А ви знаєте Ірландію?
Важкий ковідний 2020-й, рік потрясінь і випробувань – так його маркують у медіа та побутових діалогах. Він змінив людей, оголив їхні емоції та показав світу альтернативну реальність, жити в якій бажання небагато. І коли береш у руки чергову книжку про подорожі та усвідомлюєш, якими вони сьогодні стають невиразно омріяними, то знову розумієш справжню цінність мандрівок і навіть трохи заздриш автору. По-хорошому заздриш Максиму Беспалову та його довгим подорожам Ірландією, хоча з останньої його висмикнув весняний карантин і негайна евакуація перед закриттям кордонів.
Для письменника-мандрівника Ірландія стала особливим місцем, ба навіть особистим, і не відпустила після першого разу. Ця духовна інтимність і спорідненість із країною чітко відчувається в його книжці «Усе, що ви знаєте про Ірландію, – правда, але…». Своїм тевелогом, який ідеально лягає в рамки жанру, автор занурює в долю Ірландії та змушує співпереживати втратам і пишатися перемогам на шляху формування незалежності країни та самоусвідомлення її народу як нації.
Попри захоплення письменником природою Смарагдового острова й тамтешнім побутом, книжка має політичні відступи й навіть порівняння з Україною. Адже Ірландія довгий час була окупована Британською імперією і навіть сьогодні, будучи незалежною, не може повністю об’єднатися через англійський сепаратизм, сконцентрований на півночі острова. Північна Ірландія досі перебуває у зв’язці з імперією. Цей зв’язок був і є причиною протистоянь: раніше – здебільш військових, сьогодні – переважно культурних і політичних.
Перебуваючи в певному місці, пов’язаному з повстаннями двох народів однієї країни, які до того ж ще й розділені релігійно, Максим Беспалов описує події культових протистоянь. Не можна залишитись байдужим до вбивства школярки під час стрілянини на вулиці між бойовиками обох сторін, жодна з яких так і не взяла на себе відповідальність за її загибель. Не можна не співпереживати ірландським політичним ув’язненим, які голодували до смерті, чи жахатися від високої стіни з сіткою вгорі, яка й нині розділяє протестантів (англійців) та католиків (ірландців) Белфаста. І хоча такі історії Беспалов не деталізує до дрібниць, все ж особливо важко їх буде читати українцям-переселенцям, для яких паралелі щодо двох країн будуть не уявними.
Намагаючись з’ясувати причини конфліктів, письменник-мандрівник дає висловитись обом сторонам. Тому у книжці є розмови з Лоуренсом Макк’юеном – учасником голодного бунту у в’язниці Мейз і Дейлом Панкгерстом – юніоністом (прихильником Британії) та депутатом міської ради Белфаста.
Занурюючись в історію Ірландії, Максим Беспалом стає не просто типовим туристом, який їде за поверховими враженнями, а перетворює свої мандрівки на інтелектуальні, розмірковує над причинами й наслідками та занурюється до історичних зрізів ХVII століття. Але помилкою буде уявляти книжку складною та обтяжливою. Як тільки автор полишає конфліктні території Ірландії, він дихає вільніше та розбавляє оповідь жартами і курйозами, на які багата кожна подорож. І тоді пильного читача навіть менше дратує фактажне дублювання, зокрема про румунські паспорти в молдаван чи велику діаспору ірланців у Канаді, що трапляється у книжці.
Опиняючись наодинці з природою, письменник обдумує її велич та домінування над людиною. Він захоплюється скелями Могер, Дорогою гігантів і зеленими ірландськими полями. Природа торкає його глибше, ніж люди, але про останніх у книжці він розповідає значно більше. Пише про усамітнених сільських ірландців, самотніх пейві, про заробітчан-іммігрантів, про традиції та мову, ксенофобію, про культуру пабів і церкву серед людей та людей у церкві.
У мандрівках Ірландією в Беспалова багато пива, знайомств і спілкування. Так він закріплює відразу два старих як світ стереотипи. Перший, що ірландці багато п’ють, а другий, що алкоголь і подорожі – єдині, адже той добре сприяє невимушеним small talks та дивним і веселим пригодам. І Максим Беспалов не самотній у тому – Андрій Любка у своїх пошуках варварів неодноразово потягував сливовицю в компанії балканців.
Порівняти подорожі цих двох письменників можна, бо вони обоє люблять копати глибоко в мандрівках, заїжджати на дороги, якими мало хто ходить, відвідувати місця, про які мало хто знає. Проте Ірландія Беспалова та Балкани Любки – різні стилістично. Максим Беспалов використовує у своїй книжці багато художніх засобів та елементів образності, які малоінформативні, але додають емоційності у сприйнятті тексту: «…Богом даній землі творити власне сьогодення», «британці змогли завоювати їхні землі, але не душу і талант», «зачудовано дивляться корови», «Ірландія була щедрою до мене, ніби прийнявши в жертву моє відкрите до неї серце».
Кожен розділ книжки – це окремі історії вражень і досвідів, які автор назбирав упродовж семи років, подорожуючи Ірландією. Письменник пропускає країну через себе та показує її больові точки та сильні моменти, завершуючи власними висновками у післямові та п’єсою про кінець світу в Царстві небесному – вочевидь, Смарагдовий острів справді надихає на творчість.
Максим Беспалов узявся за книжку «Усе, що ви знаєте про Ірландію, – правда, але…» у перші місяці карантину, після раптового повернення з острова. Його перервана подорож продовжилася на папері. Як він сам написав, ця книжка може стати джерелом натхнення та світла у складні часи. Чи справді вона така? У період, коли безпека подорожей викликає запитанням, його книжка таки схожа на ковток свіжого повітря, який спонукає запланувати собі довгу мандрівку на Смарагдовий острів. Підштовхує до цього і викладена в книжці карта пересувань письменника Ірландією. Проте зрештою «Усе, що ви знаєте…» залишає сумний осад, і річ не тільки в авторові, а й в історії країни.