Піїти й порося: не козаками єдиними
Коли більшість із нас чують словосполучення «історія України», то найперше уявляють козаків. Справді, козаки — чудовий образ із нашого минулого. Це предмет гордості, зразок для наслідування, а ще — потужний матеріал для дитячої літератури. Підтвердження тому — незмінно популярні книжки Володимира Рутківського, Володимира Аренєва, Еліни Заржицької. Але, звичайно, історія України не обмежується єдиним козацтвом. У ній є багато цікавих сторінок, які важливо показувати дітям.
Саме таке завдання поставило перед собою видавництво «Портал»: воно взялося видавати книжки з історії, які охоплюють дуже широке коло тем — від археології до подій 35-річної давнини. Поруч із героїчними і трагічними сторінками нашої минувшини видавництво намагається розкривати також історію інтелектуальну: показувати дітям, що крім воїнів і селян на наших землях жили освічені люди, а крім фольклору й народних звичаїв тут творили також високу культуру. Думаю, дітям важливо розуміти: українська література, наука, освіта мають давні традиції, тягнуться вглиб історії на кілька століть; ми вміли не тільки воювати і сіяти, а й віршувати, музикувати і досліджувати.
Києво-Могилянська академія — безперечно, потужний символ інтелектуальної історії України. Авторка фантастичної повісті «Таємниця Могилянки» Юлія Стахівська розгорнула цей символ у часі: розповіла і про давню історію першого навчального закладу в Україні, і про його сучасність, пов’язавши два часові пласти наскрізними героями.
У детективний сюжет авторка вбудувала основні віхи історії Києво-Могилянської академії: згадала про дарування Галшкою Гулевичівною свого маєтку на створення школи, імена найвидатніших професорів (про найвидатнішого студента — Григорія Сковороду — теж не забула), написала про перетворення академії на духовну семінарію, а потім на військово-морське училище, про відновлення Могилянки вже в часи незалежності. Окремий розділ вона присвятила навчальному процесу в старій академії — думаю, дітям особливо цікаво буде читати розповідь про вигадування віршів на уроках, стародавні оцінки, а ще — про побут тодішніх школярів, які, наприклад, мали власні городи.
Юлія Стахівська ретельно вписала Могилянку і в старовинний, і в нинішній київський міський ландшафт. Балакуча коза й хитре опудало — яскраві образи, які допоможуть дітям запам’ятати: кілька століть тому Київ був схожим на велике село. А описи кількох сучасних київських музеїв (навіть одного зниклого), можливо, надихнуть дітей їх відвідати.
З особливим теплом авторка розповіла про могилянську бібліотеку. Один із головних героїв книжки — поросятко з поетичним іменем Полузегарок, яке наповнює свою книгозбірню такою цікавою й доброю магією, що перед нею просто неможливо встояти. Тут і золотий пил, який вкриває старі книжки та здатен оживити старовину, і велоперегони сторінками багатотомників, і навіть револьвер за книжковою шафою.
Головною героїнею своєї книжки Юлія Стахівська обрала дівчинку, вочевидь, молодшу школярку. Це активна й допитлива, а ще смілива дитина (посестра сучасних діснеївських принцес, які більше не сидять на місці, а завойовують світ). Ліза — цілком реалістична сучасна дівчинка, яка живе у зрозумілому і звичному для читачів побуті, але водночас стає фентезійною «обраною», а також детективкою — відважно береться розплутувати таємницю дивовижного ключа. Цікаво, що феміністичну ниточку Юлія Стахівська протягує і в XVII століття: Ліза Гулевич стає «двійницею» Галшки Гулевичівни, яка готова була пожертвувати власним маєтком, щоб розвивати освіту в Україні. (Чесно кажучи, я потай чекала на зустріч двох героїнь, але, на жаль, її не сталося.)
Окремо варто сказати про мову книжки. Юлія Стахівська щедро наповнила свою повість приказками і крилатими висловами, часом їх перелицьовуючи (наприклад, «є ще чорнило в чорнильниці»). Цільова аудиторія книжки — молодші школярі, тобто діти якраз у тому віці, коли їхній лексикон починає активно збагачуватися висловами з непрямим значенням, коли вони вчаться жартувати й розуміти багатозначність висловлювань. Тому всі ці приказки дуже доречні. А для дорослих є розкішний саркастичний епізод із офіційним листом, який намагалися писати добірним канцеляритом — мову цього фрагмента оцінять уже дорослі.
Почавши говорити про переваги мови повісті, не можу не сказати і про її недоліки. Як на мене, книжку написано надто складно, надто «бароково», як для молодших школярів. Довгі речення зі складним синтаксисом, які важко читати і вголос, і подумки, очима. Багато персонажів, яких складно тримати в пам’яті від початку й до самого кінця книжки, де вони несподівано виринають. Доволі розгалужена лінія розслідування з численними завданнями й елементами, які теж губляться в пам’яті. Бракує повторів: імена й події непогано було би проговорювати по кілька разів — молодші школярі справді цього потребують. Текст насичений, відчутно, що авторка дуже старалася вкласти в нього якнайбільше фактів і відомостей. Мабуть, через це я не раз бачила в мережі відгуки на книжку, у яких писали, що вона для підлітків. Утім, і вік героїні, і сюжет, та й вказівки від видавництва недвозначно вказують: цільова аудиторія повісті — молодші школярі. На жаль, через надмір інформації на сторінках важливі деталі часто губляться і бліднуть. Думаю, від багатьох із них можна було би легко відмовитися (зрештою, восьмирічкам не обов’язково ставати просунутими знавцями історії Могилянки), а якісь моменти, навпаки, розвинути. Наприклад, детальніше розповісти про гру в млинок.
Трохи забагато, як на мене, у книжці описів. Щоб усе уявити, часом доводиться зупинятися й перечитували. У цій справі могли би дуже допомогти ілюстрації, але їх чомусь відміряно до повісті доволі скупо, а там, де вони є, не завжди малюнки прямо пов’язані з текстом. Бракує зображень, хай невеличких, конкретно до описів, бракує портретів різних персонажів, карт і зображень будинків. Ті малюнки, які є в книжці, дуже симпатичні (авторка — Ірина Садова), але співтворити текст їм не дуже вдалося.
Попри все, книжка Юлії Стахівської — важливий етап в освоєнні історії України для дитячої аудиторії. «Таємниця Могилянки» — смілива спроба показати інтелектуальні здобутки нашої минувшини, наголосити на традиції високої культури й перекинути місток із давнини до сучасності.