Біографія
Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; 25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, Київська губернія, Російська імперія (нині Звенигородський район, Черкаська область, Україна) — 26 лютого (10 березня) 1861, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український письменник, класик української літератури, мислитель, художник, громадський та політичний діяч. Національний герой і символ України.
Братчик Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).
Дитинство та юність
Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року в селі Моринці, нині Звенигородського району Черкаської області, Україна (за тогочасним адмінподілом Пединівська волость, Звенигородського повіту Київської губернії). Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко після сестри Катерини (8 (20) листопада 1804 — близько 1848) та брата Микити (16 (28) травня 1811 — близько 1870).
Згідно з родинними переказами, Тарасові діди й прадіди з батьківського боку походили від козака Андрія, який на початку XVIII століття прийшов із Запорізької Січі. Батьки його матері, Катерини Якимівни Бойко, були переселенцями з Прикарпаття.
1816 року сім’я Шевченків переїхала до села Кирилівка (нині Шевченкове Звенигородського району) Звенигородського повіту, звідки походив Григорій Іванович. Дитячі роки Тараса пройшли в цьому селі. 12 (24) травня 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина, а 26 січня (7 лютого) 1819 року — сестра Марія. Одного разу малий Тарас пішов шукати «залізні стовпи, що підпирають небо», і заблукав у полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою й увечері привезли до Кирилівки. 8 (20) березня 1821 року народився Тарасів брат Йосип.
Восени 1822 року Тарас Шевченко почав учитися грамоти в місцевого дяка Совгиря. Того часу ознайомився з творами Григорія Сковороди. У період 1822−1828 років він намалював «Коні. Солдати» (цього твору не знайдено).
Слід завважити, що Т. Шевченко був середнього зросту. 39-річний рядовий Тарас Шевченко у «Формулярному списку про службу лінійного Оренбурзького батальйону № 1» за 1853 рік. був зростом 2 аршини і 5 вершків (становлять 164,46 см).
29 січня (10 лютого) 1823 року його старша сестра й нянька Катерина вийшла заміж за Антона Красицького — селянина із Зеленої Діброви.
20 серпня (1 вересня) 1823 року від тяжкої праці й злиднів померла мати Катерина, і 7 (19) жовтня 1823 року батько одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей. Вона жорстоко поводилася з нерідними дітьми, зокрема з малим Тарасом.
22 червня (4 липня) 1824 року народилася Тарасова сестра Марія — від другого шлюбу Григорія Івановича. Тарас чумакував із батьком. Бував у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кропивницький). 21 березня (2 квітня) 1825 року від тяжкої праці на панщині помер Григорій Шевченко, і невдовзі мачуха повернулася зі своїми трьома дітьми до Моринців. Тарас пішов у найми до дяка Петра Богорського, який прибув із Києва. Як школяр-попихач, Тарас носив воду, опалював школу, обслуговував дяка, читав псалтир над померлими й навчався далі. Того часу Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури. Не стерпівши знущань Богорського, Тарас утік від нього й почав шукати в навколишніх селах учителя-маляра. Відчуваючи великий потяг до живопису, кілька днів наймитував і «вчився» малярства в диякона Єфрема (Лисянка Звенигородського повіту, нині Черкаської області). Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту та із села Тарасівки Звенигородського повіту. 1827 року він пас громадську отару в Кирилівці й там зустрічався з Оксаною Коваленко. Цю подругу дитинства Шевченко не раз згадує у своїх творах. Їй присвячено вступ до поеми «Мар’яна-черниця».
Наймитуючи в кирилівського попа Григорія Кошиця, Тарас бував у Богуславі, куди возив поповича до школи, а яблука та сливи — на продаж. Водночас їздив на базар у містечка Бурти і Шпола. 1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у Вільшаній (Звенигородського повіту на Київщині), куди він пішов по дозвіл учитися в хлипнівського маляра. Коли Тарасові минуло 14 років, помер Василь Енгельгардт і село Кирилівка стало власністю його сина — Павла Енгельгардта, Шевченка ж зробили дворовим слугою нового поміщика у вільшанському маєтку. 6 (18) грудня 1829 року Павло Енгельгардт застав Шевченка вночі за малюванням козака Матвія Платова, героя франко-російської війни 1812 року, нам’яв вуха кріпаку-слузі та наказав відшмагати його на стайні різками. Наступного дня наказ було виконано: кучер Сидорко відшмагав Шевченка. Упродовж 1829−1833 років Тарас копіював картини суздальських майстрів.
Майже два з половиною роки — з осені 1828-го до початку 1831-го — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні. Подробиці цієї подорожі маловідомі. Імовірно, що там він відвідував лекції малювання в професора Віленського університету Йонаса Рустемаса. У тому самому місті Шевченко міг бути очевидцем Польського повстання 1830 року. З цих часів зберігся Тарасів малюнок «Погруддя жінки», який свідчить про майже професійне володіння олівцем.
Переїхавши 1831 року з Вільна до Петербурга, Енгельгардт узяв із собою Шевченка, а щоб згодом мати зиск на художніх творах (серед дворянства було модою мати своїх «покоєвих художників»), віддав його в науку на чотири роки до живописця Василя Ширяєва. Відтоді й до 1838 року Шевченко жив у будинку Крестовського (тепер — Загородний проспект, 8), де наймав квартиру Ширяєв. Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші.
1833 року він намалював портрет поміщика Павла Енгельгардта (акварель; оригінал, датований автором, зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві).
У повісті «Художник» Шевченко розповідає, що в доакадемічний час він намалював такі твори: «Аполлон Бельведерський», «Фракліт», «Геракліт», «Архітектурні барельєфи», «Маска Фортунати» (олівець). Шевченко брав участь у розпису Большого театру як підмайстер-рисувальник. Створив композицію «Александр Македонський виявляє довіру своєму лікареві Філіппу» (акварель, туш, перо; дата і підпис Шевченка). Малюнок виконано на тему, оголошену ще 1830 року для конкурсу в Петербурзькій академії мистецтв на одержання золотої медалі.
Намалював: «Смерть Олега — князя древлянського» (туш), «Смерть Віргінії» (акварель, туш), на обох дати і підпис Шевченка, «Смерть Богдана Хмельницького» (туш, перо і пензель). До цього часу дослідники зараховують також Шевченкові малюнки, про які є згадка в його повісті «Художник»: «Геркулес Фарнезький», «Аполліно» — копія, рисунки для розпису Большого театру в Петербурзі, «Маска Лаокоона», «Слідок із скульптурного твору Мікеланджело», «Голова Люція Вера», «Голова Генія»; «Анатомічна фігура»; «Германік»; «Фавн, що танцює».
Викуп
Улітку 1836 року під час одного з петербурзьких нічних рисувальних сеансів у Літньому саду він познайомився зі своїм земляком — художником Іваном Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим, які познайомили Тараса з упливовим при дворі поетом Василем Жуковським. Сошенко вмовив Ширяєва відпустити Шевченка на місяць, щоб той відвідував зали живопису Товариства заохочення художників. Комітет цього товариства, «розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка», ухвалив «мати його на увазі на майбутнє».
5 (17) квітня 1838 року Шевченко разом із Аполлоном Мокрицьким відвідав Ермітаж, де вони оглянули твори видатних художників (Ван-Дейка, Рубенса, Веласкеса, Рені та інших) і говорили про цінність їхніх полотен.
Навесні 1838-го Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішили викупити молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів. На той час ця сума була еквівалентна 45 кілограмам чистого срібла. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського — вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, у якій взяла участь імператорська родина. Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838 року, а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну.
Дослідники-мистецтвознавці датують періодом 1837—1838 років також малярські твори, про які є згадка у Шевченковій повісті «Художник», а саме: «Анатомічна статуя Фішера»; «Мідас, повішений Аполлоном»; «Едіп, Антігона та Полінік»; «Єзекіїль на полі, всіяному кістками».
У Петербурзькій академії мистецтв
Після викупу Шевченко оселився на 4-й лінії Васильєвського острова в будинку № 100. Незабаром він став студентом Петербурзької академії мистецтв, а вже там — улюбленим учнем Брюллова.
Будучи вже неабияким портретистом, упродовж навчання він опанував також мистецтво гравюри й виявив видатні здібності як графік та ілюстратор. 23 червня (5 липня) 1838 року за рисунок із гіпсових фігур на місячному екзамені в Академії мистецтв Шевченкові виставлено номер тринадцятий (найкраща робота оцінювалась одиницею, а далі оцінки йшли по висхідній).
2 (14) листопада 1838 року Шевченко в Гатчині написав «Думку» («Тяжко, важко в світі жити…»), яку вперше надрукували в харківському альманасі Бецького «Молодик».
24 листопада (4 грудня) 1838 року переїхав на квартиру до Сошенка в будинок № 307 3-го кварталу Васильєвської частини (тепер — будинок № 47 на 4-й лінії).
Наприкінці 1839 року Тарас Шевченко захворів на тиф. Одужував у майстерні Федора Пономарьова — свого найближчого приятеля в Академії мистецтв. Пономарьов залишив нам цікаві спогади про цей період, зазначаючи, що хвороба Шевченка «поглинала наші мізерні кошти».
Водночас Шевченко наполегливо поглиблював свої знання, читав твори класиків світової літератури, захоплювався історією та філософією. Під враженням вістки про смерть автора «Енеїди» Шевченко написав вірш «На вічну пам’ять Котляревському». Разом із чотирма іншими його поезіями цей вірш побачив світ у альманасі Гребінки «Ластівка» (1841).
Першу збірку своїх поетичних творів Шевченко видав 1840 року під назвою «Кобзар». До неї увійшло 8 поезій: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».
Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841) та «Гамалія» (1844).
Шевченкові вірші справили на українське суспільство велике враження, проте російська богема загалом негативно поставилася до молодого поета, звинувативши його найперше в тому, що він пише «мужицькою мовою».
Улітку 1842-го, використавши сюжет поеми «Катерина», Шевченко намалював олійними фарбами однойменну картину, яка стала одним із найвідоміших творів українського живопису.
Перша подорож Україною
На підставі аналізу відпускних документів Петербурзької академії мистецтв дослідник Петро Володимирович Жур довів, що Шевченко міг виїхати з Петербурга не раніше 11-19 травня 1843 року. Деякі біографи стверджують, що художник їхав білоруським трактом в компанії українського письменника Євгена Павловича Гребінки та його сестри Людмили, яка навчалася в Смольному. 13 (25) травня 1843 року Шевченко з Петербурга виїхав до України. Відвідав відставного поручника й українського поета Віктора Забілу на його хуторі Кукуріківщина під Борзною. Зупинився поет у Качанівці на Чернігівщині (маєток поміщика Григорія Тарновського). У червні 1843-го побував у Києві, де познайомився з Михайлом Максимовичем та Пантелеймоном Кулішем, і на Полтавщині відвідав Євгена Гребінку в його Убіжищі. 29 червня (11 липня) 1843-го — у день св. Петра і Павла — відвідав разом із ним пишну гостину в хрещеної матері Гребінки, вдови-генеральші Тетяни Вільхівської в її «українському Версалі» в Мойсівці, де познайомився з поетом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським та офіцером Яковом де Бальменом (пізніше присвятив йому поему «Кавказ»). У липні 1843 року в Ковалівці Шевченко відвідує Олексія Капніста — учасника руху декабристів, сина автора «Оди на рабство» і комедії «Ябеда» Василя Капніста. Обидва поїхали до Яготина, до Миколи Рєпніна-Волконського, щоб оглянути галерею картин і на замовлення Григорія Тарновського зробити копію з портрета Миколи Рєпніна. Там Шевченко познайомився з Варварою Рєпніною. Того літа він відвідував своїх нових знайомих: Закревських у Березовій Рудці, Якова де Бальмена в Линовиці, Петра Селецького в Малютинцях, Олександра Афанасьєва-Чужбинського в Ісківцях, Ревуцьких в Іржавці, Ґалаґанів у Сокиринцях та Дігтярях. 20 вересня (2 жовтня) 1843 року гостював у рідному селі Кирилівці, Звенигородського повіту, на Київщині в сестри та братів. Протягом жовтня — грудня 1843 року перебував у Яготині в Рєпніних, де на замовлення Олексія Капніста виконав дві копії з портрета Миколи Рєпніна (оригінал намалював швейцарський художник Й. Горнунг). Одна зберігається в Національному музеї Т. Г. Шевченка в Києві, а друга — в Ермітажі.
Поет проти імперії
Під упливом побаченого й пережитого в Україні Шевченко написав вірша «Розрита могила», де висловив осуд поневолення українського народу Російською імперією. У лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву, де пробув один тиждень і зустрівся з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським. Під час першої подорожі до України Шевченко задумав видати серію малюнків «Живописна Україна». Саме тому в пошуках історичних сюжетів він мав намір звернутися до Петра Буткова. Про це поет написав у листі до Осипа Бодянського 29 червня (11 липня) 1844 року. 30 жовтня (11 листопада) 1844 року комітет Товариства заохочення художників ухвалив дати Шевченкові грошову допомогу, щоб він зміг видати «Живописну Україну», визначивши для цієї мети 300 рублів і зобов’язавши його надіслати для Товариства одного примірника першого випуску видання. Перші 6 офортів серії («У Києві», «Видубецький монастир у Києві», «Судна рада», «Старости», «Казка» («Солдат і Смерть»), «Дари в Чигирині 1649 року») вийшли друком у листопаді того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар». 1844 року опубліковано передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки». Того ж року Шевченко написав гостро комедію «Сон» («У всякого своя доля») — сатиричну поему з елементами гротеску, мотивами трагедійності, історіософсько-політичну за проблематикою, у якій розкриває перед своїми байдужими сучасниками істинну картину буття уярмленої Москвою України.
22 березня (3 квітня) 1845 року Шевченко подав заяву до ради Академії мистецтв із проханням дати йому звання художника. Рада, розглянувши заяву, ухвалила таке рішення:
«Ст. 12. По прошению вольноприходящего ученика Академии Тараса Шевченко (по входящей книге № 386). Определено: Поелику Шевченко известен Совету по своим работам и награжден уже за успехи в живописи серебряною медалью 2-го достоинства, то удостоить его звания неклассного художника и представить на утверждение общему собранию Академии».
Також подав заяву до правління Академії про видачу йому квитка для проїзду в Україну й вільного проживання там. 25 березня (5 квітня) рада Академії мистецтв видала Шевченкові квиток на право проїзду в Україну. Вже в листопаді 1845 року загальні збори Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення ради від 22 березня про надання Шевченкові звання некласного художника.
Друга подорож Україною
31 березня (12 квітня) 1845 року Шевченко виїхав із Петербурга через Москву до Києва. У Москві зустрівся з Михайлом Щепкіним і оглянув Кремль. На шляху до Києва Шевченко проїхав Подольськ, Тулу, Орел, Кроми, Есмань, Кукуріківщину.
Весну, літо й осінь 1845 року Шевченко провів у Мар’їнському на Полтавщині (Миргородський повіт) на запрошення маршалка шляхти Миргородського повіту Олександра Лук’яновича. Жив у окремому від панів приміщенні, малював портрети й краєвиди. Тут поет здружився з селянами, охоче з ними зустрічався і розмовляв. До нашого часу зберігся лише портрет О. А. Лук’яновича, що перебуває в Миргородському краєзнавчому музеї.
Як про те свідчать Шевченкові автографи під віршами «Єретик» (10 жовтня), «Сліпий (Невольник)» (16 жовтня), Великий льох, «Стоїть в селі Суботові» (21 жовтня), написані вони в Мар’їнському.
У вересні він гостював у своїх родичів у Кирилівці, відвідав сестру Катерину в Зеленій Діброві, побував у Княжому.
Ставши співробітником Київської археографічної комісії, Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали та змальовував історичні й архітектурні пам’ятки.
Восени та взимку 1845 року Шевченко написав такі твори: «Іван Гус» («Єретик»), «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Холодний Яр», «Давидові псалми». Тяжко захворівши, наприкінці 1845-го написав вірша «Заповіт», у якому закликав до революційної боротьби за визволення свого поневоленого народу.
Через яскраво антирежимний характер нові поетичні Шевченкові твори не могли бути надруковані, а тому розповсюджувались у рукописних списках. Сам Шевченко переписав їх для себе в спеціальний зошит-альбом, якому дав назву «Три літа» (1843−1845).
Арешт і заслання
Навесні 1846 року Шевченко прибув до Києва й оселився в будинку (тепер — Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка) в колишньому провулку «Козине болото». Цього часу були написані балади «Лілея» та «Русалка». У квітні Тарас пристав до Кирило-Мефодіївського братства — таємної політичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова. 27 листопада (9 грудня) 1846 року Шевченко подав заяву на ім’я попечителя Київського навчального округу про зарахування на посаду вчителя малювання в Київському університеті Святого Володимира, на яку його затвердили 21 лютого (5 березня) 1847-го. У березні 1847 року після доносу почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5 (17) квітня 1847 на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, відібрали збірку «Три літа» й відправили під конвоєм до Петербурга. Там його ув’язнили в казематі Третього відділу імператорської канцелярії на Пантелеймонівській вулиці (тепер вул. Пестеля, 9). За спогадами сучасників, на допитах поет відмовився зрікатися своїх поглядів і не виказав нікого з членів братства. Перебуваючи близько двох місяців за ґратами, Шевченко й далі писав вірші, що згодом об’єднав у цикл «В казематі», до якого, серед інших, належать вірші «Садок вишневий коло хати…» і «Мені однаково…». Шевченка звинуватили в написанні віршів «малоросійською мовою», з якими «могли посіятись і згодом укоренитися думки про вигадане блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ці часи й про можливість Україні існувати як окремій державі». На суді не доведено участі поета в Кирило-Мефодіївському братстві. Шевченка як «наділеного міцною будовою тіла» призначили рядовим в Оренбурзький окремий корпус із забороною писати й малювати.
В Орській фортеці, усупереч забороні, Шевченко таємно малював і писав вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850 роки). За того часу Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їхні пісні та легенди й малював сценки з їхнього побуту. Восени 1847 року в Орській фортеці Шевченко захворів на ревматизм.
З весни 1848 року Шевченко брав участь в Аральській експедиції під командуванням лейтенанта Олексія Бутакова.
Перебування на острові Кос-Арал було дуже продуктивним у творчості митця. Окрім виконання численних малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбито поетів емоційний стан.
А ти, друже мій єдиний,
Як маєш журитись,
Прочитай оцю цидулу
І знай, що на світі
Тілько й тяжко, що в пустині
У неволі жити…
В Оренбурзі Шевченко зблизився із засланцями-поляками — учасниками повстання 1830—1831 рр. — і заприязнився з польськими й білоруськими письменниками Броніславом Залеським та Едвардом Желіговським, з якими пізніше листувався.
Другий арешт і заслання
У квітні 1850 року Шевченка заарештували й після піврічного ув’язнення на гауптвахті відправили до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак. Там він карався сім років.
У Новопетровському укріпленні, попри нагляд і моральне страждання, Шевченко потай продовжив малярську й літературну творчість.
Під час Каратауської експедиції влітку 1851-го він виконав близько ста малюнків аквареллю й олівцем (зокрема, «Вигляд на гори Актау з долини Агаспеяр», «Гора в долині Агаспеяр», «Гори в долині Агаспеяр», «Кладовище Агаспеяр»).
Комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков за кілька років заслання дещо полегшили становище безправного солдата-засланця. Знайшовши коло форту добру глину й алебастр, Шевченко почав вправи в скульптурі. Серед виконаних ним скульптурних творів були й два барельєфи на новозавітні теми: «Христос у терновому вінку» та «Іоанн Хреститель». Поет тоді почав писати російською мовою повісті з українською тематикою й багатим автобіографічним матеріалом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші).
Звільнення
Шевченкові друзі клопотали про його звільнення, однак тільки 1857-го, через два роки після смерті імператора Миколи I, клопотання увінчались успіхом, і поета звільнили із заслання. Коли стало відомо про майбутнє звільнення Тараса Шевченка від солдатчини, фельдфебель І лінійного батальйону Окремого оренбурзького корпусу Мусій Анакієв дав йому змогу проводити вільний від служби час на свій розсуд. Довідавшись про звільнення, Шевченко наново переробив написану ще 1847-го поему «Москалева криниця», а також почав вести російською мовою «Щоденник» («Журнал», з 12 червня 1857-го по 13 липня 1858 року). У серпні 1857-го Шевченко залишив Новопетровськ і рибальським човном дістався до Астрахані, а звідти пароплавом прибув до Нижнього Новгорода. Тут поетові довелося затриматися майже на пів року. В’їзд до Москви й Петербурга йому було заборонено. Хоч у Нижньому Новгороді Шевченко жив під пильним наглядом поліції, він не тільки брав участь у культурному житті міста, а й написав поеми «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без морали», створив двадцять портретів і зробив чимало архітектурних малюнків.
Третя подорож Україною
Навесні 1858-го поет прибув до Петербурга, де його зустріли українські друзі та численні прихильники, серед них і родина Федора Толстого. Червня того ж року Шевченко оселився в Академії мистецтв, де жив до самої смерті. Щоб познайомитися з українським поетом, туди приїжджали Іван Тургенєв і Марко Вовчок.
Діставши з чималими труднощами дозвіл, Шевченко влітку 1859 року повернувся в Україну, де не був дванадцять років. Тут відвідав своїх рідних — у Кирилівці та декого з давніх знайомих. У перших числах серпня 1859-го Шевченко приїхав до Києва й оселився на межі Куренівки та Пріорки, на Вишгородській вулиці. Його мрії одружитися та придбати землю над Дніпром не здійснилися: Шевченка втретє заарештували і після кількаразових допитів (зокрема Марком Андрієвським — чиновником для особливих доручень при київському генерал-губернаторі) зобов’язали повернутися до Петербурга.
На світанку 14 серпня 1859 року поет диліжансом через Ланцюговий міст, що на Дніпрі, виїхав до Петербурга.
Останні роки життя
До останніх днів свого життя поет перебував під таємним наглядом поліції. Одначе він створив багато нових творів. Уважають, що поема «Марія» становить вершину творчості поета після заслання. Шість раніше написаних і заборонених у Росії поезій Шевченка було видано за кордоном у Лейпцигу 1859-го. У друкарні Пантелеймона Куліша 1860 року вийшло друком нове видання «Кобзаря», яке, однак, охоплювало тільки незначну частину Шевченкових поезій. Того ж року надруковано й «Кобзар» у перекладі російських поетів, а в січні 1861-го випущено окремою книжкою Шевченків «Буквар» (Букварь южнорусскій) — посібник для навчання в недільних школах України, виданий коштом автора та накладом 10 000 примірників.
У Петербурзі Шевченко вирішив зайнятися гравюрою, бо цей вид мистецтва можна було тиражувати. У квітні 1859 року Шевченко, подаючи деякі зі своїх гравюр на розгляд ради Імператорської академії мистецтв, просив удостоїти його звання академіка чи задати програму на здобуття цього звання. 16 квітня рада постановила визнати його «призначеним в академіки й задати програму на звання академіка з гравірування на міді». 2 вересня 1860 року разом з іншими митцями Тараса Шевченка визнано академіком гравюри «на повагу майстерності та пізнань у мистецтвах».
Уже хворим Шевченко взяв участь у підготовці першого числа часопису «Основа», яке вийшло ще за його життя. Перед смертю записав олівцем на офорті автопортрета 1860 року свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого». Український літературознавець Павло Зайцев назвав цей твір незрівнянним поетичним документом боротьби безсмертної душі з тлінним тілом перед обличчям фізичної смерті.
Смерть і поховання
В останні роки Шевченко хворів на ревматизм, набуту внаслідок цього ваду серця, поліартрит і цироз печінки — перебіг цих хвороб, із часом, ускладнила водянка. З осені 1860 року самопочуття Тараса Григоровича почало погіршуватися. 23 листопада, зустрівшись у Михайла Лазаревського з доктором Едуардом Барі, Шевченко особливо скаржився на біль у грудях. Доктор, вислухавши груди, радив Шевченкові поберегтися. Відтоді здоров’я його погіршувалося зо дня на день. Січень і лютий Шевченко просидів майже безвихідно в кімнаті, зрідка тільки відвідуючи деяких знайомих.
26 лютого (10 березня) 1861 року Шевченко помер від наростаючої водянки. На кошти друзів 1 (13 березня) його було поховано спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі.
Перепоховання в Україні
Після того, як п’ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу у квітні того ж року, перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева.
Селяни копають могилу Тарасу Шевченку на Чернечій горі біля Канева. 1861
26 квітня (8 травня) 1861 року домовину викопали, перенесли через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу й залізницею перевезли до Москви.
Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Випрігши коней із воза, студенти Університету Святого Володимира провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.
У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Григорій Честахівський обстоював думку про поховання в Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».
8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.
«Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», —
згадував Григорій Честахівський. Туди ж перенесли дерев’яний хрест і встановили на могилі
Особисте життя
Першим коханням молодого Шевченка була Оксана, його ровесниця. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть відповідного віку. Але надії були марними — Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна. Розлука була несподівана й довга. Усе своє життя Шевченко згадував ту дівчину, яку колись кохав.
Наступною жінкою, яку він кохав, була польська швачка Дзюня Гусіковська.
1843 року Шевченко поїхав в Україну й зустрів там Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.».
Наступними жінками, котрі мали місце в серці поета, були Варвара Рєпніна, сільська дівчина Глафіра та Агата Рускова, 16-річна актриса Катерина Піунова, яка, напевно, просто не наважилася пов’язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, майже на тридцять років старшим від неї. Останнім коханням поета була 19-річна петербурзька наймичка, українка Лукерія Полусмак, якій Шевченко присвятив вірш «Ликері». Зваблював цю простакувату дівчину дорогими подарунками, але вона не захотіла відмовитися від столичного життя й переїхати в українське село. Покинула поета й вийшла заміж за перукаря Яковлева. І лише 1904 року, після смерті свого чоловіка-пияки, Лукерія Яковлева-Полусмак, залишивши дітей у Петербурзі, переїхала до Канева й щодня приходила на могилу Шевченка.
Літературна творчість
Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки й настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX — на початку XX століття чи не єдиною книжкою в більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам’ять, за ним училися читати.
В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне своїм місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та відомістю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки в кріпацтві, 10 — на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко:
«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.
Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком і вказав нові, свіжі й вільні шляхи професорам та книжним ученим».
Багатогранна творчість Шевченка була і залишається одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості українців. З новою силою відчутний тепер її вплив на різні сторони духовного життя української нації.
Шевченко був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Його літературна спадщина обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і два уривки з інших п’єс; дев’ять повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), чотири статті та понад 250 листів.
Рання творчість
Упродовж першого періоду літературної діяльності (1837−1843) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поряд із версифікаційними й стилістичними засобами народно-пісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна й гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність. Одним словом, Тарас Шевченко спочатку наслідував найкращі зразки народно-поетичної творчості. Скажімо, перші його твори написані коломийковим віршем, що чітко вказує на зв’язок із українською народно-пісенною творчістю, насамперед із піснями, які виконувалися у жанрі коломийки.
До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на зв’язок поезії з дійсністю, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві. Особливе місце серед ранніх творів посідає соціально-побутова поема «Катерина» — зворушлива розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив російський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти панування Речі Посполитої. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка.
Драма «Назар Стодоля» (1843), створена на межі першого й другого періодів творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у XVII столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п’єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п’єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).
Період «Трьох літ»
По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (1843–1845). Провівши вісім місяців в Україні, Шевченко зрозумів своє історичне завдання й свій обов’язок перед батьківщиною як прямий шлях безкомпромісної революційної боротьби. Перехід Шевченка до нового періоду літературної діяльності позначився в поезіях “Розрита могила” (1843), «Чигрине, Чигрине» (1844), і поемі «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. У сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського імперіалізму й закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» уважається одним із найвизначніших взірців світової сатири. Вона має чимало спільних типологічних рис із поемами «Дзяди» Адама Міцкевича, «Німеччина. Зимова казка» Генріха Гайне та частиною «Божественної комедії» Данте «Пекло». Сатиричні ознаки також помітні в політичних поемах Шевченка «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та вірші «Холодний Яр» (усі 1845).
У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові»), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз’єднання України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із сарказмом виступив проти гнобительської політики Російської імперії й закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні. Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» — вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного й національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом на шляху національного, соціального й культурного відродження українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історика Аполлона Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським імперіалізмом.
У грудні 1845 року Шевченко написав цикл віршів під назвою «Давидові псалми» — перша його спроба переспіву й осучаснення біблійних текстів. Уміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політичну спрямованість. У вірші “Три літа” (1845), що дав назву альбомній збірці автографів поета, Шевченко змальовує процес свого «прозрівання» і говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді й творчості. Характерним для нового періоду творчості Шевченка є також вірш «Минають дні, минають ночі». У ньому поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність і пасивність та закликає до дії й боротьби. Цикл «Три літа» завершується «Заповітом», одним із найдосконаліших зразків світової політичної лірики.
Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845-го з поетичною присвятою Павелу Шафарикові. Поєднуючи історичний сюжет (засудження і спалення чеського реформатора Гуса в Констанці 1415 року) з дійсністю свого часу, Шевченко створив поему, що була сприйнята читачами як алюзія на адресу російського імперіалізму. В історично-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник») Шевченко гнівно осудив Катерину II за зруйнування Запорізької Січі та закріпачення українського селянства. До збірки «Три літа» включено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-психологічної драми матері-покритки звернувся Шевченко в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльності. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом — у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та інших. Тему трагічної долі покритки Шевченко розробляв також у відмінних одна від одної баладах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846).
Період заслання
Цикл «В казематі», написаний навесні 1847-го в умовах ув’язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один із найважчих періодів у житті й творчості Шевченка — час арешту й заслання (1847−1857). Чекаючи в тюрмі вироку, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої російським пануванням України. З приголомшливою силою виявлено любов до України, зокрема в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко», «Садок вишневий коло хати» та «Чи ми ще зійдемося знову», що закінчується словами:
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
У «Більшій книжці» (рукописі, розпочатому 21 лютого 1858) поет відкриває збірку творів 1847 р. поезією «Думи мої, думи мої…» — тими самими словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко підкреслив нерозривність свого зв’язку з Україною. Продовжують збірку поеми «Княжна» і «Відьма» («Осика»), балади «Лілея», «Русалка», а завершують — орська поезія «А. О. Козачковському» (грудень 1847) і тюремний цикл «В казематі» (травень 1847). У «Малій книжці» (27 «захалявних» зошитів 1847—1850) цикл «В казематі» (ще без назви) — переписано Шевченком після поеми «Княжна».
Шевченкова лірика часів заслання має широкий тематично-жанровий діапазон. У ній дедалі збільшується і багатство фоніки, і кількість оригінальних тропів, і емоційна багатогранність ліричних реакцій поета. Тематично можна виділити такі групи віршів цього періоду: автобіографічна, пейзажна, побутова, політична, філософська лірика.
До ліричних творів автобіографічного характеру, в яких Шевченко змалював свої власні почуття, настрої й переживання, належать вірші «Мені тринадцятий минало», «І виріс я на чужині», «Хіба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі» та інші. Але й у пейзажній ліриці поет, описуючи краєвиди місцевостей, де відбував заслання, часто висловлює особисті настрої, думки і спогади («Сонце заходить, гори чорніють», «І небо невмите, і заспані хвилі» та інші). Автобіографічні мотиви трапляються і в таких поезіях громадсько-політичного звучання, як «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі». Багатством мотивів відзначається побутова лірика часів заслання. Тут звучать мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства й жіночого безталання (так званої жіночої лірики Шевченка), шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотності. Поет часто вдається до жанру народної пісні й пісенної образності, але побутово-соціальний аспект зображення в багатьох випадках переростає в політичні узагальнення. Поетичний стиль цих творів відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Зображуваний у них світ персоніфікований (вітер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо сміється). Процес опрацювання фольклорного матеріалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фольклорні мотиви й образи набувають у Шевченка ознак нової мистецької якості. Деякі вірші Шевченка ще за його життя перейшли в народно-пісенний репертуар і стали жити самостійним життям, підлягаючи законам фольклорних творів.
Поет і на засланні далі таврував у своїх творах самодержавно-кріпосницький лад та поневолення уярмлених народів Російською імперією. Свою політичну актуальність донині зберіг заклик Шевченка у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками», 1847) до згоди й братерства українського й польського народів як рівний із рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на революційні події в Західній Європі була сатира «Царі», одна з найзначніших політичних поезій Шевченка часів заслання (є дві редакції твору — 1848 і 1858 років). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародійним використанням урочисто-патетичної лексики, автор створив поему, яка містила в собі заклик до революційного повалення імперіалізму:
Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських.
Своєрідний розвиток мотивів поеми «Царі» бачимо у вірші «Саул» (1860).
На засланні Шевченко написав і декілька лірично-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета. Героїня поеми «Княжна» — це українська Беатріче Ченчі, трагічна жертва кровозмісного злочину батька. Образ дочки, збезчещеної рідним батьком, траплявся вже в творах Шеллі, Стендаля, Дюма-батька й Словацького, у Шевченковій поемі «Відьма», першу редакцію якої поет написав ще перед арештом під назвою «Осика». Новий образ кріпачки-месниці Шевченко дав у поемі «Марина» (1848). Героїня поеми, ставши жертвою панської сваволі, помстилася за зневагу. У невеликій поемі «Якби тобі довелося» (1849) поет звеличує мужність хлопця-кріпака, який вступився за честь дівчини й убив пана-ґвалтівника. Образ скривдженого кріпака, котрий стає народним месником, Шевченко вивів у поемі «Варнак» (1848). Деякі дослідники пов’язують цей образ з особою Устима Кармалюка. Поема написана у своєрідній формі сповіді героя, у ній відчувається деякий вплив байронізму. Морально-етичні проблеми Шевченко порушив також у поемах «Іржавець» (1847), «Чернець» (1847), «Москалева криниця» (1847 і 1857), «Титарівна» (1848), «Сотник» (1849) і «Петрусь» (1850). У цих творах історичні рефлексії поета перегукуються з його суб’єктивними настроями політичного засланця. Та найбільше турбувало і мучило Шевченка страждання уярмленого рідного народу.
Повісті, що Шевченко написав на засланні російською мовою (до нас дійшло дев’ять), не дорівнюють своєю мистецькою якістю його поетичним творам і за життя поета не друкувалися. Вони пов’язані з традиціями сатирично-викривальної прози М. Гоголя, але в них значне місце посідають позасюжетні елементи (екскурси в минуле, вставні епізоди, авторські рефлексії, спогади, коментарі). Щедре використання в їхній мові українізмів надає цим творам українського національного колориту. Мемуарно-публіцистичний характер має і щоденник («Журнал») Шевченка, в якому день у день протягом майже року зафіксовані найважливіші події в житті поета, його враження, спостереження, роздуми, наміри й спогади. Щоденник Шевченка має велике значення для вивчення біографії і творчості поета. Він також дуже цінний для характеристики революційних, суспільно-політичних, філософських та естетичних поглядів поета-мислителя і свідчить про його широку ерудицію. «Журнал» був перевиданий у 1895 році в перекладі Олександра Кониського під назвою «Записки або Журнал Тараса Григоровича Грушівського-Шевченка».
Творчість останніх років життя
Десятирічне заслання вимучило Шевченка фізично, але не зламало його морально. Після повернення поета на волю починається останній етап його творчості (1857−1861). Розпочинає його поема «Неофіти», написана в грудні 1857-го в Нижньому Новгороді. За історичним сюжетом поеми (переслідування християн римським імператором Нероном) заховано актуальний сюжет жорстокої розправи російських імператорів із борцями за національне й соціальне визволення (аналогію Миколи І — Нерона Шевченко використав ще до заслання у вірші «Холодний Яр»). Незакінчена поема «Юродивий» (1857) — гостра політична сатира, спрямована проти російського самодержавства в особі Миколи І та його сатрапів в Україні. Оглянувши пройдений доти життєвий шлях, Шевченко написав ліричний триптих «Доля», «Муза» «Слава» (1858). Тема циклу — самоусвідомлення поетом своєї творчості.
Повернувшись до Петербурга, змужнілий і загартований поет у вірші «Подражаніє 11 псалму» афористично проголошує гасло всієї своєї творчості:
… Возвеличу
Малих отих рабов німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Шевченко й далі підпорядковував ідейне спрямування своєї політичної й особистої лірики меті пробудження національної і соціальної свідомості народних мас України. Використовуючи характерну для його творчості мистецьку форму «подражанія», поет прорікає у вірші «Осії глава XIV» (1859) неминучість майбутньої революційної розправи над гнобителями України — російськими імператорами. Поема «Марія» (1859) присвячена одній з основних тем Шевченкової творчості — темі про страдницьке життя жінки-матері. Образ Марії в поемі Шевченка має небагато спільного з богословським образом Богородиці. Біблійний сюжет служить лише зовнішнім приводом для цілком самостійних висловлювань поета. У поемі Шевченка мати виховала свого сина борцем за правду, віддала його людям для їх визволення, а сама «під тином», «у бур’яні умерла з голоду». Іван Франко вважав цю поему «вершиною у створенні Шевченком ідеалу жінки-матері». Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» (1860), та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» (дві редакції) і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко закінчив за десять днів до смерті. Написаний із мужньою самоіронією у формі звернення до музи, цей вірш звучить як поетичний епілог Шевченкової творчості й відзначається неповторною ліричною своєрідністю.
Видання поетичних творів
Прижиттєві видання
За життя Тараса Шевченка лише незначна частина його поезій побачила світ. То були переважно його ранні твори.
1840 р. вийшов друком «Кобзар» — перша книга поезій. До неї увійшли вісім ранніх творів: Думи мої… лихо мені з вами…, Перебендя, Катерина, Тополя, Думка» (Нащо мені чорні брови…), До Основ’яненка, Іван Підкова й Тарасова ніч.
1841 р. коштом меценатів вдалося видати «Гайдамаків».
1844 р. окремим книжками вийшли поеми «Гамалія» та «Тризна» (російською мовою). Того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки Тараса Шевченка» вийшли твори, що увійшли до першого видання «Кобзаря», та поема «Гайдамаки».
Після заслання вдалося видати з величезними труднощами лише твори, друковані до заслання. Також окремо вийшли поема «Наймичка» (видана П. Кулішем 1857 року без імені автора) й «Давидові псалми» (Першодрук у «Кобзарі» 1860 р.).
1860 р. вдалося видати «Кобзар» утретє. Це була остання книга, видана за життя Тараса Шевченка.
Рукописні книги Тараса Шевченка
Під час арешту Шевченка 1847 р. до рук жандармів III відділення потрапила рукописна книга «Три літа» (поеми «Сон», «Кавказ», «До мертвих і живих…», «Єретик» й десятки інших поезій. Ці твори змогли побачити світ лише після революції 1905 року. Окремі поезії з «Трьох літ» поширювалися у рукописних списках. За цими спискми кілька поезій було 1859 р. було надруковано у Лейпцігу — «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки»: Кавказ, Холодний яр, Думка (Як умру…), Розрита могила, Думка (За думою дума роєм вилітає…), Посланіє (І мертвим і живим…).
Із заслання Шевченко привіз десяток повістей (російською мовою) та «захалявні книжечки» віршів, «мережаних» потай від наглядачів. Оправлені разом, ці книжечки склали унікальний Оренбурзький манускрипт «невольничої поезії», який називають Малою книжкою. Він зберігається у рукописному відділі Інституту української літератури ім. Тараса Шевченка.
У Нижньому Новгороді, Москві та Санкт-Петербурзі Шевченко почав готувати твори періоду заслання до друку, переписуючи поезії з Оренбурзької книжки до нового «підготовчого рукопису». Згодом (від 1858 р.) поет доповнював рукопис творами, написаними після заслання. Так виникла рукописна книга поезій Більша книжка (умовна назва науковців). За життя Шевченкові не вдалося надрукувати жодного з тих творів.
Буквар Шевченка
У Петербурзі в останні роки життя письменника було видано дозволений цензурою буквар Тараса Шевченка — «Букварь южнорусскій». Проте, згодом він був заборонений до використання. Так відомо, що в Черкаському повіті (Київська губернія) помічник начальника канівської поліції писав київському губернатору про вилучення приставом 12 букварів Тараса Шевченка, привезених до села Зеленок тимчасово зобов’язаним Осипом Устимова, більшу частину яких той роздав управителю Дорожинському, економам Матковському й Болевському, благочинному Грушецькому (священнику с. Зеленок, місцевому диякону) та питним ревізорам Бистржаневському й Пілецькому. Відібрано їх було з метою недопущення розповсюдження їх по сільських парафіяльним школам і в канівській недільній школі. Хоча в донесенні при цьому згадувалося, що буквар Шевченка рос. «ничего в себе противного законам не заключает».
Видання після 1861 року
Кобзар (збірка)