У лабіринті фантомної пам’яті — мандрівка задля повернення

Роман про пам’ять і забуття, альтернативи і вибір, академічний туризм і освоєння непроговореного досвіду. Чиє життя і як жити? Незалежно від рішення, не обрані варіанти під рукою, за прозорою і ледь відчутною межею.

Таня Калитенко. Антеро. – Київ: Темпора, 2020

Дебютний роман Тані Калитенко «Антеро» на актуальну тему пам’яті починається з моменту, коли героїню — молоду українську культурологиню Олену, що їде по науковій програмі у Фінляндію, — на поромі, який наближається до фінського берега, б’є в тім’я родинним спогадом: «Здається, у моїй крові плинуло щось таке, що не має прощення… Цей шал невидимої сили вдарив мені в обличчя, щойно я вийшла на палубу порома». Олена, або Леена, як вона називає себе по-фінськи, починає чути в собі голос прадіда, який воював проти фінів у Радянсько-фінській війні. Як їй починає здаватися тут, на землі, де він залишив свій слід, предок починає керувати нею і змушувати продовжувати свою справу. Вона усвідомлює, що це не її страх, не її пам’ять і не її історія, але це, безумовно, її рід і її кров. Тому вона мусить підхопити естафету агресії у свого поводиря. І то в такому вигляді, як вона її собі уявляє, додумує і вгадує/вигадує, тому що історії свого прадіда Олена не знає: повернувшись з війни, він нічого не розповів — як і багато хто з його покоління. Тож взаємини молодої жінки, що активно рефлексує, з історією стосуються всіх, хто намагався хоча б щось розгледіти в темряві стертої пам’яті та непроговореного досвіду — як жертви, так і агресора: «Бо так на роду написано — те, що зачав предок, має продовжувати нащадок. Бо я — продовження його руки, його кроку, його думки. У мене немає іншого вибору. А якщо і є — мене тому ніхто не навчив».

Так авторка окреслює ще одну важливу тему свого роману, яка продовжує тему пам’яті, — вибір людиною, яка живе тут і тепер, того історичного матеріалу, який варто актуалізувати, витягти на поверхню і дати йому нове життя — своє. Це також вибір між минулим, зануренням у нього і майбутнім, яке прагне бути прожитим по-новому. Порушеними проблемами «Антеро» нагадує родинну сагу, хоча нею й не є: кровний зв’язок із предками, відчуття їхніх життів у собі, прагнення бути ланкою свого роду — усі ці елементи Таня Калитенко спрямовує в минуле. Акцент на цьому вона ставить в епізоді про білий налив, який посадив дід, коли вона народилася. Яблуня стає моделлю внутрішнього космосу героїні, її Світовим деревом, деревом її життя та гарантією її власного раю — свого місця в космосі. Відчуття неможливості майбутнього і цього раю — те, з чим вона, відірване від тієї яблуні яблуко, їде за кордон писати наукову працю про масову культуру, забуття і згадування. Вона проживає в теперішньому надумане минуле, в яке переносить свої страхи й сумніви, враження й очікування. Важко говорити про відсоток автобіографічності в романі, але те, що світлий образ діда героїні має потужний прототип, свідчить присвята книжки Танею Калитенко — дідусеві.

На початку роману кожне відчуття описане настільки кучеряво й багатослівно, що хочеться викреслити кожен другий прикметник, щоб зменшити шум і зрозуміти, про що йдеться (хвилі обов’язково переливаються, світло миготить, а повітря лагідне і прозоре). Ці описи свідчать більше не про відчуття, а про безупинно рефлектуючу свідомість, що не знає і не вміє переживати ні безмовність всередині, ні тишу зовні. Вона тоне в чужих і своїх словах, які постійно й метушливо намагається впорядкувати. Обтяженість стилю зайвими деталями, покликаними передати всі відтінки відчуттів, та повторами окремих елементів змусили очікувати «міленіального роману» та зануреного у свої переживання героя, але поступово прикметники поступилися подіям, хоча й таким, що також передавали більшою мірою відчуття й переживання, ніж реальні ситуації. Водночас, як і будь-який роман, побудований на рефлексії, «Антеро» цінний саме перебігом думки головної героїні, хоч і часто по колу, і тими образами, яких цей перебіг набуває для наочності ширини контекстів і глибини відчуттів.

Словесна, смислова й образна надмірність — спроба обіграти карело-фінський епос «Калевалу», на яку авторка розлапковано посилається дослівно («Бо уся вода в цім морі тільки кров із жил дівочих…»), в образах (Антеро Віпунен, Вейнемейнен та ін.), у мотивах (каплиця-яйце як початок усього сущого, джерело смислів; сходження героїні-деміургині на хвилі для творення світу). А також згадуючи людей, що її надихнули, уклали й видали (Еліас Леннрот, Захаріус Топеліус). Олена-Леена також творить світ, який виписує із себе, і пропонує прожити той же досвід, що й співці «Калевали», — побачити творення світу, але не колективного, а індивідуального: як і в героїв Калевали, її сила — у слові. Зрештою, у Фінляндію вона приїхала зі словом і по слово.

Водночас паралелізм образів, властивий «Калевалі» завдяки тому, що епос відтворювався/творився співцями у парах, які доповнювали один одного, переданий легко й пісенно в українському перекладі Євгена Тимченком 1901 р. («Основи», 1995; його й цитує письменниця), не скрізь доречний у романі. Натомість родовий, спадковий, кровний характер фінсько-українського конфлікту в межах Олениної сімейної історії Таня Калитенко вдало передає постійними перегуками фінського й українського культурних текстів (приказки, пісні народні й авторські, розмовні фрази й звороти) — точково й лаконічно.

Фінсько-український діалог у романі наскрізний, а територія як тригер — точка відліку, до якої героїня постійно повертається, щоб спробувати цей діалог ще раз і ще. Вона безупинно питає і шукає відповіді буквально під ногами, вловлюючи знаки там, де їх нема, аби пізнати себе за своєю реакцією. Цей діалог коливається від еросу до танатосу. Від прагнення чужинки знайти собі місце серед місцевих і стати зрозумілою, приємною та своєю — до агресивного ствердження своєї інакшості леопардовим пальтом і бажання знищити всіх, хто не приймає її, не схвалює і просто не розуміє. Олена тужить за зрозумілими контекстами батьківщини (успішною комунікацією, розумінням і співучастю) і водночас прагне вписатися в новий контекст. Але баланс сил у неї з цією країною не такий, як у прадіда, тож тепер вона здебільшого серед біженців — сирійських блукачів, що шукають земного раю, — а не з місцевими представниками західного світу. Цю грань — універсальну межу між своїми й чужими, на якій героїня довго топчеться, безкінечно рефлексуючи, — Таня Калитенко римує з «Лінією Маннергейма». І з тією, що допомагала стримувати фінам радянську армію, включно з прадідом героїні Олени, і з тією, що питає: «Де твоя лінія?», змушуючи сучасного українця шукати її і протистояти імперському тиску РФ. На це запитання Олена дає собі відповідь довжиною в роман, а до того досліджує і цю лінію захисту і нападу, долає поріг дому, перетинає лінію фронту й шкіри, щоб нарешті опинитися на боці переможця, — але лише у власній уяві.

«Бути загарбником — бути непричетним… Ти хочеш висотувати з території все найкраще, найсмачніше, найжирніше. Ти хочеш вгризатися в найповнішу, найрум’янішу плоть… тобі треба більше й більше ознак того, що ти відібрав у тутешніх усе найкраще. Тобі треба більше трофеїв, більше голів, більше суперлайків у тіндері». Занурена в рефлексію і безупинне загострене самовідчування й фантазії, Олена пробує себе в ролі хижачки й загарбниці, що прагне не асимілюватися, а асимілювати, що йде по сліду давно померлого прадіда і полює на його ворога, що стає її ворогом. Поступово дедалі більша територія стає чужою, а інший, не раз знищений, універсальний привабливий Отто, лишається непізнаним і незнайомим. Навіть автопсія і проривання шкіри як подолання останньої особистої межі не приносить героїні душевного спокою й миру. «Це не вистава. Просто я так відчуваю», — каже, зрештою, вона, і через її відчай і самоіронію їй неможливо не вірити.

У романі багато крові — венозної, родової, менструальної, — вона несе невіджиту і непроговорену травму, кипить і проливається внаслідок насилля, тече з ран і не тільки. Постійний біг по колу, з якого героїня довго шукає вихід, відповідає і сюжетній побудові «Антеро». Між початком і кінцем роману лінійного сюжету майже немає, це скоріше набір доволі розрізнених епізодів, не пов’язаних логічними, причинно-наслідковими зв’язками, які змушують очікувати додаткових сюжетних ліній. Але очікування не справджуються — епізоди можна навести в іншому порядку і це нічого кардинально не змінить. Більшість із них виявляються вигадкою або маренням, тож швидко стає зрозуміло, що оповідь веде ненадійний наратор: «Воно саме домислюється, я буквально відчуваю, як земля вібрує і двиготить під моїми ногами». Цим типом оповіді Таня Калитенко передає своє розуміння пам’яті, існування нерозв’язних альтернатив та перебування героїні в замкненому колі певних ідей, обдумування яких утримує її в стані безвиході. Разом з Оленою читач сам конструює оповідь, зв’язує її фрагменти в цілісну історію і з’єднує пунктиром позначені зв’язки, інтертекстуальні натяки, збіги і випадковості, яких у романі також понад міру, — і опиняється в стані читацької непевності.

Наприклад, дівчина Анніккі, яка звільняє Олену наприкінці з полону її історії, і той факт, що цим іменем називають Олену на одній з клубних вечірок, де її постійно приймають за когось іншого, а вона раптом говорить фінською, якої не знає, — усе це збіг чи ненав’язливий, як і багато іншого, натяк на зустріч із собою — своєю місцевою альтернативою, вільною від минулого і відкритою до майбутнього? Це авторський задум чи читацька надінтерпретація? Адже надінтерпретація — проблема й того, хто працює з пам’яттю, наскрізна проблема самої Олени:

«Щойно чужа пам’ять побачить твої намагання вхопити її за деталі — вона затуманює все навколо. І щойно здасться, що вдача на твоєму боці, як ти побачиш, що… ті спогади, які тобі вдалося вловити, насправді ніколи не були пов’язаними з жодною людиною на цій землі.
— Ясно. Ти боїшся надінтерпретації.
— …Я боюся, що мене поглине те, чого ніколи не було. Тож я намагаюся підходити до цього питання з холодним розумом і без серця». Але їй не вдається. Знову.

Остаточна відповідь на питання «Де твоя лінія?» (яку можна мислити в контексті роману і як лінію сюжетну або як межу між інтерпретацією і надінтерпретацією), Олені приходить у момент, коли вона ділиться травматичним досвідом з випадковою знайомою родом з тієї ж Карелії, де воював її предок, — у момент її розуміння/прийняття і вдячності. Цей епізод демонструє трансформацію героїні і стає кульмінаційним: завдяки іншому, який слухає і приймає, дякує і пробачає, Олена нарешті перестає топтатися на межі і обирає бути собою і жити своє. У цей момент в химерний спосіб здійснюється одна з її мрій, також надмірно. Задовго до цього вона розуміє, що «пройдена стежка небезпечна тим, що на ній тебе ніхто не чекає і ти нікому не потрібна. І все, що ти можеш знайти для себе, — це лише бліді тіні твоєї ж свідомості, твої ж монстри та принцеси, яких не можна ані здолати, ані врятувати». Тож усе, що досі відбувалося, всі пригоди й зустрічі були цими монстрами, що ожили й вийшли назовні, аби на світлі бути пізнаними й отримати ім’я. А також допомогти героїні вийти на свою стежку, де її чекає щось справжнє.

Перетворений на роман досвід академічного туризму, з якого колись постали й «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко, здебільшого так само опускає деталі власне академічні і зосереджується на особистому досвіді Олени — на її внутрішніх прірвах і місточках. Таня Калитенко пише для уважного і начитаного читача, виписує свій значний досвід роботи з текстами та інтерпретаціями, тож її посилання акуратні, інтертекст багатий і ненав’язливий. Авторка і читач/ка — на рівних, без зайвих пояснень. Тому «своїм», тим, для кого текст — і зона комфорту, і домашнє огнище, і місце роботи, легко грати в неї й вибудовувати свої контексти.

Один з ключових образів, винесений у заголовок роману, — давній, епічний велет-чарівник Антеро Віпунен, «який зрісся з землею, став нею, перетворився на країну, що тягнеться аж за Полярне коло й далі, далі», який забрав із собою чарівні слова й пісні про створення світу. Як і давній герой Вейнемейнен, Олена-Леена занурюється в бібліотечні надра в пошуках цих чарівних слів, які зможуть усе оживити й усьому надати сенс: «Антеро, скажи мені не три, а хоча б одне, але істинне слово, бо потрібного немає в жодній книжці усіх фінських бібліотек разом узятих. Антеро, мені вже зболіли пальці гортати всі ці сторінки». Образ велета, що приховує давно забуті істинні слова, близький до іншого образу — «похованого велетня» К.Ішігуро, який також про зниклу пам’ять і приховану, непрожиту травму війни, що потребує проговорення, аби не тиснути з підсвідомості і не зводити зі шляху на манівці. Коли Олені вдається «злегка надрізати дерматиновий епідерміс вхідних дверей» Отто, коли вона відчуває в собі кільця зрізаної яблуні, виникає відчуття, знайоме по «Бігунах» Ольги Токарчук; численні Отто й Франки українському читачу нагадають Прохаськових «НепрОстих» з безкінечними, інцестуальними Аннами та Мойсеєві блукання по пустелі; глибоке виписування напівмістичної історії залежної від предків героїні — «Українську Реконкісту» Ніли Зборовської та багато іншого.

Іншими словами, в романі Тані Калитенко є, здається, все нею прочитане. Густий текст містить безліч теорій і практик, натяків і цитувань, гру в слова та історії. Незважаючи на експериментальну форму, яка вмістила і читацький, і науковий досвід авторки, а також суміш іронії та пафосу в стилі, роман вийшов динамічний, а кульмінація розв’язала більшість вузлів, сплетених з оповідних ниток. Тож і героїня роману, і його авторка успішно вибралися на берег після своєї непростої подорожі — як і герой Вейнемейнен — з надр велета Антеро.