Бенджамін Баттон у японському саду (рецензія на «Магнетизм» Петра Яценка)
Ми часто ловимо себе на думці, що нас притягують певні місця, речі, люди тощо. І зазвичай цей потяг залишається на рівні ледь уловимого відчуття, яким ми геть не здатні керувати, не кажучи вже про те, щоб використовувати його собі на користь. Тож зрештою такий умовний магнетизм стає для нас простою метафорою процесів, яких ми самі не хочемо достеменно усвідомити. Але в романі Петра Яценка він обирає дещо інший шлях ‒ перетворюється з метафори на реальність.
Роман починається з того, що головна героїня на прізвисько Гайка разом зі своєю подругою та її сином улітку 2014-го виїжджають із окупованого Донецька до Києва. Гайка, як і більшість людей у її ситуації, хоче вірити, що це не назавжди, і навіть думає згодом повернутися за своїм хлопцем, якого натоді затримали бійці самопроголошеної республіки. Загалом такий зачин, разом із настроєм, подачею та відсилками (наприклад, до інтернет-культури нульових) цілковито переконує, що перед нами «дорослий» текст, який об’єднає в собі життєву історію (з усіма драматичними й комічними моментами) з рефлексією та дрібкою магічного реалізму, через який ця сама рефлексія набуде додаткового об’єму та глибини.
І варто зауважити, що для такої мети об’єкт омагічнення (майже омагнічення) обрано надзвичайно вдало. Адже Схід України ‒ регіон здебільшого індустріальний, а отже, його тіло тримається на металі, ніби на скелеті, а всі його судини наче несуть сам дух металу. І той факт, що Гайка володіє якраз здатністю відчувати метал, зчитувати з нього інформацію, відкривати через нього паралельний світ ожилих речей, здається цілковито логічним і максимально виправданим. І коли ми спостерігаємо за «спілкуванням» Гайки з металом, щось ‒ бодай на мить ‒ обов’язково відгукується в нас, змушуючи замислюватися про історії речей, їхній зв’язок між собою та наш зв’язок із ними. Якийсь залишок магічного мислення вибудовує до героїні особливу, майже «секретну» симпатію, про яку, як і про наші мрії щодо таких здібностей, не хочеться кричати навсебіч.
І ось у стані такого рефлексивного замилування ми вирушаємо з Гайкою до цілковито нового для неї київського простору. І десь на цьому моменті ‒ можливо, саме внаслідок зіткнення з цим новим і, варто визнати, не надто привітним простором ‒ цілковито органічна початкова парадигма починає ламатися. Замість передчутого плавного розвитку магічно-реалістичного тексту, можна побачити перехід до цілковито казкової схеми: на героїню сипляться одразу всі можливі біди, вона позбувається умовної подушки безпеки й тепер змушена підводитися з дна за всіма казковими канонами. Десь їй щастить, у чомусь їй допомагають, десь вона користається своїми вміннями. Але факт залишається фактом: із цього моменту текст утрачає себе ‒ того, яким він був від початку. Втрачає, щоб народитися знову, але вже в іншій формі.
Читайте також. Петро Яценко. Магнетизм (УРИВОК)
У цьому моменті з текстом відбувається ще одна, суто структурна метаморфоза: згадана вище втрата плавності стає передумовою появи певної рубаності. І це, хоч як дивно, дуже добре працює в контексті відтворення внутрішнього стану героїні, яка, по суті, бореться з оцим новим непривітним простором. А простір, не забуваймо, повсякчас встромляє їй палиці в колеса. Ну, або висмоктує пальне з бензобаку, заважаючи покинути межі міста. Щоправда, така поведінка простору, коли він не може ні нормально прийняти Гайку, ані відпустити її, здається дещо дивним і навіть у цьому контексті надмірним із погляду насиченості певною містикою (принаймні якщо спиратися на той замір, який відчувався на початку тексту). Точніше, це стає останнім кроком до межі надміру, переступити яку допомагають…
дракони…
До того ж ідеться не про милих стімпанківських дракончиків, яких Гайка робила зі старих годинникових механізмів, а про справжніх драконів, які літають і вивергають вогонь. А ще ‒ про міфологію міст, в основі якої перебуває їх існування і до якої Гайка має безпосередній стосунок. Власне, з цього моменту текст остаточно перетворюється на казку, втрачаючи майже всі риси тієї «дорослості», на яку заповідалося від початку, і стає, по суті, підлітковим. І ще ясніше вимальовується той факт, що перед нами своєрідний Бенджамін Баттон у світі текстів.
Звісно, таке перетворення не можна назвати однозначно поганим, адже трансформації в текстах ‒ це цілком нормально. Так само, як і обман читацьких сподівань. Комусь це може бути до вподоби, а комусь ‒ ні, і немає на те ради. Однак у випадку «Магнетизму» біда в тім, що з моменту появи драконів і міських міфологій ми ніби отримуємо геть інший текст ‒ цілковито органічний усередині себе, але відмінний від того, який ми починали читати якусь сотню сторінок тому. І водночас отой перший текст не зникає остаточно й не розчиняється в новій парадигмі ‒ він просто починає його перемежовувати. Як наслідок, виникають ситуації, коли ти занурюєшся в читання чергового уривка, який можна віднести (умовно, звісно, але це відчувається) до певного внутрішнього тексту, а потім раптово відбувається перехід до іншого, з усіма його нюансами ‒ й ти ніби опиняєшся у японському саду каменів, де неможливо втримати в полі зору одночасно всі елементи. Щоправда, іноді це більше схоже на ситуацію, коли сидиш на краю тісної лавки й раптом хтось всідається з іншого краю, викидаючи тебе на землю. І річ тут не у складності поєднання й комбінацій (як у тому-таки саду каменів), а в якійсь їхній, мабуть, недоречності.
Можливо, такі переходи і зміни здалися б органічнішими, якби описаний фентезійний (так, це вже аж ніяк не магічний реалізм) складник був бодай трохи цікавішим та оригінальнішим, бо ж дракони й усе, що з ними пов’язане, ‒ це взагалі найперша асоціація, найперший елемент фентезійного тексту, який тільки можна придумати. І в цьому, знову ж таки, немає нічого поганого. Якщо, звісно, автор від початку задасть саме такий тон. У випадку «Магнетизму» цього не сталося. І замість одного повноцінного й оригінального сюжету ми отримали два задуми дуже цікавих у перспективі книжок, але не доведених до свого логічного повнокровного втілення, а в зародковому стані змішаних під однією обкладинкою.
Власне, крім хороших задумів, варто також зазначити, що стиль книжки додає дуже багато позитиву до її прочитанні ‒ він легкий, жвавий та дуже тонко і в міру насичений гумором.
Безсумнівно, ця книжка знайде своїх поціновувачів ‒ передовсім серед тих, хто шукає легких осучаснених майже підліткових казково-фентезійних історій, що не спираються у своєму сприйнятті на тон і настрій, задані від початку. Інакше ризик опинитися на краю тісної лавки зростатиме доволі стрімко.