❤️⚡️❤️ дівчатам (про чоловіків) ❤️⚡️❤️

Ми так часто романтизуємо владних чоловіків: їх впевненість, холодний розум, уміння контролювати ситуацію й людей навколо. Нам подобається думка, що поруч буде людина, яка завжди знає, що робити, не губиться під тиском подій і не ламається від емоцій.

Але, справжня сила рідко буває ніжною (або хтось зірвав джек-пот ✨✨✨).

Бо поки ми захоплюємося чужою владністю, нам здається, що зможемо витримати її силу. Та в реальності далеко не кожен готовий стосунків з людиною, яка бачить тебе наскрізь і не боїться називати речі своїми іменами.

Прода і візуал)

П.с. Історія добігає кінця, приєднуйтесь)

Знаходжу потрібні двері й різко, без стуку, відчиняю їх. В ніс одразу вдаряє гіркий запах сигарет, змішаний із холодними нотами його парфумів – такими ж стриманими, як і він сам.

Кирило ошелешено здіймає на мене погляд, але, поки він встигає бодай щось сказати, я жбурляю конверти з грошима просто на стіл. Купюри глухо розсипаються перед ним, порушуючи тишу кабінету.

– Забери, – мій голос звучить спокійно, тільки лють роз’їдає зсередини. – Я не настільки зголодніла, щоб брати плату за участь у твоїх махінаціях.

Його погляд темнішає, але я вже не зупиняюсь. Я роблю крок ближче, впираючись долонями в край столу.

– Ти помилився лише в одному, Кириле. Я не збираюся бути ще однією людиною, яку можна купити кольоровими бумажками. Залиш свої подачки тим, хто прирівнює професіоналізм до продажності..

Кілька секунд Кирило мовчки дивиться на мене. Оцінююче? А, може, й байдуже. Потім повільно відкидається на спинку крісла і мовчки коротко всміхається – холодно, майже втомлено.

– Спектакль закінчено? – тихо питає він.

У скронях пульсує… Від гострого болю, що пронизує серце, я міцніше стискаю щелепи, готуючись до нових звинувачень в його бік. Але Кирило неквапливо переводить погляд на купюри, що розсипались по столу. І замість того, щоб продемонструвати реакцію на мої слова, Кирило, як кропіткий робітник банку, раптом нахиляється й починає сам збирати гроші. Спокійно. По одній купюрі, складаючи їх одна до одної. Наче це – буденна рутина, а не приниження чи слабкість.

Як заворожена, я стежу за його такими виваженими і повільними рухами. І коли остання купюра опиняється в його руках, він розрівнює їх, підходячи до мене впритул.

– Ти можеш скільки завгодно гратися в моральність, – тихо говорить, не відводячи погляду від моїх очей, – але не треба вдавати, що ці гроші зайві. 

Кирило неквапливо піднімає руку, вкладаючи конверт назад у мою сумку. Але.я знаю – він не гроші повертає, а мене – на своє місце.

– І ще: так будеш зі своїми студентами розмовляти, – майже крізь зуби вимовляє він. – А зі мною не раджу…