Інна Калина

Далеко на Півночі, де сонце ступає нечутно і тихо, а лагідні тіні
крадуться між снігами, стояв на високому горбочку палац юнака
Морозенка.

Це була надзвичайно розкішна споруда: високі різьблені стіни з
льоду тяглися до самого келиха неба, підлога, виготовлена з
прозорих, як павутиння, шматочків льоду, лунала срібними
дзвонами при кожному кроці. Важкі кришталеві меблі, мов живі,
дихали холодом таємниць, немов зберігаючи у собі всі історії
минулих зим. Цей палац передавався від діда до сина, від сина до
онука, а зараз він був у володінні молодого чорнобрового юнака на
ім’я Морозенко.

Якраз зараз він сидів на своєму улюбленому стільці з високою
спинкою, одягнений у кожух із синьою оторочкою. Очі його були
опущені, і він сумно дивився в небо, що не мало ні обрисів, ні
кольору.

— Восьма ранку! — радісно прощебетала маленька Сніжинка,
весело кружляючи у повітрі. — Запрошую на сніданок!

Юнак поволі підняв очі, зітхнув і, зібравшись з силами, підійшов до
столу.

Сніжинка, схвильовано вивертаючись у повітрі, виставила на стіл
низку страв: запашну яєчню, смажену картоплю, кислу капусту,
приправлену олією, кругленькі сирники з родзинками, а також
хмельницькі білі булочки з медом.

— Смачного! — промовила Сніжинка, складуючи рученята під
підборіддям, і, дивлячись на Морозенка, запитала: — А чому ти
такий невеселий, Морозенку? Невже захворів?

Морозенко підняв голову і сумно усміхнувся.

— Та ні, я здоровий-здоровісінький. Але мені сумно, бо сьогодні
останній день, коли я ще хазяйную на Землі.

— І справді! — вигукнула Сніжинка, широко розкривши свої сірі
очі. — На календарі двадцять восьме лютого. А що буде завтра?

— Завтра буде зима, — спокійно відповів Морозенко, поглянувши
на засніжене вікно.

Зі скрині він витягнув довжелезну крижану палицю і, виходячи з
палацу, сильно вдарив нею об землю. Три рази, — і мовчазний
вітер затремтів у пустому дворі.

— Сестри мої та брати: заметілі та сніговії, хурделиці та завірюхи,
віхоли та хуртовини, вітри північні, хмари обважнілі! — голосно
прокричав Морозенко, і його слова рознеслись по всій окрузі. —
Засипте землю снігом: дерева — до найвищої гілки, хати — до
коминів, річки — до очеретів!

Не встиг він завершити свою команду, як небо потемніло, сонце
заховалося за хмарами, і сніг почав падати. Падав день, падав ніч, і
вітер переганяв сніг з поля до річки, з річки до моря, з моря до лісу.
Намело стільки снігу, що не можна було ані пройти, ані проїхати.

А в лісі, під старою березою, стояла дівчина на ім’я Весна і чекала
свого часу. Її русяве волосся неслухняними хвилями спадало на
вродливе обличчя, що сяяло усмішкою. Мати-природа пошила їй
нову сукню: білу шовкову, з пишними рукавами, що ковзали по
повітрю, немов хмари. На голові вона носила корону з
набубнявілих бруньок, ось-ось її лаковані пелюстки тріснуть, і
молоді листочки покажуть світові свої зелені чубчики.

Морозенко, не помітивши Весну, встромив свою довжелезну
палицю в снігову кучугуру, зробив кілька кроків назад і знову
поглянув на небо.

Але Весна, підійшовши до нього, ніжно торкнулася палиці своїми
теплими, весняними руками. У ту ж мить все навколо змінилося.
Небо засяяло блакиттю, дятел заторохтів у височині, а їжаки
заворушилися серед торішнього листя. Сніг почав танути,
перетворюючись на маленькі струмки.

— Чому ти так сумуєш? — запитала Весна, посміхаючись.

— Тому що зима закінчується, — відповів Морозенко. — Завтра
буде весна, і я повинен піти.

— Не сумуй, — мовила Весна. — Кожен період має свій час. Літо
прийде після мене, а осінь — після нього. Та ти залишиш свій слід
у кожному сніжинку, що тане.

Морозенко вийшов з палацу на двір, щоб помилуватися змінами.
Сніг острівцями лежав на чорній мокрій землі, і сонце вже
припікало. Травичка гострими шпичками вилізла з-під землі і, ніби
соромлячись, підставила спинку під ніжні промені.

Морозенко зняв свій кожух і шапку. Хотів було взяти палицю в
руки, щоб знову на землю принести зиму. Але палиця не
виймалася! Вона проросла корінням глибоко в землю і, мов чудо,
зацвіла блакитними зірочками.

Легенький вітерець Фу-ху пробігся по полю і поздував тендітні
квіточки, які, немов перші промінчики весняного сонця, залишили
на мокрій землі свої сліди.

І так люди прозвали ці квіти пролісками. Вони були перші, хто
заявив про прихід Весни. Пролісок став символом надії, що земля
оновиться і розцвіте на радість усім.

— Цвіти, Земле наша українська, — мовив старий вітер, — цвіти на
радість, щоб не забули: Весна прийшла, квіти в дарунок принесла.
Нехай ці квіти ліси заповнюють, нехай благодать Божа
проливається у душі людські!