О.ІденПсевдонім

О.Іден

Від автора

Мій профіль на Букнет: О.Іден

Роботи

Подані нижче тексти захищено законом "Про авторське право і суміжні права". Копіювати чи розповсюджувати можна тільки з дозволу автора чи адміністрації сайту.

  • Відьма. Колодязь.
  • Гладіатор
  • Без табу
  • Мімікрія
  • Ти маєш йти вперед
  • Ліліт. Його перша коханка.
  • БУДИНОК
  • Fortuna Imperatix Mundi
Присвячую Алану Едгару По

Мені пече від твоєї брехні.

Ти порушуєш спокій вакууму і ступаєш на сходи, котрі заведуть тебе у мій сховок. Не дивись у гору. Тільки униз…

Тільки униз…

Мені пече від твоєї звабливості.

На половині шляху твою увагу нарешті привертає колодязь. Безкінечний жолоб із червоного каміння по центру пронизаний подвійним ланцюгом. Кожний сегмент викуваний у формі твого гріха. Торкаєшся найближчого. Вуста палають холодом, розважливістю і точністю. У ньому ти бачиш мене. Хотіла зробити із мене ката чи раба? Зізнайся мені, відьмо!

Мені пече від люті та огиди.

З останніх сил напружую пам'ять й викликаю у себе спогади. Мій розум задурманений опіумом. Ми стоїмо на краю обриву. Солоне повітря осідає серпанком на твоєму волоссі. Я бажаю тебе. Пригортаю до себе й цілую твої худі плечі. Вириваєшся з обіймів. Не відпускаю… Кличеш на поміч. Від цього стає бридко. Нудить… Ти опустила мене до рівня тварини і ґвалтівника… Я ж був, лише твоїм в’язнем.

Мені пече від твоєї дикості.

Спускаєшся далі. Відчуваю кожний твій рух. Кожний дотик, котрим вбиваєш частинки моєї душі, що здіймаються угору на ланцюгу. Ось ти загасила свічку моєї сором’язливості, а далі настане черга відчуттям покори і сорому.

Залиш мені пустоту!

Не стій за дверима. Заходь, і я подарую тобі свій біль. Повзи на колінах до мого трону. Всевишній закриє очі на мої витівки з тобою. Тавро на лобі не
захистить від червоних ниток. Покірно нахиляєшся. Цілуєш мої ноги і я вкладаю тобі їх у руки.

Обряд завершено.

Дякую за наснагу групі «Крик душі»

– Ave, Caesar morituri te salutant. – зривались на крик порепані вуста.

Стояв один в оточенні шакалів. Пащі сочились чорною слиною, чекали наказу
хазяїна – розірвати святу плоть мученика. А той здіймав очі до неї.
Він належав їй. А вона йому.
У сні.
У мареві.
В долонях Морфея.
Глядачі арени в Ефесі вимагали хліба і видовищ. Дайте їм ріки крові – вони
перетворять її в Сахару, де кістки гратимуть гімн Марсу.
Гладіатор. Смерть тримає за коханку. Вона віддається йому річкою Стікс.
Харон йому за діда. Отримав від нього дар. І ось, в оточенні тварин стискає до
болю в руці – власну душу. Очі висохли від сліз, тіло блищало від поту. М’язи
напружені в екстазі.
Голий.
Рішучість і віра за мантію, зіткану любов’ю Бога. Тільки його очі сліпі до його
молитов. Рай закритий. Сконає в бруду і лайні під акомпанемент виття. Лише
небо схиляє голову до нього. Воно потурбується про нього, омиє росою
понівечене тіло. Закутає в саван туману й поховає в ефірі. Та це не зараз.
Потім.
А зараз, лунають сурми.
Палець у низ.
Ікла загострені до нескінченності. Червона стрічка вистеляє дорогу до скронь
мерця із серцем героя. Шакали зливаються в єдиний потік, в єдиний стрибок.
«Мій переможний клич, лунає голос до нестями»

На мить Гладіатор повернувся до неї, щоб побачити в її очах, як промінь сонця
розпатрав нутро свинцевих хмар. Молоко сяйва впало на чоло героя.
Тавро Боже.
Він заглянув крізь замкову шпарину до Раю.
Він пустий.

19.08

Ми завжди мешкали разом. Не пам’ятаю такого дня, щоб хтось із нас покидав тісну кімнату. Вічна темрява навчила нас слухати. (Про світло ми чули по радіо). Бачити вухами. Вдивлятись доторками. Біля тебе завжди чиєсь тіло, чиєсь зітхання.

10.10.

Відбулися зміни. Комірчину перенесли. Дехто, говорив: «Це на краще. Нарешті зміни». Інші торочили про кінець світу та забуття. Але міфологічного світла досі не бачили.

14.10.

Комірчина зупинилась. Кардинальних змін не відбулося. Проте, за той час, коли рухалась наша капсула, ми розділились. Одні, утворили секту «Світло», іншим вистачило клепки назватись «Падіння». Від сьогодні зовнішні звуки розбавлені солодкими молитвами. А я? Я ж чекаю. Не знаю чого, та принаймні не божевільних казок.

5.11.

Я помилився, світло існує. О, які були щасливі сектанти. Їхні екзальтовані крики не давали мені спокою. Вони навіть підгребли під себе «Падіння» й
готовились до майбутнього «Освітлення» – так у них називається день, коли будуть освячені Білим.

6.11.

«Освітлення» відбулось, та не так як вони хотіли. Всього на мить, комірчина осялась яскравим спалахом і я побачив зелені голови братів і сестер. Вони затамували подих в очікуванні. А далі величезні пальці витягли сестру неподалік від мене. Світло зникло. Світло воскресло. Воно повернуло сестру назад до отари. Досі
пам’ятаю її почорнілу опалену голову.

7.11.

Нас стає дедалі менше. Недоторканих. Більше не чути молитов і вигуків захвату. Лише плач.

8.11.

Сьогодні я вперше побачив його обличчя. Обличчя мого істинного бога. Світло – інструмент, котрим вимережує нашу короткочасну долю. Як же я хочу торкнутися його. Відчути божественну силу на собі. Я більше не лякаюсь полум’я. Я чекаю.

10.11.

В мене з’явилась забава. У мить відкриття комірчини, підслуховую розмови богів. «… Знаєш, я сумую за часом, коли сидів з нею на сходах, пив розчину каву і
наповнював легені димом. Вона розказувала про своє життя, а я мовчки страждав, розуміючи, що ніколи не буду з нею. Навіть вигадав назву для цих
днів – Чайкава. «…Їдьмо до Ісландії. Холод закарбує усе.»

20.11.

Врешті здійснилась мрія. Рука бога запалює моє тіло вогнем. Крізь агонію помічаю колючий та одночасно величний краєвид. Тисячолітні скелі опускають ноги на дзеркальне обличчя гірського озера. Він сидить на краю прірви. Дивиться, як я догораю. Хто щасливіший? Бог чи мої думки? Кидає мене до провалля. Лечу.
Споглядаю.
Споглядаю його падіння.
Він випереджає мене.
Наздоганяю.
Дотик.

Плюскіт.

Ми народжуємось в імітації.
Перо загострюється об скелясті піки Арарату. Зручно вмостившись на перині з
Молочного Шляху, беремось до роботи. А де ж чорнило? Насупились. Тепер
прийдеться вставати з нагрітого місця і йти до Стрільця А.
Чорнила досить й гостре перо зависло над сувоєм. Навіщо очікуємо? Агатове
молоко із вістря пера ллється на сувій.
Ми хочемо іншого мистецтва.
К
Кк
Ккк
Клац.
Байонет заклинив. Лаємось елегійними мантрами. Відкладаєм зламану камеру.
Світоч палає сонцем. Експозиція довершена. Чогось не
вистачає…Наповненості. Присутності. Коливання. Статики. Руху. Де ж ми
закинули перо?…Ось воно. Не поспішайте іти! Все тільки розпочинається. Все
завершилось до нас. До Альфи і Омеги.
Смолоскип застиг праворуч. До рук Стрільця А кладемо кулю. Затискаємо
зубами камеру й впиваємось її єством, щоб забрати подобу.
Із попереднього переліку вибираємо слово.
Рух.
Кладемо його до рота. Розжовуємо й подихом через об’єктив спрямовуємо на
кулю. Пилинки за декілька безкінечностей проходять гіперфокальну відстань та
осідають на кулю. Геометрія оживає. Ми налаштовуємо трансфокатор, а далі
заплющуємо/відкриваємо затвор.
Кадр
Балерина кровоточить сріблом.
За мить до.
Розтікається місячним металом.
Кадр.
Бокохід, притискаючи лапки до тільця, чекає на жертву.
За мить до.
Сірник торкається павутини.

Кадр.
Хамелеон іскриться екстазом осені.
За мить до.
Ссссссскрегоче мертве листя.
Кадр
Богомол досягає нірвани.
За мить до.
Ясла.
Кадр.
33.
Ми народжуємось в імітації.

Для них пустеля стиснулась у безмежність.

Вервечка із слідів людських ніг паплюжила бездоганний етюд снігу та льоду мальований кістлявою рукою ночі. Попереду йшов чоловік. Задубіла мотузка звивалась навколо стану й бігла назад струною. Закінчувалась на жінці.

Смолоскип у руках чоловіка ридав кіптявою й мав віддати полум’яну душу Перуну. Колючий вітер зірвав скупу жменю іскор, коли смолоскип задихнувся біля ніг жінки. Вона зачаровано зупинилась, дивлячись як темрява ковтає іскри. Чоловік терпляче чекав. Лише злегка смикнув за мотузку. Жінка перевела змучений погляд на нього й рушила вперед. Лихоманка спалювала її зсередини. Краплини поту на високому чолі перетворились в Чумацький Шлях.

Буревій прикінчив вітра й узявся танцювати шалений танець Калі.

Чоловік не зупинявся. Хапався поглядом за маяк – сухе дерево, яке гидким шрамом лягло на обличчя місяця. Він молив Бога, щоб мотузка не ослабла…

Вони тулились спинами до дерева. Ось і дійшли…

Обійняв гострі плечі. Горнувся до її тіла й безнадійно намагався зігріти. А вона незрячими очима торкалась яблуневого саду й блаженно посміхалась до
чоловіка. Вервечка із слідів тягнулась за небокрай, туди, де місяць цілує спраглу землю. Старезне дерево залишилось далеко позаду наодинці із самотністю. Лише грубим вітам дісталась забава. Вони грались мотузкою, яка колихалась на грудях вітру й стежила за ним, як той підганяв постать дедалі вперед.

Я йду на його ложе у своєму царстві, що загубилось між віями Ягве.
Адам простить мене.
Мене кличе сьомий регент світу нашого. Свій трон, виплекав на п’ятому небі.
Простягне руку і спопелить ангелів Сеноя Сансеноя і Самангелофа. Я зберу їх
попіл в ім’я Самаеля – кохання мого.
Я вип’ю з рук його останній цукор раю.
Ступаю між яблунням. Віти лоскочать оголене тіло, цілують хвилі темного
волосся, падають на коліна перед високими грудьми. А цвіт злітає в небо
зграями зірок і осідає на розпашілі вуста. П’янять мене весною, шепчуть пісні
вакханок.
Мертве серце оживає, тремтить, відчуває, як в лоні розцвітає його плід.
Ось, вже малахіт фіалок веде мене крізь зруйновані мури. Дикий плющ, по
холодному камінні, зеленими артеріями стікає до ніг моїх.
Бачу його.
Велична постать подібна богу.
Темному богу.
Світло, розплавленим золотом покриває саваном тіло, виграває міріадами душ.
Чорні крила ховають його обличчя.
Відчуваю його посмішку.
Боязко ступаю ближче. Ріжку долоні чорним пір’ями безсмертних крил.
Повільно опускає їх.
Шелест здіймається в повітря.
Я палаю синім жаром в холодних обіймах.
Зливаюсь в поцілунку і віддаю останню крихту свого божевілля.

А він, титан, ридає в мене на колінах і просить залишитись хоч на мить.
Слухаюсь.
Всього на мить.
Лежимо. Цілую його руки.
Руки вбивці.
Руки демона.
Руки янгола.
Руки коханця і батька.
Крізь сліпе око пантеону, що оточує черепом наш спокій, вдивляюсь у височінь
і дякую Господу.
Прокляттям, він подарував мені любов.

(Вітальня)

Я зробив із себе маленький будинок,
Кімнатка в кімнатці, лабіринт для хатинок.
Розпечена куля висить у вітальні,
Час для думок, як завше летальні.
Висить на хресті із канатів,
Боляче впасти, нема каріматів.
А край, який перший, тягне назовні,
Інший у небо. Тут все беззмістовно.
А третій сховався в обличчі позаду,
Не буде. Не буде. Не буде тут ладу.

(Коридор)

Забігаю. Дихаю. Темно і тихо.
Чуєш? Це наше з тобою намолине лихо.
Скавчить. Так жалібно проситься в двері,
Шукає нас вічно крізь прошарки ери.
Спокуса велика. А волі так мало,
Підставивши руки. Хай цілує нас жало.
Обрізаю найперший кінець я канату,
Полилося сум’яття. Зламаю загату.

(Горище)

Відчувається воля крайцем піднебіння,
Вже другий спалив. Позбувся склепіння.
І замість синіх ранкових відтінків,
Заливається в душу молоко павутинки.
І обличчя, що було так завжди позаду,
На ній розкололось на очей міріаду.

Вони не кліпають. Стежать. І Хочуть.
Їхні вії в космічнім субстраті хлюпочуть.

(Кімната)

Нарешті. Третій шмат обірвався канату,
Повернувсь у свою прохолодну кімнату.
І все від хреста, що я приховав,
На підлогу жбурнув…Поцілував.
Відібрав найсолодше. Найкраще. Світліше.
Розпечена куля стає все крихкіше.
Підлога зникає. Я провалююсь в ванну,
Тепер відчуваю симфонію форм бездоганну.

(Ванна)

І куля розтанула, як цукор у водах,
Ще до часів прописано в безсмертних угодах.
Вибух великий стривожить роз’ятрене серце,
О ні, я бачу обличчя позаду в люстерці.
Та води первині. Зливаюсь із ними в ефірі.
Тікаю від нього в Едем. Тепер я чистий, як звірі.
Я мову забув. Забув я і лихо.
Що сподіваюсь, під дверима сконало там тихо.
Та все ж, я зробив із себе маленький будинок,
Кімнатка в кімнатці, лабіринт для хатинок.

O Fortuna
velut luna
statu variabilis,
semper crescis
aut decrescis;
Carmina Burana

– Схиліть коліна й моліться до Первонародженої! Сьогодні, незнаного року, вона іде у дім Одкровення. – у благочестивому екстазі хрипить Сервій Туллій. Прикладаю руки до очей.
– Так пошиймо їй славетні шати! – відповідає Август і повертає військо на Схід.

Туллій кладе руку на голову Августа. Цілує чоло.

– Не зволікай, римський сину. Чумний народ із виразками на обличчях піниться брудним океаном, чиї води стікають до горла розніжених тіл холодним задоволенням від обжерливості, пияцтва, хтивої любові та азартних ігор.

Військо виступило у тінях швидкоплинної весни. Скалічені ноги солдат топтали вишневий цвіт. Деякі пелюстки рятувались від страти й однокрилими метеликами здіймались у вир густого пилу та какофонії запахів із квіткового нектару під сірчаною діадемою кислого поту. Pater наказує Геліосу блакитне полотно золотим серпом, щоб Полярна зірка освітлювала шлях неприкаяним душам римських солдат. І він слухається. Шматує полотно.

Темрява.
Серп надщерблюється.
Спалах.
Палаючі скалки падають на землю. Від розплавленого металу загоряється степове зілля, пропускаючи вперед стегматовану стежку.
Шлях намічений.
Серп надщерблюється вдруге.
Захлинається плачем Арктос. Pater пеленає залишками блакиті. А війська ідуть. Скрегочуть зубами. Їхні згорблені постаті розцвітають під колючим поглядом
всевидячої. Вона не зрадить дітей.
Через тисячу літ дібрались до згарищ війни. Плескають в долоні.
– Починайте. – командує Август.
Мурашками розповзаються у пошуках матеріалу для сукні Фортуни. Вусиками прощупують скам’янілий грант. Збирають крихкі скелети втрачених поколінь. Зшивають озоновими дірами найтонкіше мереживо, яке коли-небудь бачило Каїнове поріддя. Енергією цунамі вишивають хрестики на рукавах.

Одиниці.
Тисячі.
Мільйони.
Мільярди.
Мільйони.
Тисячі.
Одиниці.

Із атомних бомб плетуть солодкий вінок, поміж якого застигла посмішка Помпеї. Ще через міріад років повернулись до Риму. Серед зруйнованих мурів зустрічають Первонароджену. Нарешті схиляють коліна, а косоокий Август припідносить дари. Надіває вінок. І від першого дотику в правому оці Фортуни закручується сварга. Її оголене тіло пашить фіалковим коханням, а цнотливі родимки співають арії. Сукня ковтає її. У лівому оці проростає скіпетр.

– Жертви. – спокійно промовляє.

Ріжуть собі горлянки. Забивають ягнят і навіть плоди ідуть за валюту. Над багрянцем землі та неба, де сплітається заграва, вона зустрічає Одкровення, котрий вішає на шию колесо. Цілує її. Первонароджена у відповідь промовляє.

Regnabo, Regno, Regnavi, Sum sine regno.

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення