Communication Breakdown: рецензія на комікс «У м’яті»
За останні п’ять-шість років українські комікси пройшли значно довший шлях, аніж того можна було очікувати. З’явилася не тільки велика кількість перекладних творів, особливо відносно попередніх років, а й чимало вітчизняних. Поступово сформувалися основні жанрові преференції українських коміксів, принаймні в контексті нещодавнього буму. І кількість опцій тільки продовжує зростати, хоч не всі завжди з цим погоджуються.
Після такого вступу одразу спадає на думку якийсь претензійний ґік, що прискіпується до жанрового різноманіття вітчизняного коміксу. Каюся: мені самому доводилося із серйозним обличчям вживати фрази на зразок «кіберпанк козаки», щоби коротко описати ситуацію, яка склалася. Звісно, ця сторона української графічної прози не є чимось поганим сама по собі, питання можуть бути тільки до окремих робіт та авторів. Утім, коли з’являються ширші знання про те, на що здатні мальовані історії, то бажання отримати більше стає важко уникнути.
«У м’яті» Бориса Філоненка (автор тексту), Данила Штангеєва та Антона Резнікова (художники) якраз намагається бути чимось іншим, порівняно з вітчизняною комікс-сценою. Ця історія бере за взірець колишній і теперішній комікс-андеґраунд, зосереджуючись на більш приземлених, на перший погляд, темах. Так уже вийшло, що сюжет «У м’яті» значною мірою збудований навколо мови головних героїв, і щоби краще зрозуміти цей комікс, потрібно розібратися з цим елементом даної історії.
Річ у тім, що бабл (або просто бульбашка з текстом) – дуже відверта штука. Комікс за своєю природою не залишає багато місця для фантазій на тему того, як саме говорять персонажі. Звісно, мова цього медіуму не обмежується лише писаним текстом, однак спосіб подачі діалогів та інтроспекцій диктує свої умови. Стає майже неможливо непомітно приховати особливості спілкування героїв. Акценти, діалекти, мовні звички – усе це зустрічає читачів коміксів «у лоба» та впадає в око сильніше, ніж у звичайній прозі. До всього, такий стан справ накладає окрему відповідальність – стає значно легше сфальшивити, особливо, коли існує досить обмежена «традиція» написання тексту в українських графічній прозі. Але у своїх кращих зразках такі обставини дають можливість персонажам та тим, хто їх створили, бути дійсно близькими та щирими зі своєю аудиторією, як ніде більше. Зв’язок між сказаним та відчутим лежить і в основі даного коміксу.
Отже, у центрі історії опиняється молода пара, яка живе в безіменному місті, підозріло схожому на Київ. Ці двоє також дуже добре підковані в питаннях сучасної теорії культури й загалом ведуть затишне, майже ідилічне життя. Однак поступово в цих стосунках починає проступати певний неспокій.
Ваня, який відповідає за нарацію в першій половині коміксу, говорить про стрибки з трампліна на лижах (він і сам хоче спробувати свої сили в цій дисципліні), м’ятний чай і реалізацію себе як суб’єкта влади в просторі (про таке теж говорять, не дивуйтеся). Його оповідь приховує дуже багато за культурологічним сленгом, відсилками та тоннами неймдропінґу, до яких іще треба звикнути. Так триває, аж поки справа доходить до «Фрагментів мови закоханого» Ролана Барта – універсального перемовника для пари головних героїв. Розмова про почуття, хоч і під прикриттям французького філософа, показує проблеми у стосунках Вані та Маші. Проявляються речі, які, здавалося б, от-от мають бути сказані, але цитати з праці Барта в цьому все одно не допомагають. Натомість Іван починає все більше захищається своїм інтелектуальним щитом, а увага читачів переноситься на процес підкорення лижного трампліна. Поступово ця невідповідність створює все більшу й більшу напругу, оповідь підводить нас до спроби стрибка Вані, аж поки обидві сюжетні лінії раптово вибухають замальовкою з життя ранньомодерних Нідерландів, візуальний стиль якої, певно, натхненний кимось із сімейства Брейгелів. Неочікувано підходяще закінчення для частини історії Вані.
Маша перебирає на себе фокус одразу після зникнення свого хлопця. Відчай, туга, розгубленість і намагання проговорити те, що проговорити не встигли, поступово перетворюються на її окрему мову в цій історії, котра нерозривно пов’язана із простором. Машина оповідь обертається навколо її виставки, яка є «персональною відповіддю на питання «Як жити разом?», де головні об’єкти, незграбно обгороджені вибоїни в асфальті та відкриті каналізаційні люки, безжально нагадують про Машине життя разом із Ванею, їхні турботи та емоційні рани. Через цю лінзу показано майже все, про що Маша розповідала, неважливо йдеться про інсталяцію чи місто, яке вона відвідала. Врешті, самі її стосунки перетворюються на уявне місце, яке, на думку Маші, має бути повне справді важливих речей: «Адже закохану мову підсилюють ті об’єкти, що переповнені повідомленнями». Їх і треба залишати.
Таку мову простору було би непросто передати без якісного візуального складника. У цьому аспекті «У м’яті» яскраво виділяється динамікою й цікавими рішеннями. Данило Штангеєв та Антон Резніков попрацювали над тим, щоб кожна сторінка мала гармонійний вигляд саме як частина оповіді, а не була просто маршрутом для персонажів від пункту А до пункту Б. Довгі інтроспекції Вані, дорогі місця Маші чи просто чергові референси — ніщо з цього не існує окремо від візуалу, який чудово співпрацює з історією. Навіть скромно передана міміка головних героїв вдало співіснує з їхньою заглибленістю в себе й постійними спробами проговорити свої почуття за допомогою різних культурологічних посередників.
Утім, даний комікс не позбавлений своїх проблем, і вони теж стосуються того, як говорять головні герої. Намагання приховати емоційні переживання персонажів за спинами філософів, кінорежисерів і художників призвело до перевантаження тексту згадками назв, імен і творів, коли кількість почала переважати над значенням. Це також іноді робило внутрішні монологи персонажів схожими на старомодні університетські лекції («Такою ми чуємо любовну промову Фалеса…»). Іноді ця мова просто була безпричинно скутою. Наприклад, важко сказати, чому Іван на початку коміксу кілька разів називає свою кохану «Марічкою», поки обидва не переходять остаточно на «Ваню та Машу», й стає зрозуміло, що саме так вони насправді звертаються одне до одного. Схоже на те, що місцями бабл усе ж не отримав усієї «щирості», яку вимагав, незалежно від початкового авторського задуму.
Водночас «У м’яті» лишається яскравим представником того виду графічної прози, якої не так уже й багато було в Україні раніше. Він орієнтований на розширення можливостей коміксу як мистецтва. Коли дана історія перебуває на своєму піку, це помітно. Наприклад, попри дорікання на сухість стилю, початок Машиної оповіді, де ми вперше стикаємося з її горем, навпаки переповнений невідфільтрованими емоціями, передаючи їх у спосіб, на який здатен тільки комікс. Для вибагливих любителів дев’ятого мистецтва «У м’яті» точно стане знахідкою, хоч би як вони до неї врешті ставилися. Або завжди є альтернатива: просто насолодитися історією про любов, утрату та звичку пити м’ятний чай. Для цього буде достатньо просто прийняти мову цього коміксу, вона точно не зацікавлена в тому, щоб вас розчаровувати.