«Desencajada» Маргарити Яковенко — розкажи мені про свою планету

2026-01-26 23:00:00 Ганна Улюра

Іспанія. «Desencajada» можна перекласти як «вивихнута», «зміщена» у клінічному сенсі чи «роз’єднана» в сенсі «дисоціація». Обидві назви роману Маргарити Яковенко пасують, всі версії назви — про діагнози і межові стани. За жанром ця проза — клінічний роман, де героїня досліджує перебіг важкого депресивного епізоду, вивчає екзистенційну кризу, що її долає (чи не долає — як на те поглянути).   

Книжка вийшла 2020 року. Про неї багато, навіть дуже багато говорять, відзначаючи серед проз, що формують образ України в іспаномовного читача, говорять як про бережну рефлексію мігрантського роману, як про чутливу автооповідь про Маріуполь, назва якого тепер відгукується в європейцях так, як того не уявляли 2020 року авторка з видавцем «Desencajada». Мають рацію щодо чутливості і щирості (якщо чутливість і щирість міркувати як оповідні техніки). Книжка написана добре, місцями дуже добре, написана за перевіреними лекалами мігрантського роману з чіткими маркерами клінічного роману (а ці жанрові різновиді останні кілька років на піку популярності). «Desencajada», її візія і героїня природно викликають довіру та співчуття. Як читати подібні твори — читач ХХІ століття добре знає, уже навчився і вмикає емпатію там, де цього потребують герої. І Маріуполь, звісно: боляче ж від самого його імені. 

А от в самому сюжеті героїня Маргарити Яковенко про Маріуполь вперше розкаже таке: вона з дідусем-партійним номенклатурником ходила на Парад Побєди в середині 1990-х і ридала під «Вставай страна огромная», захлинаючись до істерики під рядок «гнілой фашістской нєчісті загонім пулю в лоб»; згадає затим, як цю країну і це місто ненавидів татусь-інженер, котрому уже пів року не платили зарплату на заводі в 1990-х, і як принципово він не ходив на вибори (підозрюю, що ідеться про референдум 1991 року), а відразу по тому дівчина опише, як українці-націоналісти у балаклавах потай вночі знесли пам’ятник Лєніну і так почалося АТО, вона це по тєліку бачила. А АТО, — пояснить новоспечена іспанка, — це такий евфемізм, «щоби не говорити про громадянську війну», пояснить відразу після сцени, в якій їй погрожують зґвалтуванням українські військові… Ох. 

 

Випийте пігулку Гідазепаму, будемо читати.  

Хто?

«Desencajada» — романний дебют Маргарити Яковенко. До того було оповідання в прохідному жанровому збірнику, після того особливого руху літературної кар’єри не відбувається. Нині Яковенко радше медійна постать, ніж літераторка. 

 

Книжка позиціюється як автофікція, героїня роману має інше ім’я, але її біографія збігається в головних пунктах з біографією авторки. Надто мало насправді відкритих відомостей про Яковенко, щоби дослідити, наскільки її книжка авто-, наскільки фікшн. Маргарита Яковенко має українське походження. Батьки емігрували до Іспанії з Токмака, що в Запорізькій області, в кінці 1990-х, Маргариті було сім років. Яковенко вивчилася на журналістку в університету Мурсії, спеціалізується на міжнародній політиці, дописувала до El Periódico de Cataluña та El País. 

 

Після лютого 2022-го присутність в медійному просторі Яковенко посилилася, вона виступає в ролі експертки з російсько-української війни. 

Водночас зникли згадки її імені в новинах і публікаціях Російського клубу в Барселоні (раніше вона бувала залучена в акції «Голоси Росії», в колективному читанні Толстого тощо). Зокрема з сайту поборників російської культури в Іспанії прибрали щонайменше одне інтерв’ю 2020 року з авторкою про її роман під назвою «Коли батьківщина — це шлях». Люди міняються, мабуть.

Що?

В Іспанії нині посилюється вплив молодих авторів, що рефлексують у своїх прозах досвід еміграції. Голосом напрямку називають Наджан Ель-Хакмі, вона родом із Марокко і системно пише про свою бікультурну ідентичність. Когорта таких авторів робить ставку на автофікцію, на висвітлення безпосередньо пережитого досвіду в умовному сюжеті. Так їх і об’єднують в одну групу: їм 30-40 років, вони існують в просторах двох мов і культур, вони воліють передавати в художній прозі винятково особистий досвід. В такому контексті оригінальний читач сприймав роман Яковенко, це контекст в якому «Desencajada» читали (почасти я його і триматимусь).  

 

Презентували «Desencajada» як твір, натхненний методом Зіді Сміт, інтонаціями Енн Карсон і поглядами Світлани Алексієвич. Емігрантський наратив Сміт поруч з антропологією homo sovieticus Алексієвич і понад те обгортка з реінтерпретації античного міфу Карсон — це не так опис «Desencajada», як, природно, опис того сегменту високої полиці, на яку «Desencajada» претендує. 

 

Роман Яковенко прийняли прихильно, на нього є чимало схвальних відгуків і позитивних рецензій, показово, що більшу цікавість він викликає у філологів, які вивчають мігрантську прозу, ніж у непрофесійних читачів. Роман відразу був інтегрований в «канон» текстів, репрезентативних для академічних досліджень. 

 

«Desencajada» часто читають як соціальну прозу й акцентують на тому, що читачу легко ідентифікуватися з героїнею, позаяк та точно аналізує свої почуття. Але найчастіше підкреслюють висвітлення інституційного расизму і акцентують, що ідеться про літературу особистого досвіду.  

 

Типовим випадком рецепції оригінального іспаномовного читача «Desencajada» були роздуми над романом як над зразком екзистенційної прози, відчуженням, що переживається як культ, про ставання Стороннім (і до чогось книжку Яковенко порівнювали з «Рекреаціями» Андруховича, боюся, це просто була єдина проза про Україну, яку пригадав критик). Я наведу показову цитату з цієї рецензії: «Ті з нас, хто не пережив еміграції, — а точніше, не був змушений емігрувати — можуть подумати, що історія Коваленко розповідає нам щось незрозуміле. У цьому є певна логіка, і все ж дебютний роман Яковенко має вроджену здатність передавати такий досвід. Це емпатичне зусилля, яке вона полегшує завдяки добре досягнутому балансу прямої та красномовної прози. Ніби виразність Глорії Фуертес збігалася з ліризмом Альбера Камю, молода іспанська письменниця здатна запропонувати нам вправу з емпатії, яка є водночас доступною та складною».

 

Роман уже перекладений італійською. Події в Україні 2022 року реактуалізували твір.

 

Пройшовся твір списками фіналістів-лавреатів багатьох премій, хоч і не першого ряду, отож, він потрапляє в очікування від жанру європейського міграційного роману. 

 

Ну і книжка насправді незле зроблена. 

Про що?

«Ми не були політичними вигнанцями. Ми не тікали від війни. Ми не були переслідуваною релігійною меншиною. Наш героїзм полягав в бажанні не померти з голоду, а моя заслуга в тому, що я народилася в країни, котрій на той час виконалося лише сім місяців. В країні, народженій без майбутнього. В країні, яку ненавидів мій батько».

 

Власне, роман подається як переспів мандрів Одіссея. Згадки про Одіссея, який намагається дістатися Ітаки, переймається, що його там не чекають, нажаханий, що його там ніхто не впізнає, і ридає від відчаю на берегах острова, коли нарешті туди потрапляє — всі ці омажі виринають системно  і регулярно. Вони мають підсилити сюжет, показати, що ідеться про історію архетипну, не так про еміграцію, як про подорож душі, даруйте. Це найбільш передбачувана і найменш цікава частина «Desencajada». З вашого дозволу я про неї згадала і більше туди не повертатимусь. Сфокусуємося не на символічній, а на біографічній історії.   

 

Літо 2019 року, Барселона. Дарія Коваленко-Петрова народилася в Україні 1992 року, переїхала до Іспанії разом із батьками, коли їй було сім років. Але лише зараз нарешті вона отримує громадянство Іспанії, відмовляється від українського громадянства, разом із тим міняє прізвище: Петрова — де дівоче прізвище її матері, яким Дарія ніколи до того не користувалася. І цей нібито формальний акт запускає руйнівні внутрішні процеси. «З погляду закону, щойно померла українка, а народилася іспанка з двома прізвищами. Моє народження цього разу супроводжувала довідка про взірцеву поведінку. Це народження стало нагородою. Я щойно присягнула на вірність прапору, на вірність короні. Я щойно відмовилася від попереднього громадянства. Я щойно завершила перехід. “Ну дякую красно”, — відповідаю я<…>. “Зачиніть двері, як йтимете”».

Дарія підписує папери, виходить з державного офісу, розриває стосунки з бойфрендом-іспанцем Карлосом (вони п’ять років жили разом, він все ще сприймає її як екзотичну іноземку, єдина українка, яку Карлос знає, окрім Дарії — прибиральниці в будинках багатих росіян-туристів) та переїздить тимчасом до подруги, котра якраз подорожує і залишила порожню хату. Там Дарія спить, їсть і згадує своє життя. Вона мусить приймати важливе рішення, але не розуміє, яке саме. Вона гостро переживає тугу за втратою, але ж знову таки не розуміє, що саме втратила. Вона згадує, що колись бачила, як линяють цикади: звалюється старий хітиновий панцир, деякий час комахи залишаються м’якими й вразливими, тоді треба застигнути й дати панциру шанс нарости. Дарія розуміє: вона та цикада, і їй треба грубої шкірки. 

 

Поспіхом вирішує поїхати в Маріуполь. Там залишилася квартира баби й діда, котру батьки здають в оренду, нині вона порожня. Дарія сидить кілька місяців в зимовому сірому Маріуполі, слухає свої старі касети. І зрештою знаходить себе в аеропорту, де застигла перед табло зі списками рейсів і обирає, куди летіти. Іспанія не приймає нову громадянку. України, котра її потребувала б, уже не існує. Дарія тужила за тим, чого не було ніколи. Нині вона одужала і буде сама вирішувати, де їй жити. 

 

Щодо сюжету, це власне все, більшого і не треба.

 

Важливим моментом є те, що Дарія, розказуючи свою історію, постійно синхронізує свою біографію з біографією матері (не дивно, але є один нюанс). Дарії зараз 27 років, і вона кілька разів скаже: мамі було 27 років, коли родина переїхала. Мати виїздити не збиралася, її змусив батько: довго переповідав, хто зі спільних знайомих наклав на себе руки, не змозі утримувати родину, потім подався до Іспанії «на трускавки» 1998 року, викликав до себе родину замість того, щоб повернутися, пообіцяв, що то на рік-два: «Родина батька кричала на кухні, що вона не має права залишати доньку сиротою через свої примхи. Кричала, що вона мусить підкоритися чоловікові. Ніби залишитися вдома — це божевільні забаганки егоїстки-істерички. Ніби це вона змусила чоловіка поїхати». Мати в Україні була медсестрою, в Іспанії працювала пакувальницею на складі і прибиральницею. Глибоко нещасна жінка — такою вона постає в розповідях про неї доньки, — яка зганяє фрустрацію на дитині, не спроможна адаптуватися до реалій нової країни. Є показова сцена, де батьки не уміють прочитати, що їм дали робочі візи, офіційні документи для них читає донька-школярка — сцена типова для емігрантської прози, просто надто якась саркастична. 

 

Втрата історичної батьківщини, що її нині переживає Дарія, у неї синхронізується з втратою матері, та нібито перестала існувати після переїзду. І дуже показовий момент: аж до кінця роману батьки в його просторі не з’являться. Треба докласти деяких зусиль, щоби зрозуміти, що вони живі-здорові й мешкають за дві години їзди від Дарії. Її тато-мама як та Україна, за якою легко тужити, але до якої не треба поспішати — твої драматичні спогади про втрату можуть у такий спосіб знецінитися.   

 

«Даріїні» розділи чергуються з «материними» (тут треба лапки, бо всюди — перспектива Дарії, просто часом то є спогади про матір), «материні» розділи закінчуються введенням елементів материнської мови. Для Дарії материнська мова — російська, точно так само, як страви, які смакують домом — пельмені та «буряковий суп», в якому червоним стає навіть картопля. Дарія знає російську, англійську й іспанську, вона про це не раз скаже, українську вона не розуміє. Їхня родина не спілкується з іншими родинами з України: «Від їхньої гордості за свою рідну мову, котрою вони говорять на перервах замість іспанської, у мене болить живіт». Втім, здається, і в цій репліці вона говорить про російську мову. Бо тут же є ремарка: «У школі я чіпляюся за іспанські слова і соромлюся російських». Саме тому фінальні фрази «материних» розділів типу «слово liubov значить любов», «слово ustalost означає втома, але й нудьга», «слово semya значить родина» підсумовують спробу вибудувати свою ідентичність як відзеркалення родинного сценарію, спроба невдала очевидно. Слово «мама» не означає «я».

 

Навіщо?

У «Desencajada» на рівних діють два простори, буквальні й символічні локації. Барселона літа та початку осені, дуже гаряче, задушливо, з першою потужною зливою Дарія ухвалює рішення поїхати в Україну. Маріуполь — осінь-зима, сіро, мокро, за тим морозно і дуже холодно, з першим снігом Дарія їде з України. Цей природний цикл важить в романі — на символічному рівні. Маріуполь тут постає в ролі Ітаки для Даріїної одіссеї. 

 

Що таке Україна і зокрема Маріуполь для Дарії, куди вона прагне повернутися будь-що?

 

Школа № 5 в Маріуполі — сіра бетонна будівля з тріщинами, через які проникає мороз. І запах горохового пюре на обід. В Іспанії буде школа з персиковим фасадом і червоними хідниками. 

 

В Іспанії вона часто чує, що Україна — житниця Європи. І подумки тут же корегує: найплідніші ґрунти покривають одну з найбідніших країн світу.

 

Україна пахне лайном у забитих вокзальних сортирах. Пахне алкоголем. Старими, що збирають недопалки. Пахне «сильними людьми, що служать слабкій державі». «Пахне безпомічністю».

 

Дідусь у Даші був високою номенклатурою, партійцем, членом Райкому, за фахом податківцем. Квартира дідуся в Маріуполі зберігає безліч улюблених речей Дарії, поки вона там живе-переховується, вона слухає касети улюблених співаків (Любові Успенскої, Алєксандра Новікова, Гаріка Крічєвского, Алли Пугачьової, Іріни Алєгрової; нагадаю: Дарія народилася 1992-го), читає книжки улюблених письменників (Толстого, якого саме — не уточнює, Юрія Тріфонова, Міхаїла Шолохова), а коли Дарія їде геть з України, то рятує з цього простору книжку віршів обожнюваного Сєргєя Єсєніна і читає подумки його вірш «Устал я жить в роднойм краю…».

 

Як же хочеться читати все це суто як саркастичні висловлювання. Але ні, тут нема сарказму.  Ви ж уже припустили, що Дарія має чітку російську ідентичність, і треба закривати цю розмову? Але ні. Вона знає, що не є росіянкою. В Іспанії мати прибирає віллу росіян, поки Дарія бавиться з їхніми малими. Ці діти говорять для Дарії незрозуміло, їхні інтонації їй чужі, вони потребують перекладу. Хлопчик-москвич зауважує: «Те, як ти говориш, це навіть не російською. Ти неправильно вимовляєш більшість слів. Ти до школи не ходиш?». Вони її принижують, вона злиться і закінчує фразою, що ненавидить росіян. І до речі, тут же розділ фіналізується ремаркою: «слово zlost означає лють». Її ідентичність таки проблемна і руйнівна для неї самої.  Даша, вибачте, — вата. 

 

«Нам комфортно у системі, котра розрізняє автохтонів і зайд, це дає нам відчуття безпеки через приналежність до групи. Ми і вони».

 

В’їжджаючи в Україну, вона описує читачу пам’ятник Батьківщини-Матері, це для неї головний символ країни: з проржавілою по швах титанової утроби жінка з мечем в руках, від якої родяться люди, спроможні хіба на чергову «революцію втоми» щоосені. 

За що нам це?

Шістнадцять годин у потязі від Києва до Маріуполя Дарія вирішує присвятити роздумам про війну на Сході, а Маргарита Яковенко — пояснити своїм іспанським читачам, що громадянська (!) війна почалася, бо дідуся Лєніна образили. 

 

Попутниками Дарії виявляються троє українських військових. «З попутниками мені не пощастило». Вони повертаються до своєї військової частини, всі троє буцімто брали участь в бойових діях. Вася, Микола і Сергій. Дарія описує їх як «засмаглих на полігонах» юнаків, які закінчили школу чотири місяці тому і поїхали «гратися у войнушку». Всі троє говорять українською, Дарія їх не розуміє і звертається російською. Хлопці розпитують, куди вона їде і звідки, Дарія нам свої відповіді не переказує. Замість того згадує, як ходила з дідом на парад побєди, і дідусь запевняв, що поки тут стоїться пам’ятник дідусю Лєніну, то буде мир у країні. Одної ночі «воєнізовані формування поборників націоналізму»(!) в балаклавах знесли пам’ятник під крики «Живе Украина!» . Повалення пам’ятника Леніну, котре Дарія дивиться по кабельному в Іспанії, їй нагадує другу смерть країни, в сенсі СРСР, мабуть, що вдруге помер. І Дарія заливається сльозами. Дєдушка Лєнін же завжди спокійно спостерігав за своїми улюбленими онучками (Ні, все ще не сарказм, не сподівайтеся.). Серед ночі Микола будить Дарію — п’яний як чіп — і намагається її поцілувати та облапати під гучний регіт своїх товаришів.

 

У наступній сцені, уже в Маріуполі, таксі Дарії обганяє іномарка з номерами, зафарбованими у чорне. Таксист пояснює, що це авто ЗСУ віджали у місцевого: «Для цього і треба АТО». «АТО, — входить у сюжет Дарія і Маргарита, бо тут їх насправді складно уже розрізнити, — це діти-солдати, які бухають і думають, що вчиняють як мужчини. Коротке слово, що описує людську трагедію, бо тут не заведено говорити “громадянська війна”. Травмована країна, охоплена війною, територія в облозі. Автівки, викрадені батьківщиною. Маріуполь пахне напругою і беззаконням». 

 

Що там Росія? А нічого, вона тут взагалі ні до чого, нас-там-нєт. Остання бісяча цитата з «Desencajada»: «Країна Лєніна, яка тепер вважається за ворога, більше не спостерігає і не захищає, не осуджує і не наказує».  

 

Ок, є погана і хороша новини. Погана полягає в тому, що  «Desencajada» Маргарити Яковенко  — репрезентативний роман. Він потрапляє у запит міграційного роману і клінічного роману, він є популярний, і далі ця популярність буде зростати. Він ілюструє концепції пливкою і гібридної ідентичності, а отже про нього будуть писати розумні магістерські дослідження. Хороша новина? Її під фінал сформулювала сама героїня роману, нам не треба й напружуватися: «Україна, до якої, я вважала, досі належу, померла тієї ж миті, коли я з неї поїхала, вона тепер міфічне місце штибу Ітаки, про яке здатна пам’ятати лише я одна. <…> Країни, яку я залишила, більше не існує». Дарія працює зі скорботою, переживає відчуття втрати, для чого повертається на свою Ітаку, але виявляється, що її там ніхто не чекає і не впізнає. Лєніна на площі Свободи нема, Люба Успєнська в’їхала на своєму кабріолеті просто під санкції РНБО. Сумна Даша кладе в рюкзак ПЗТ Єсєніна і, ніяково посміхаючись, чекає в Борисполі на рейс кудись, куди ще й сама не знає. Громадянка світу з іспанським паспортом. Поглядом її проводжає Батьківщина-Мати, заржавіла по швах. Даша вільна, адже те, за чим вона так болісно сумувала і що так гірко оплакувала, уже не існує: а значить, вона нічого не втратила, бо в Україні її країни нема… В Україні нема Дашиної країни. Це і є добра новина.

 

 

Фото: theobjective.com

Оригінал статті на Suspilne: «Desencajada» Маргарити Яковенко — розкажи мені про свою планету