Happy Birthday, “Веселко”! :)

Happy Birthday, “Веселко”! :)

Happy Birthday, “Веселко”! 🙂

Як ви гадаєте, хто придумав теорію про чорні та білі смуги? Ну, ту, де життя, мов зебра: спершу смужка одного кольору, потім іншого, а наприкінці… самі знаєте що…

Мої однокласники та одногрупники з університету, на сторінки яких у соцмережах я часом заглядаю, ще більше підсилюють враження, що із моїм життям щось не так. Одні з них викладають фото за кермом дорогих автівок, в директорських кріслах чи на фоні заморських краєвидів; інші — демонструють ідеальні будинки та квартири, усміхнених супутників життя, гарненьких слухняних діточок… Ще хтось хвалиться своїми картинами, опублікованими книгами, піснями, які замовляють у них відомі музиканти. Інші — не особливо заморочуючись, постять світлини власноруч приготованих кулінарних шедеврів, вишитих серветок чи зроблених манікюрів. Лише мені похвалитися зовсім нічим. Іноді у мою голову закрадається підступна думка, що я повна бездарність. І до того ж, величезна невдаха…

До пори до часу усе було нормально. Так, зірок із неба ваша покірна слуга не хапала, але й задніх не пасла. У школі була твердою “хорошисткою”, завдяки гарній пам’яті та посидючості. Може, і в відмінниці вибилася б, та їх, розумників, було забагато в нашому колективі. Четверо на один клас — це ще більш-менш, а п’ять — то вже був би перебір. Поскільки клас був досить “елітним” — так співпало, що навчалося в нашій школі чимало діток багатіїв, то на них учителі покладали особливі надії. А моя мама була простим продавцем у супермаркеті. А батька взагалі у природі не існувало. Що з мене візьмеш?

“Чекай-чекай, — втрутяться тут читачі, — як це — батька не існувало? Ні, ми розуміємо, що ти — фантастка ще та, але у будь-якій неймовірній історії мають діяти закони природи. І зовсім без участі представника сильної статі діти на світ не з’являються!”

Так, ваша правда, дорогенькі! Десь, безперечно, блукає світом чоловік, котрий має ті ж самі гени, що і я. Однак, хто він і як його звуть-величають, мені невідомо. У моєму свідоцтві про народження навпроти графи “батько дитини” красується жирний прочерк, прізвище я ношу мамине — Лісовська, а по-батькові дідусеве — Леонідівна. От, тепер ви знаєте майже всі мої анкетні дані, за винятком найголовнішого — імені. А воно досить рідкісне — Мирослава. Правда, повним ім’ям мене майже ніхто не величає. Мама зверталася до мене, як до хлопця якогось — Славка, бабуся лагідно називала Миросею, а друзі скоротили моє наймення до лаконічного Міра. Втім, я й сама так усім відрекомендовуюсь — Міра Лісовська. Звучить так, ніби це якийсь творчий псевдонім, правда? Але ні, це справжнє ім’я. І крім нього, у мені немає анічогісінько незвичайного.

Я середнього зросту, звичайної статури, не худа і не гладка, не чорнява й не білява, а маю волосся такого нудного кольору, який на коробках із фарбою зазначають “середньорусявий”. І очі в мене середні… чи то пак, сіро-зелені, втім, залежно від освітлення вони можуть видаватися і блакитними, і горіховими. І сама я належу до того типу зовнішності, який, кажуть, дуже пасує шпигунам та розвідникам — а саме, непримітна людина, без особливих ознак. Захочу — можу перевтілитися у будь-який образ, тільки нащо воно мені? Я не шпигунка і не акторка. Я — дівчина з натовпу, сіренька мишка. Можливо, тільки вчора ви пройшли повз мене на вулиці і навіть не помітили. Але я не гніваюсь. Бо, скоріше за все, я так само не помітила вас.

Я — людина досить неуважна, і часто мені закидають знайомі: ” Щось ти, Мірко, занадто високо себе несеш. Ідеш по вулиці — і не вітаєшся…”

А таке зі мною трапляється, сперечатися не буду. Та зовсім не через мою пихатість і самовпевненість. Просто я можу замислитися про щось своє і не помітити того, що коїться навкруги.

Іноді ця неуважність відігравала в моєму житті фатальну роль. Як, наприклад, два дні тому вона поставила крапку у багатообіцяючій кар’єрі секретарки. Це тоді, коли я випадково забула в автобусі папку з важливими робочими документами. Хоча я підозрюю, що справжня причина, через яку шеф мене попросив на вихід, звалася Магдаленою і була його новою пасією. І от ця Магдалена його до мене приревнувала та поставила питання рубом: “Або я — або вона.” Звісно, начальник, як і кожен нормальний чоловік, віддав перевагу довгоногій блондинці з третім розміром грудей, нарощеними бровами ( ой, прошу вибачення, віями та нігтями… хоча, можливо, за новомодніми тенденціями уже і брови навчилися нарощувати, недарма вони в Магди такі густі і пишні). У будь-якому разі, саме вона тепер відповідає на дзвінки у директорській приймальні та заварює його улюблений еспресо.

А я… ну що я? Я ж не була його коханкою, тому звільнення сприйняла філософськи. І почала шукати нову роботу. За фахом я, узагалі-то, історик. Проте ця професія у нашому місті не є надто перспективною. Звичайно, я могла б працювати вчителем, чи там екскурсоводом у краєзнавчому музеї, але ні те, ні інше не викликає в мені особливого ентузіазму.

Так що поки що я оббиваю пороги сучасних офісів, розсилаю своє резюме, проходжу співбесіди на різні посади, що мають досить слабке відношення до фаху, вказаному в моєму дипломі. От сьогодні, наприклад, спробувала влаштуватися адміністратором у салон краси, але, певно, виявилася недостатньо красивою для цього, сорі за тавтологію. Тож чує моє серце, що, позмагавшися ще трохи за місце під сонцем, я, зрештою, опинюся за касою супермаркету чи продаватиму газети в кіоску.

Хоча навіть таку роботу в нашому місті отримати не так просто. А я — зовсім не боєць. Будь моя воля, я б узагалі сиділа вдома, насолоджуючись самотністю. Шкода тільки, що булки на деревах не ростуть, та й комірне платити треба. І борги колишнього хлопця віддавати, за кредитом, який він оформив, вказавши мене як поручителя, а потім здимів у невідомому напрямку.

Отож, те, що я на початку своєї розповіді коректно визначила як “розійтися” — насправді формулюється простіше — мене “розвели”, немов останню дурепу. Але про це не хочу багато говорити. Як кажуть, проїхали і забули.

Тільки кредитори, на жаль, не забувають про моє існування. І нічого нікому я не доведу, тому що не маю ані впливових родичів, ні достатньо коштів, щоби найняти адвоката та розпочати судовий процес. Тому мовчки узялася повертати чужі борги. А для цього робота мені вкрай необхідна, і бажано з її пошуками довго не затягувати.

Тож і бігаю я, немов підстрелена, по співбесідах, всім запобігливо посміхаючись та своїм безтурботним виглядом показуючи, що в мене все ОК: ні сім’ї, ні дітей, ні хворих родичів, ніхто мене від роботи не відволікатиме, зможу трудитися хоч двадцять чотири години на добу і сім днів на тиждень… Та все одно щось мені не щастить…

Так було і сьогодні, у вже згаданому салоні краси мені пообіцяли перетелефонувати, якщо рішення приймуть на мою користь, але при тому власниця модного закладу скорчила таку знуджену гримасу, що я зрозуміла — мені тут нічого не світить.

Подякувала, навісивши на обличчя все ту ж маску легкої придуркуватості, що, згідно крилатого вислову, робить людей невразливими… і попрямувала до бару, щоб трохи скрасити чергову невдачу. Тільки не подумайте, що я якась там п’яничка, випила я лише один коктейль, та й то найдешевший. Просто до того погано було на душі, що без маленького “допінгу”, боюся, я б і додому не добрела.

Бо живу я, коли вам цікаво, у такій глухій місцині, котра тільки з якоїсь причуди нашої влади вважається районом міста. А насправді це саме що ні на є глухе село, куди навіть маршрутка ходить тільки раз у день. Називається наш мікрорайон дуже атмосферно — Лиса гора. І це справді надзвичайно горбиста місцевість, яка здіймається високо над рештою містечка, та, щоб дістатися до неї з цивілізованого центру, потрібно або чесати чотири кілометри манівцями по погано освітлених вулицях, або ж — близько кілометра, та все лісом і полем, де зимового вечора, признаюсь, трохи страшнувато, особливо людям з багатою уявою.

Бо ще ж і наші місцеві люди розповідають про цей ліс різні байки — то хтось тут відьму бачив на мітлі, за кимось іншим русалки гналися, ще хтось бродив усю ніч по колу і не міг з того лісочку вибратися, доки не розсвіло, і півень не прокукурікав… Хоча я підозрюю, що в останньому випадку оповідач просто перебрав із оковитою, тож і заблукав у трьох соснах. Через те я й випила лише один невеликий коктейльчик. Була практично зовсім твереза, тому те, що відбувалося зі мною далі, не можу пояснити впливом спиртного на мою безталанну голову.

Та й взагалі нічим логічним не можу пояснити… Питаєте, що ж таке зі мною могло трапитись? Може, маніяка якогось зустріла? Та ні, сталося набагато гірше! Отже, слухайте…

Продовження – тут https://booknet.com/uk/reader/proiti-pd-veselkoyu-b203098…

Сьогодні – рівно рік, як я почала писати цю книгу ))

Дякую Марині Гайдар за чудовий арт! 

Оригінал статті на Букнет: Happy Birthday, “Веселко”! :)

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Новинка! “Я буду боротись за нас”

Доброго дня, мої любі! 

Хочу запросити вас до читання моєї нової книги у жанрі сучасний любовний роман 

Я буду боротись за нас 

Це історія Тимура Воронова, відомого вам з книги Я буду мріяти про нас.

Цю історію

Дракони, щоб їх…

Вітаю. Хочеться нагадати, що:

 – це дракон

 – це теж дракон

 – і це також дракон

 – це червоний дракон

 – це зелений дракон

 – тут водяний дракон

 – таким є вогняний дракон

 – цей повелитель-дракон

Плани на майбутнє

Штормить останніми днями сильно. Я не буду зараз розбиратись, хто правий, хто ні. Свої висновки я зробила. Скажу лише, що мій твір “Кордон між нами” видалили без попередження і навіть сповіщення не прислали. А це була

Всеукраїнський творчий конкурс учнівських робіт «МедіаМАН-2021»

КПНЗ «Київська Мала академія наук учнівської молоді», зокрема відділення суспільних комунікацій у партнерстві з Інститутом журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафед

З приводу намірів ухвалення у Верховній Раді мовних законопроєктів

З інформації, яка розміщена на офіційному веб-порталі Верховної Ради, стало відомо, що народні депутати збираються розглядати «мовне питання», плануючи внести зміни до чинного мовного закону. З цього пр

Перейти до блогу

Нові автори

Анатолій Хільченко

Анатолій Хільченко. Народився на Полтавщині 1979 року. Навчався у Київській духовній семінарії та академії. Працював у релігійних та навколоцерковних громадських організаціях. Священник Української Православної Церкви. сторінка в Букнет: https://booknet.com/uk/anatoli-xlchenko-u5561052 Сторінка у мережі ФБ: https://www.facebook.com/presviter.anatoly/ Ютуб-канал: https://www.youtube.com/channel/UCaAjutYWJOdPdHaNCJU28ng

Tadeй Кількість робіт: 8 Ruslan Barkalov Кількість робіт: 7 AnRе Кількість робіт: 5 Володимир Віхляєв

Віхляєв Володимир Вікторович народився 23 червня 1986 року в смт. Приазовське Приазовського району Запорізької області. Проживає в місті Запоріжжя. Член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Національної асоціації адвокатів України, Спілки адвокатів України, Науково-експертної ради Асоціації адвокатів України. Академік Міжнародної літературно-мистецької академії України Магістр права та менеджменту […]

Перейти до "Нові автори"