Марко Вовчок

Марко Вовчок — літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської (по чоловіку — Маркович) — народилась 22 грудня 1833 року в Єкатеринінському (нині Орловська область Росії) у збіднілій дворянській родині. Псевдонім «Марко Вовчок» вона обрала свідомо чоловічий — бо в середині XIX ст. жінці-письменниці було значно важче бути почутою.

Доля привела її в Україну: вийшовши заміж за етнографа Опанаса Марковича, вона переїхала на Чернігівщину і Полтавщину, де разом із чоловіком збирала народні пісні, оповідання, прислів’я. Це занурення в народне життя стало визначальним: Вовчок побачила Україну зсередини, почула її мову і болі — і пішла писати.

«Народні оповідання» (1857) стали справжньою літературною сенсацією. Написані живою українською народною мовою, вони вперше в художній прозі показали кріпацтво — і особливо кріпацтво жінки — без сентиментальності і без прикрас. Тарас Шевченко, прочитавши рукопис, заплакав і назвав авторку своєю «донею». Іван Тургенєв переклав збірку російською і написав захоплений відгук — і книга стала відомою по всій Росії та Європі.

Вовчок жила у Петербурзі, Парижі, Бадені, підтримувала дружбу з Тургенєвим, Герценом, Прудоном, Флобером. Вона писала і українською, і російською — і в обох літературах залишила помітний слід. Пізніші твори — «Інститутка», «Три долі», «Кармелюк» — підтвердили потужність таланту.

Померла Марко Вовчок 10 серпня 1907 року в Нальчику. Вона прожила довгий вік і встигла побачити, як її книги стали класикою. Сьогодні вона є однією з перших великих письменниць в українській літературі і символом того, що жіночий голос завжди чутний — навіть якщо спочатку він ховається за чоловічим іменем.