Меню

Галина Британ

Галина Британ

Від автора

Галина Британ (Вітів) народилася 12.11.1982 року в селі Стрілки Старо-Самбірського району Львівської області.
В 1999 році закінчила Стрілківську серед-ню школу. В цьому ж році вступила в самбірський педагогічний коледж імені Івана Филипчака, закінчила коледж в 2003 році, отримавши спеціальність – вчитель молодших класів та іноземної мови.
Навчалася в тернопільському педагогічному університеті імені В. Гнатюка.
Працювала вчителем початкових класів у м.Львові, потім керівником гуртка образотворчого мистецтва «Світанок» в Львівському БДЮТ та сценаристом на дитячому YouTube каналі «З любов’ю до дітей».
Зараз працює віддалено на сервісі Freelancehunt, пише пісні, поезії, прозу, дитячі твори та сценарії на замовлення.
Писати вірші почала з 5 років. Просто говорила віршами…
Друкувалась у дитячих журналах «Тарасик», «Колобочок», в літературній газеті «Дебют», в газетах: «Гомін Галичини», «Ваш Голос Прикарпаття», «Гарний настрій», в книзі християнської поезії «Місіонер», в збірках дитячих казок видавництва «Глорія».
Викладає в інтернет свою поезію, прозу, байки, пісні, поеми та дитячі вірші, казочки, повчальні історії на авторський сайт «Жива поезія душі» – galynabrytan.lviv.ua.
Також викладаю авторські відео на YouTube канал «Торкаючись сердець» – www.youtube.com/галинабритан, де читає свою відео поезію під музичний супровід і фото ряд.
Акаунт в Facebook – brytangalyna, запрошую дружити 🙂
В 2017 році вийшла друком перша збірка поезій «Бути людиною».
В 2018 році вийшла друком друга збірка поезій «Без обгортки».
В 2019 році вийшла друком третя збірочка поезій та прози “Подорожні”.
Зайняла перше місце в літературному конкурсі «Відродження поезії – 2018» в номінації «Скрижалі душі» (поезії).
9 червня 2019 року на 31 конференції її прийнято в члени Всеукраїнського об’єднання «Письменники Бойківщини».
Проживає в м. Борислав Львівської області.

Роботи

Подані нижче тексти захищено законом "Про авторське право і суміжні права". Копіювати чи розповсюджувати можна тільки з дозволу автора чи адміністрації сайту.

  • Прийде час…
  • Він чекає тебе…
  • Маестро - дощ
  • Моє небо, не плач…
  • Господи ввійди в моє життя
  • Ти кажеш я слабка …?
  • Дай руку, доню
  • Пробач мені, Боже…

Зранку плакало небо холодним дощем,
Грався цвітом весняним пронизливий вітер,
У руках із бляшанкою, вкритий плащем,
Він сидів, наодинці зі світом.

У очах стільки світла, – і звідки ж скажіть?
Стільки спокою, сонця і волі,
Не женеться за світом усім, не спішить,
Йде за долею тихо поволі…

Перехожі ідуть, поспішають кудись,
Хтось його навіть не помічає,
А у нього в очах неба синього вись
Він ЖИВЕ просто… Не проживає…

Він сьогодні подякував Богу за дощ,
За отой від якого втікаєм,
Від якого зонтами вкриваємось ми,
І обурливо сонця чекаєм.

А у нього одежа в дрібних дірочках
Він у небо вдивляється щиро,
Дощ стікає сорочкою по ниточках
Омиваючи душу і тіло…

Зупинися на мить, під небесним дощем
І послухай що буде казати…
Обернися до нього відкритим лицем
Досить просто життя проживати…

Що потрібно тобі для життя що, скажи?
Сам не знаєш, – усе тобі треба…
А чи жив ти , чи знаєш що прагне душа –
Світла, спокою, тиші і неба…

Зупинися на мить… І послухай її
Чуєш? Стогне, самотня, забута…
Наче в клітці пташа, б’ється у тісноті
У кайдани мамони закута…

Зупинися, на мить… Подивися кругом
Він сидить, він щасливий, ти бачиш?
Бо дарма, що одежа уся в дірочках
Серце в нього співає, не плаче…

І душа без кайданів, без болі, без сліз
І йому більш нічого не треба…
Він щасливий, а ти? Ну ж бо що відповіш,
Ти спішиш, знаю, справи у тебе…

Прийде час, ти зупинишся… Буде дощити…
Змиє дощ пелену тих сфальшованих мрій,
Прийде час… Ти захочеш уже не спішити
Прийде час… Він у кожного свій…
07.05.2017р.

До написання цієї поезії мене надихнула історія цього старця , фото якого я використала у відео, – це Болгарський філантроп, старець Добри Добрев, 1914 р.н. В 2000 році він віддав все майно церкві, і з цього ж року він стоїть кожен день в Софії, біля храму Семи Святих і збирає кошти, просить милостиню. Живе він тільки на свою пенсію в старенькому будиночку, а що цікаво – жодної копійки з тих що він зібрав за життя старець не взяв собі – все віддав на відновлення храмів. Це більше 52000 євро. Він завжди казав що йому нічого не треба, він все має… Він дивовижний…. Нам треба в нього вчитися…Я підгрунтувала свої думки саме ним і його історією….. Захоплена……. В лютому 2018 року на 104 – му році життя він пішов до Отця Небесного…

В Неділю Святу у Храмі Господнім,
Стояв Божий Син і на тебе чекав,
Він вірив сьогодні ти прийдеш до нього,
Знайдеш вільний час й завітаєш у Храм…

Чекав рано вранці, чекав пообіді,
Чекав на вечірню, а ти не прийшов,
І боляче стало на серці святому,
Чому ж ти для нього часу́ не знайшов?

Згадай – було важко, Він завжди був поруч,
Теплом огортав, із колін підіймав,
А ти все сприйняв просто так як належне,
І навіть спасибі Йому не сказав…

Згадай, як дорога вкривалась пітьмою,
Хто поруч стояв, від страху́ рятував?
Згадай, чи забув ти, що сталось з тобою?
Чому не приходиш до нього у храм?

Він щиро чекає, так щиро чекає,
Він Любить безмежно, не нехтуй прийди
Послухай серденько, воно добре знає,
Підкаже, як вірну дорогу знайти.

Подякуй Йому, поклонися низенько,
Про все що турбує й підносить скажи,
Відчуєш як щастям заб’ється серденько,
Бо нині торкнулося до чистоти…

Всередині сила любові зросте,
Не нехтуй, приходь, він чекає тебе…

Так філігранно барабанить дощ,
Вистукуючи каплями мотиви,
Наповнюючи павутиння площ,
Величною симфонією зливи…

Стихає галас безупинних мрій,
Сповільнюється мить, щоб увібрати
Цілющу музику незайманих надій,
Яку під силу лиш дощу зіграти…

Так філігранно барабанить дощ,
Невимушено, тонко, величаво…
Змиває кіптяву із посивілих площ…
Все оживає… Що ж «Маестро» – Браво!

Моє небо, ти плачеш? Прошу́, не тривожся дарма,
Я тобі обіцяю не схибити і не зламатись,
Навіть як обпікатиме холодом люта зима,
Моє небо, блакиті твоєї я буду триматись…

Бо у ній – моя сила, у ній моя віра в життя,
Посивіла надія і хмарами вкутана воля,
Моє небо, я знаю, не зможу пройти до кінця,
Без твоєї блакиті, що світлом окреслює долю…

Я маленька травинка, посіяна твоїм дощем,
Задивляючись в тебе – росту́, а інакше марнію,
Тільки твоя блакить є для мене спасенним мечем,
Моє небо, не плач, ти поглянь, я росту, я міцнію…

Господи ввійди в моє життя,
В мою душу і в мою оселю,
В мої мрії, звички, почуття,
В мого серця висохлу пустелю…

Господи без тебе я не я,
Наче світ без сонця, без надії,
Наче зсохла, змучена земля,
Без цвітіння, без дощу, без мрії…

Господи я так тебе люблю́,
І прощення не стомлюсь просити,
За гріхи, що там в мішку несу,
Поможи їх, Тату відпустити…

Господи, я дякую Тобі,
За Людей, що сонцем обіймають,
За хвилини, миті, роки, дні
За усе що вмію і що маю…

Господи ввійди в моє життя
І залишся в ньому, мій Татусю
Ти отут – нашіптує душа,
Я нічого більше не боюся…

Ти кажеш я слабка? Бо знов змовчала…
Бо не кричу, кидаючи штики́,
Бо не засуджую, а мала б , мала б, мала…?
Не можу так, не вмію так, прости…!

Ти кажеш я слабка? Бо йду тихенько…
«Око за око» – геть не мій девіз,
Життя – то мить, воно біжить скоренько
Нащо́ мені тягар чиїхось сліз…?

Ти кажеш я слабка? Бо часто плачу
Не можу заховати почуття,
А сльози – то мій щит, ти їх лиш бачиш,
А решта все випалює душа…

Ти кажеш я слабка? Бо мов дитина,
Шукаю світло серед блискавиць…
Зате я можу дарувати крила,
А може саме в цьому моя міць?

Дай руку, доню, дай, моє пташа́тко
Щоб не торкнулась скронь твоїх сльоза,
Доросла вже, а у душі – дівчатко,
І ті ж страхи́, лиш усмішка не та…

Дай руку доню, я завжди з тобою,
Поговори зі мною, не мовчи,
Коли нема у серденьку споко́ю,
То тяжко доню, тяжко буде йти…

Дай руку, мила, я тебе тримаю,
Бо твоя віра знай, тебе спасла.
Прощення просиш? Я тебе прощаю,
Бо ти моя дитина дорога…

Дай руку, доню, хочу йти з тобою,
Що кажеш? Обійняти? Обійму…
Коли впадеш – підтримаю рукою,
Бо дуже, доню, я тебе люблю…

«Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас ; візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим ; бо ярмо Моє — благо, і тягар Мій легкий.» Мф. 11, 28 — 30.

Пробач мені, Боже, що іноді плачу, пробач,
Ці сльози ніяк не зневіра, то слабкість дитяча,
Такий собі тихий, безмовний, дити́нячий плач,
Що студить вогонь, який іноді надто гарячий…

Пробач мені, Боже, що іноді просто мовчу,
Мовчання – вода, яка точить тихесенько камінь,
Мовчанням гримую заплакану душу свою́,
Немов вітражем замальовую вікна у храмі…

Пробач мені, Боже, що іноді просто стою,
Тупцюю на місті, не можу і кроку ступити,
Вигоюю рани, щоб потім, мов після дощу
Крізь будь – який ґрунт пагінцями любові пробитись…

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення