5 автодокументальних книжок про війну на фронті, в тилу і в розмовах, що тривають

2025-11-26 08:00:00 Катерина Куслива

Від початку повномасштабного вторгнення авторам цих книжок довелося взяти на себе зовсім нові, а часом і несподівані ролі. Раніше вони були письменниками, критиками чи митцями, але війна змінила їхні плани, змінила фокуси. Тепер їхнє життя стало основою для книжок. Хтось із них долучився до Сил оборони, а інші активно допомагають армії як волонтери.

Читомо розповідає про 5 автодокументальних видань від людей культури, які пишуть про війну і власні відчуття. Ці книжки не покликані ранити чи зробити боляче, а потрібні як свідчення, як простір для обміну складним досвідом.

Битва за життя: щоденник 2022 року

Анатолій Дністровий. Битва за життя: щоденник 2022 року. — Київ: Vivat, 2024. — 480 с.

7 лютого: нарощування росією військ поблизу кордонів з Україною й «Зберігайте спокій» від влади. 27 лютого: величезні затори, порожні продуктові полиці в супермаркетах, постріли й вибухи над Києвом. 4 березня: нова реальність з розтрощеними українськими містами, людськими тілами, димом замість неба. Все це не вкладається в голові. 29 березня: моральне виснаження і водночас відчайдушний пошук цілей. День за днем, місяць за місяцем письменник і художник Анатолій Дністровий подає повномасштабне вторгнення у своїй автодокументальній хроніці «Битва за життя: щоденник 2022 року».Але це радше можна назвати хронікальним аналізом, хід якого визначає війна.

 

Автор фіксує й глибоко переживає кожну деталь свого життя у воєнний час: від складнощів на новому місці після вимушеного переїзду з Києва до Адамівки на Хмельниччині, до влучних постів про вторгнення від медійних і немедійних осіб, прочитаних на Facebook.

 

Книжка поділена на частини, кожна з яких представляє окремий етап життя автора у 2022 році: тривожний перегляд новин, перші вибухи, евакуація, мобілізація…

 

Сьогоднішньому українському читачеві Анатолій Дністровий у книжці нічого нового не розкаже: ми всі переживали й переживаємо одну й ту ж війну. А ось для закордонної аудиторії й майбутніх поколінь українців видання послужить деталізованою розповіддю про події в Україні у 2022—2023 роках. Це не історія з новин (хоча вставки з них, проаналізовані автором, у тексті теж є), не погляд на події ззовні — це життя всередині країни, у небі якої ворожі снаряди й сигнали повітряної тривоги.

Купити книжку «Битва за життя» Анатолія Дністрового

Не народжені для війни

Артем Чапай. Не народжені для війни. — Київ: Видавництво 21, 2025. — 120 с.

Робити непростий вибір у найкоротший термін завжди важко. Що відчуває людина, яка все життя відстоювала пацифістську позицію, але під тиском розгортання повномасштабної війни якнайшвидше вирішила стати солдатом? Про це у своїй книзі-есе «Не народжені для війни» обмірковує письменник і військовий Артем Чапай. Його розмова з читачем проста й чесна, така, що буде зрозумілою і людині, далекій від війни — наприклад, для тих, хто живе за кордоном. А з іноземцями автор вже говорить напряму через французьку версію книжки — «Звичайні люди не носять кулеметів» (Les gens ordinaires ne portent pas une mitraillette), а також англійський переклад — Ordinary people don’t carry machine guns.

 

Артем Чапай пише про необхідність зробити власний екзистенційний вибір і, як наслідок, навчитися з ним жити. Та з цим вибором варто бути відвертим, особливо перед самим собою.

 

Знайти вишукану причину на кшталт «Я потрібніший, як митець, а не як військовий» — гірше, ніж чесно зізнатися: «Я боюся». Сказати: «Нехай уже на чомусь домовляються» — не те саме, що прагнути миру. Артем Чапай показує: сльози, страх, потреба в ніжності — це все людське, і це притаманне усім українським військові без виключення. Серед них немає супергероїв, яким геть не страшно. Це люди, які понад усе хочуть зберегти життя: своє, своїх близьких, дітей, іноді навіть онуків. Вони змінюються на війні, та їхнє найбільше бажання — залишається такими ж і швидше б уже опинитися дома.

Купити книжку «Не народжені для війни» Артема Чапая

Гра в перевдягання

Артем Чех. Гра в перевдягання. — Київ: Meridian Czernowitz, 2025. — 192 с.

«Гра в перевдягання» також автобіографічна книжка, і назва вже ніби потроху розповідає її передісторію. У 2016 році автор змінив військову форму після АТО на цивільний одяг, але у 2022-му знову перевдягнувся до неї. Артем Чех відверто пише про відчуття, найбільше — про страх перед смертю, яка тихо ходила поруч з письменником протягом служби у 2015—2016 роках, а потім знову підкрадається взимку 2021-го разом з усвідомленням, що коли розпочнеться повномасштабна війна, то його мобілізують одним з перших.

 

Можна сказати, «Гра в перевдягання» є продовженням «Точки нуль» — іншої книжки Артема Чеха, в основі якої військовий досвід автора в АТО.

 

Книжка динамічно розвиває думки попередньої, ставить велику кількість запитань, подеколи риторичних, і послуговується прекрасними метафорами. Також яскравою особливістю книжки стала велика кількість пісень, які супроводжують текст протягом усієї книжки. У цій музиці є щось надзвичайно людське, коли в стресі ти втрачаєш здатність насолоджуватися мелодіями, але коли повертаєшся до них, то ніяк не можеш насититися.

 

«Гра в перевдягання» залучила усіх українців й українок, а автор думає про те, які правила цієї гри і хто переможець. Та правда в тому, що таких немає. Є одна війна й ціла сукупність її досвідів, і Артем Чех міркує, як усі разом вони вживатимуться надалі в українському суспільстві. Чи вони ладнатимуть? Чи будуть відкритими до розуміння й будівництва чогось спільного? А от фіксація досвіду війни в книжках для Чеха спиняється на «Грі в перевдягання». За планом автора, видання стане останнім його твором про російсько-українську війну.

Купити книжку «Гра в перевдягання» Артема Чеха

Війна з тильного боку

Андрій Любка. Війна з тильного боку. — Київ: Meridian Czernowitz, 2024. — 280 с.

«Війна з тильного боку» — збірка есеїв Андрія Любки, який теж «визначив свою зону відповідальності на цій війні». Територіально вона об’єднує як фронт, так і віддалені регіони, а фактично — розповідає про волонтерський досвід автора.

 

А «з тильного боку» — це, власне, де? У рідному авторові Ужгороді, де навіть комендантської нема, проте саме там ретельно будуються плани щодо організації нових зборів і транспортування нових машин для військових. Тил — у руках, що плетуть сітки, пакують гумдопомогу. Тил — у старих «домашніх» традиціях, у чорній каві, що її з металевої кружки п’є на фронті військовий: «Ніякий путін це не зламає. Я звик зранку пити добре еспресо, то бодай на це я маю право?!».

 

Спочатку текст планувався як особистий щоденник, і ця ідея збереглася в дизайні фінального видання. Воно схоже на блокнот. Такий вигляд підкреслює, що всі висвітлені автором історії реальні, вирощені з особистих нотаток, які від початку не мали художньої мети.

 

Любка пише про себе й свою трансформацію, зокрема про те, як від байдужого до машин він перетворився на того, хто достеменно знає, яка марка й модель автівки буде потрібнішою в тій чи тій точці фронту. 

 

Але найбільше його есеї розповідають про людей — особистості, які мають свої щоденні ритуали й зберігають їх на війні, які прагнуть розвитку: читають, вивчають бізнесову справу, вчаться кермувати, хай навіть до позицій ворога лічені кілометри. Автор наголошує, що Україна в цій війні тримається перш за все на своєму народові. У війську — колишні цивільні, більшість з яких далеко не профі. У тилу — цивільні, що всіма силами вкладаються в підтримку армії. Андрій Любка акцентує на політичності українців як нації, на їхньому усвідомленні того, за що вони борються, які цінності і яких людей відстоюють на цій війні.

Купити книжку «Війна з тильного боку» Андрія Любки

Утривалення розмови

Завен Баблоян, Андрій Бояров, Альона Каравай, та ін. Утривалення розмови. — Київ: IST Publishing, 2024. — 189 с.

А ось в «Утриваленні розмови» динамічність війни трохи стихає, але залишається суто мистецтво. Світ ніби завмирає й звужується до масштабів виставки «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми», яка проходила в листопаді 2023 — березні 2024 в Jam Factory Art Centre. Саме про неї ця книжка. Тут і фото робіт художників і художниць, створених до початку повномасштабного вторгнення й у 2022—2023 роках, і документація обраних фрагментів дискусій паралельної програми, і розмова кураторського колективу після завершення виставки. Видана в межах програми Jam Factory Art Centre та ist publishing у партнерстві зі ЗMIN Foundation, ця книжка говорить про відчуття й емоції, які вдалося вловити й описати у вільній розмові між гостями, кураторами, митцями, критиками.

 

Але все ж, навіть якщо книжка закріплює ті висновки, які назбиралися в підсумку виставки, з часом вони дещо змінюватимуться. Бо якщо «Утривалення розмови» ставить на паузу мистецьку подію, то з мистецькими сенсами такого вже не вдієш.

 

З роками тексти в ній доповнюватимуться новими історичними контекстами й роздумами. Наприклад, для есе Альони Каравай «Мистецькі спільноти: як все змінюється й не змінюється нічого» можуть з’явитися нові живі приклади, а дослідження причин того, як люди доєднуються до тих чи інших груп або виходять з них, можуть залишитися такими ж. 

 

Час покаже. «Утривалення розмови» буде тривати.

Купити книжку «Утривалення розмови»

 

Публікація профінансована Британською Радою у межах програми «Підтримка культурної діяльності в Україні за участю Великої Британії». Стаття створена учасницею освітньої програми Litosvita та Читомо «Інтенсив із книжкової журналістики та літературної критики».

Оригінал статті на Suspilne: 5 автодокументальних книжок про війну на фронті, в тилу і в розмовах, що тривають