Перші романи: кому вигідний пат

 

Вадим Яковлев. Там, де починається територія. Київ: Каяла, 2020; Павло Матюша. Кокліко. Чернівці: Книги – ХХІ, 2020

Від патових ситуацій отримують переваги найслабші гравці, саме вони мусять радіти, що в умовах, коли ходів більше немає ні для кого, їх немає насамперед для сильних суперників. Не знаю, як це працює на книжковому ринку, але в літературному процесі така тенденція очевидна. У кризових ситуаціях, коли різко зменшується кількість виданих книжок, «середньо стабільні» гравці просто зикаються із поля. У літературному потоці залишаються або найсильніші, з якими пов’язують очікування і на яких тиснуть відповідно, або дуже слабкі актори, які не мають сформованої репутації й отож жодних очікувань від них. І що характерно, уваги читацької порівно отримують і ті, й ті, адже коли ми маємо півтора десятка нових українських книжок на рік, а привчені читати плюс-мінус п’ять десятків, то прочитаємо все видане, хоч би яким воно було… Ви вже здогадалися, що розмова про дебютну прозу 2020-го оптимістичною не буде? Ці два перші романи зовсім між собою не схожі. Вони тут постали парою переважно для контрасту. Наразі (рік бо ще триває) це є найгірший і найкращий романний дебют 2020-го. Ці дві книжки багато в чому подібні. Вони оголошують значно вищу ціну, ніж їхня реальна вартість.

Дві передмови до «Там, де починається територія» Вадима Яковлева, прорікають: обраний об’явився, щоби оновить нашу провінційну літературку. Новий Гоголь народився, славімо його.

Неправда.

Сам Яковлев прямо вказує в тексті автора, якого намагається імітувати, послідовно, але невдало. Вільям Барроуз. У романі є жіночка, яка має кота на ім’я Лі, так звуть протагоніста в прозі Барроуза, – згадає оповідач, – у такий спосіб оприявниться ключ до «Території». Та і сама пливка структура «Території» вдає з себе «Голий ланч»: новостворені держави Свобода і Анексія та Інтерзона між ними, де тривають бедтріпи планетарного масштабу, таємні спецслужби, які когось і чогось намарно шукають, невдаха, що потрапив у гру спецслужб, звісно що інопланетяни, всесвітні таємні змови – і всім до всього байдуже. Точно так само можна переказати і «Територію», зміняться хіба назви країн. Але є таки проблемка: усі фантазії американського класика мотивовані, вони мають причину й наслідки, абсурд їхній не ірраціональний, а гіперраціональний, доказовий. Абсурд – настільки жорстко структурована реальність, що за найменшої невдачі стає претензійністю. Мавпування «Голого ланчу» – найцікавіший пласт «Території» Яковлева, але Барроуз один із тих авторів, яким наслідувати без жорстких внутрішній структур зовні розхлябаного тексту, не складеться.

Не склалося.

Україна розділилася на кілька держав. Християни-анархо-фашисти створили свій уряд в Чернівцях. На Дніпровщині постала радикально-феміністична Амазонія. На Одещині відділилася релігійна держава Аль-Кочубій, тут панує алармізм. Розколу передувало кілька зовнішній воєн і кілька громадянських, начебто. Чому, коли, хто воював, на які гроші, за чиєї підтримки, з якими результатами – не ясно. Щодо зовнішніх контактів, то знаємо: в Іраку в тому світі все ок, а Росія-от збанкрутувала і майже вимерла. (Перепрошую, а що там із нафтою в тій реальності, у якій Ірак і Росія не з одного джерела багатіють, і на чому катаються численні тут авто, на кристал-меті?). Далі більше: в усіх державах змінилася сама людська психологія, найпершим під ніж пішов шлюб, саме так, найконсервативніший із соціальних контрактів. У когось поліандрія, у когось полігамія, десь договори, за якими чоловіки дозволяють себе каструвати жінкам-домінатрікс, десь відриті громадянські шлюби, десь гареми. Але на цьому тлі: в усіх видах держав панує гомофобія і трансфобія. Чому? Та хтозна, так захотілося автору, у цьому світі небінарні люди – щось на зразок Інших, які вирішують, чи за Білих грати, чи за Темних (але це не точно). Люди змінили свою природу на десяток неповних років, бо навряд чи йдеться про далеке майбутнє. В це нам просто пропонують повірити.

Нові держави мають своїх ідеологів. От для алармізму за таких править новітня свята трійця, про пригоди котрої розкаже вставна новела. Її написав київський сбу’шник із письменницькими амбіціями на ім’я Лео Шулупій; «низька» алюзія до Ґео Шкурупія має, мабуть, прив’язати цей сюжет до Одещини і футуристичної космо-геометрії. Такий контекст новели робить саму ідею цієї «алармістської трійці» таки саркастичним трешем (і навіть якщо так, то це стосується тільки вставної новели, сама «Територія» ставиться до себе вкрай серйозно, жодної іронії). Значить так, нову релігію придумали троє дружбанів, які подорожували Європою, ладнали лабораторії і писали трактати, і то були Нікола Тесла, Зигмунд Фройд і Михайло Коцюбинський.

Якщо коротко, такою є мізансцена.

І ні, це не жарт.

На материковій Україні живуть майже-тридцятирічний Діметрус і Олеся, вони подружжя. Олеся – трансгендер. Діметрус – кілер, судячи з усього, профнепридатний. Одна з попередніх жертв кілера раптом оживає, Діметруса наймають повторно, щоб він довів роботу до кінця. Кілер бере з собою на завдання дружину (чому б ні?). І вони подорожують сепаратистськими державами в пошуках торговки зброєю Ірини Шварцман. Це воскресла жертва. Шукають її в бібліотеках. Без особливого ентузіазму шукають, охочіше Діметрус і Олеся купують труси, дують, нюхають, глитають і трахаються. А розгадка цієї напрочуд дурної кримінальної справи криється у книжці, виданій у Дніпрі – «Сукня для Муссоліні», а ж Леся випадково працювала в тому видавництві. Знайдеться паперова редакція цієї нєтлєнки – буде мир у всьому світі. У тому трактаті про кросдресінг названа нарешті причина(!), через яку з’явилися нові держави. Був такий арт-проєкт з установлення пам’ятника Муссоліні-в-сукні в різних регіонах країни. Власне, світ і психологія людини змінилася через скульптуру транс(вестита, певно). Ну ще через всесвітню змову і колонізацію нових планет клонами людей. Так, правда, це теж в цьому романі є, і най би то були відсилки до «Роккі Горор Пікчер Шоу», але ними вони не є.

Головним героєм тут є таки Олеся. Одна з концепцій книжки: особистість мусить мислитися як територія, а отже в одне людське тіло можна підсилити кілька свідомостей одночасно й по черзі, людина стає плюралістичною такою, гнучкою, пластичною щодо ідентичності. Власне, таких нових людей-територій і творять спецслужби, щоб колонізувати космос. Олеся – трасгендерна бісексуальна жінка мала б тут правити за взірець людини-території, але для того її образ пропрацьований недостатньо; опис ранкової ерекції не є психологічною мотивацією персонажа, чесно. «Моя особистість, територія моєї особистості – це сірник у указ долі, яка його постійно забуває піднести до косяку щастя». Ох.

Щороку є по п’ять-шість схожих книжок претензійної графоманії, які просто зникають безвісти за кілька тижнів. 2020-го такі книжки потрапили в «режим видимості».

У «Кокліко» Павла Матюші найпереконливішим персонажем є червоні шкарпетки. Серйозно. Матюша добре працює з деталлю, і художня деталь часто-густо підміняє тут психологічний малюнок чи мотивацію. Так от, головний герой віддає перевагу темно-червоним шкарпеткам, про що нам скаже добрий десяток разів. І ми розуміємо, що маємо справу з мешканцем великого міста, віком плюс-мінус тридцять, аматором стилю смарт кежуал (не тільки в одязі), а якщо звернути увагу, що персонажний час роману припадає на 2014–2015-й, тобто, коли червоні шкарпетки стали статусним символом великої політики, то інформація, що герой «Кокліко» є топ-менеджером на державній службі, буде цілком очікуваною. В одній зі сцен роману він щоправда купить собі пару чорних шкарпеток, які вдягає тільки на похорон. Судячи з сюжету, чорні шкарпетки йому доведеться до дірок затерти: смертей тут не бракує. А ще червоний колір очевидно кореспондує з назвою роману: кокліко – це мак французькою, квітка власне. Так мала б зватися цукерня, що її планував відкрити друг головного героя, але загинув на фронті, і тепер цю місію мусить виконати головний герой. І мак – то, ясно, символ пам’яті і вшанування воєнних жертв. Лінія Артура, того друга, який загинув на війні, є таки найсильнішою в романі, але йдеться тут про інші жертви. Біда в головного героя: він себе вважає жертвою і пропонує нам саме його офіру вшановувати з усіх сил. Занурився бідака по самі червоні шкарпетки в «кров свого серця».

Бойфренд Вероніки (іншого імені в нього нема, тож так його і зватиму) страждає пів року, поки його жінка лежить у комі. Вона потрапила до лікарні, бо її збило авто, і в цій пригоді винний якраз її хлопець. Ну як страждає. Вони з Веронікою претендували на одну посаду в престижній женевській фірмі, вибрали Вероніку, але тепер він має закрити ту вакансію. А тут ще й прилетіла спокуслива ідея: шкільний друг запропонував йому податися в політику. І дівчина нова тут же намалювалася, Оля. Вона волонтерить на Сході, але поза тим посідає якусь важливу посаду на держслужбі ще й шпигує для російських спецслужб. Кілька разів бойфренд Вероніки намагається провідати коматозну жінку в лікарні, але ніяк не може себе змусити зайти до палати. Не готовий до фатального вибору. Та і скучити за Веронікою він насправді не встигає: жінка регулярно візитує його в мареннях-видіннях, вони відтворюють свої давнішні подорожі, вона приводить з собою мертвих і живих спільних друзів, пропонує альтернативний розвиток подій минулого й теперішнього (ці сюрові сцени написані як омажі французьким декадентами і загалом доста переконливі, навіть у тому, щоби бути гранично відразливими: убивство, інцест, зґвалтування, абищо).

Кар’єра в урядових структурах бойфренду Вероніки потрібна лише для того, що виникла притягнута за вуха моральна дилема. Чи готовий він від’єднати жінку від апаратів життєзабезпечення, убити її фактично? У Вероніки є сестра й батьки, очевидно, що це питання взагалі не її тимчасовому коханцю вирішувати, але лише бойфренд Вероніки має впливових друзів, що зможуть прикрити його злочин у разі чого. От він і обмірковує таку можливість. І так зручно, що кома Вероніки закінчується тоді ж, коли вичерпують себе політичні амбіції її бойфренда, скажіть!

Матюша знає підводні течії державної служби (знає, бо плавав), а от що відбувається в наших реанімаціях і кого та скільки, та за яких умов тримають на апаратах-препаратах підтримки життя, він, на щастя, не в курсі. Втім, перевіряти інформацію та робити фактчекінґ авторам художньої прози не заборонено, ви ж в курсі? Тим паче, коли рівно-реалістичний роман перериваються сюрові сцени марень-жахіть. Не віриш одній реальності, не повіриш і в іншу. І співпереживати герою відтак усе складніше, а адже саме цього вимагає від нас «Кокліко»: пожаліти бідного багатого розумного дурника.

Костя, Фреді, Артур, бойфренд Вероніки, сама Вероніка, Оля – всім героям от-от буде тридцять. Київські французькі ліцеї, європейські університети, дипломатичні і бізнесові кар’єри, кілька активних мов, мамині гроші, дідусеві квартири на Шовковичній (осілі на Липках радянські дідусі-генерали та дідусі-номенклатури, без них прогресивної молоді не бувати). Це та генерація, яка вершить долю країни нині: освідченні, працездатні, мобільні. Наші еліти, прошу. Так нам кажуть. Діти, які мають вигляд, як у дорослих, поводяться, наче дорослі, але відчувають і діють на рівні років трьох: «я сам», «дай» і «поцьомай ваву». У бойфренда Вероніки є альтер еґо (тут перекажу скупо, бо з цим пов’язаний фінальний пуант роману). Хлопця виховувала мати. Його старший брат після розлучення батьків залишився з татом у Берліні, навчався у Лондоні, час від часу шле листівки молодшому брату і чомусь пише довгі листи незнайомій йому Вероніці. Симпатична штука: бойфренд Вероніки вчився у Парижі, його брат у Лондоні, досі ці два міста протиставлені як джерела антогоністичних світоглядів. Поки брат катається світом, бойфренд Вероніки шкарпетки рве, щоби в цій країні (так вони всі тут кажуть: ця країна) навести лад. Історія про безальтернативний вибір: хочеться пити куба-лібре на острові свободи, а треба пити-що-налляють на півострові Банкова.

Служити країні – у кабінеті чи на полі бою, бо це твоя країна; народжувати дітей від будь-кого, бо слід відтворитися; підтримувати стосунки з людиною, яку не любиш і не довіряєш, бо бути самотнім неприйнятно і нестатусно; підтримувати близьких і друзів в біді і болях, то таким є твій обов’язок. Власне, що є обов’язком, а що є неправильно трактованою відповідальністю. Це і є головне питання «Кокліко». І чому так стається, що коли ти не стягуєш взяті на себе зобов’язання (чи накинуті тобі борги перед суспільством), ти перетворюєшся на моральну потвору? Питання здебільшого тут риторичне. Бо бути вправною жертвою – це теж обов’язок, скидається так. І хай квітнуть всі маки.

У «Кокліко», насиченому яскравими фрагментами різноманітних тревел-пригод, є одне речення, варте роману. Нагадаю, 2014-й. Ось ця фраза: «Війна, як у нас це називали, інтенсифікувалася, і Париж здавався в цій ситуації непристойним, немов стара повія з вулиці Сен-Дені». Немов доленосний вибір із двох пар червоних шкарпеток на тлі повідомлень про бої під Щастям. За цією реплікою є історія, є конфлікт, є драма, за цим реченням є роман. Роману такого-от щоправда чомусь і на жаль нема, от правда, нема, і правда, на жаль.