень куча жмурів намалювалась, кажуть ніколи такого не було.
    В двері легенько постукали і ввійшов сумний, втомлений чоловік під
шістдесят. Професор ботаніки. Як і планувалось, впоралися швидко, легко
з’ясувавши, що на момент смерті Котова і Кольцової Василь Іванович був в
університеті, читав лекції. Про сина не говорили, не було про що. Справа ж
закрита. Самогубство. Прощаючись, професор раптом неприємно зазирнув в очі
слідчого:
    – Мінд аплодінг – це перенесення свідомості людини на будь-який інший носій. На флешку, наприклад, щоб вам було зрозуміло…
    – Нащо? – розгублено бовкнув старший лейтенант.
    – В тому числі, щоб чинити справжнє правосуддя, – з очей професора війнуло несподіваним холодом, – по образу і подобію!
    Пізніше, у Іванова Олега Олександровича мигнула професійна думка, що він не питав про цей мінд щось там. Мигнула, але зразу пропала. Странна зараз ця професура пішла.
    Отбой. Начальник охорони трагічно померлого Едуарда Максимовича Кольцова з невідомих причин зупинив своїх бойовиків. Які майже наздогнали на вулиці професора, доктора біологічних наук, Корнійчука Василя Івановича. Останній презирливо всміхнувся куточками губ і вимкнув WI-FI.

    П.С. В той же день трамвай маршруту номер чотирнадцять на зупинці «Станція метро «Берестейська» відрізав ноги Іванова Олега Олександровича, слідчого Управління поліції в метрополітені Головного управління Національної поліції у м. Києві. Послизнувся.

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення