Шалений день, або Ужгородське одруження Фіґаро

 

Андрій Любка. малий український роман. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2020

Пів року тому у видавництві Meridian Czernowitz вийшла друком карантинна книжка Андрія Любки «мур», або «малий український роман» і одразу наробила чимало галасу. Її полюбили за яскраву обкладинку й такий само гумор та лаяли за погане ставлення до жінок і надмірну кількість нецензурної лексики. Проте що ховає за муром малий український Роман і чи доцільно критикувати книжку, яка сама себе критикує?

Сюжет «муру» крутиться довкола поета Романа, який хоче написати Великий Український Роман, бо час настав — пора йому входити в історію української літератури. Проте крім бодуна й любові до слави в Романа нічого немає, і ми знайомимося з ним уже не на першому році його прокрастинації, коли ремонт ідеальної квартири-майстерні завершено, сарафанне радіо повсюдно розносить звістку про велику роботу, настав час одружуватися, аби мати під боком жінку-натненницю й очільницю сімейного вогнища. 80% книжки Роман оповідає своєму другові-сусіду-рибалці про колишніх подружок і нинішніх претенденток на обручку. Друг робить табличку, з якої видно, що Романові потрібні зовсім не вони. Як до цього дотична трембіта, що як чеховська рушниця висить на стіні Романової квартири, читач, звісно, дізнається наприкінці. Завершиться все у стилі театру абсурду і трошки ноланівського «Початку», тому ні до чого не готуйтеся.

Із перших же сторінок складається враження, наче Андрій Любка страшенно втомився слухати безкінечні розмови про необхідність ВЕЛИКОГО УКРАЇНСЬКОГО РОМАНУ і це його доволі конкретна рефлексія на тему. І щоб донести своє повідомлення максимально доступно, сформульоване воно не метафорично, а «в лоб»: критика критиків, самокритика, критика процесу, критика всіх аспектів усього — ніщо героя не влаштовує, бо все не так, як треба. Окрім Ужгорода, звичайно, але то інша історія.

Роман пише роман — це не новинка, проте людям подобається. А той факт, що «мур» може бути й малим українським Романом, подобається ще більше. Андрій Любка цілився в усі нерви водночас — політика, фемінітиви, локальний колорит, карт-бланш героїв, культурне життя — щоб захопити якомога ширшу аудиторію й кожного поцілити у щось своє. Як бачимо, спрацювало. Усе в цьому тексті не те, чим здається, але щоб це побачити, треба примружити око й відчути радість впізнавання. І це також працює — безліч алюзій на щось і злам четвертої стіни трьома великими примітками, над якими кепкує сам «автор» (чи автор?), як за підручником, викликають захват. Задля цього біля кожного такого моменту Любка сам робить іронічний коментар про критика, який, наче психоаналітик, проаналізує все, що тут відбувається, аби подивитися у приховану сутність речей, і це працює.

Такий набір інструментів створює ефект «я все зрозумів, тому книжка мені сподобалася, а кому не сподобалася, той не вловив самокритики». Якщо зазирнути на сторону літературних оглядів українського фейсбуку, то тут, то там можна натрапити на довгі дебати, де опоненти з мечами у стилі «Це тонка іронія над літературним процесом» не намагаються знайти порозуміння з авторами цитат «Книга разова, як презерватив». Автор підливає вогню у воду й на кожне «Нічого веселішого, смішнішого, дотепнішого та еротичнішого про прокрастинацію не читала» відповідає: «Я боявся, що після публікації “муру” почнеться хвиля розфрендів, скандалів, публічного спалення книжки і так далі. Але з такими позитивними відгуками — бестселера мені не бачити».

Самоіронія працює безвідмовно. Любка, вочевидь, розумів, куди він хотів влучити, і витівка вдалася. Сам він стверджує, що це був його маленький хуліганський задум. Він давно чує масні історії своїх колег за пером, до того ж у нього була перерва між важливими проєктами, а тому хотілося чимось зайнятися на карантині. Проте вражень у стилі «що така поважна людина, як пан Андрій Любка, собі дозволяє?» також удосталь.

Але річ якраз у тім, що «мур» написано для горіння. У цьому й цінність книжки. Її написано, щоб отримати «Золотий хрін». Щоб улаштовувати суперечки в соціальних мережах. Щоб монтувати палаючі книжкові відеоогляди. Щоб під негативними полотнами коментатори писали «Невже так жахливо? Аж захотілося почитати». Книжку Любка написав на карантині, коли всім дуже важко, страшно та зморено, коли читачі не потребують великого роману, але потребують малої розради. Сидіти на кухні й згадувати пригоди, що з вами траплялися, щоб не забути про те, що життя існує й за межами квартири. Посміятися над колоритним абсурдом, що може відбуватися у твоєму дворі. Знайти пригоди, не виходячи з хати. Посміятися й відучити себе добре. Хоча би порівняно з таким мізерним персонажем. Бо ж Роман у стилі малої людини відпускає коментарі про все на світі: жінок, літературний процес, політику, уклад життя, ремонтні роботи, гуцулів. За його жовчним ставленням, в’їдливими коментарями й ситуативними метафорами смішно стежити як за ситкомом із метушливим, іронічним та ексцентричним героєм наприкінці робочого дня, коли ти забембаний, а ще тільки вівторок.

Тому всі коментарі про книжку правдиві. Так, вона смішна. Так, гумор, за задумом автора, не інтелектуальний. Так, вона легко читається. Так, герої жахливо ставляться до жінок, хоча й не визнають того. Так, у романі багато самоіронії. І так, герой використовує її не як щит, а як меч, бо не має кращої зброї. І так, описи сексу дуже некомфортні, моральні цінності героїв сумнівні, а про кухонні балачки такого рівня не хочеться знати нікому, бо все, що відбувається на кухні, має на ній і залишатися.

Звичайно, можна намагатися проводити ці паралелі між героєм і автором, між рамкою роману й основними подіями, аналізувати оповідки Романа, яке до цього має значення розмір трембіти та табличка всіх жіночих персонажок. Але Роман у романі сам те все проговорив і сам із того посміявся. Така книжка не потребує аналізу, бо її ціль інакша — витягти читача на три години з реальності. А сподобається йому той світ, у який він потрапив, чи ні, залежить від того, чи любить він рибалок і феєрверки.

«мур» не стане вуром, але стане ситуаційною емоційною розрадою, бо це дуже візуальний текст. Його легко уявити, хоча іноді це завдає майже фізичного болю, окрім якщо читач не вуайерист. Саме цей аспект і відзначило найвищою премією журі конкурсу «Золотий хрін». Проте картинка легко формується в голові, тому в книжку заходиш, наче в імерсивний спектакль. Трохи еротичніший, ніж зазвичай, де до того ж усі багато п’ють і матюкаються, але ще й лечо готують, тому години на три-чотири можна залишитися. Імпровізувати пісні про Довбуша, почуватися геть незручно й соромно за інших, клясти себе, що не пішов додому раніше, але вже тоді розуміючи, що невдовзі про цей день оповідатимеш своїм друзям, але онукам, імовірніше, — ні.