✨я три роки на Букнет✨

Вітаю, любі друзі.

Сьогодні таки вирішила створити цей запис на своє триріччя на цій платформі. Хоч моя поява тут спершу була в якості читача, та все ж на той час в мене вже була готова моя перша робота і мій експериментальний первісток.

Про себе мені нема чого цікавого розповісти, тож трохи поділюся про те, як я зростала як “письменниця”. Чому в лапках? Тому що це, як на мене, занадто гучно так себе називати, але, як казала одна розумна людина, якщо маєш хоч одну завершену книгу, можеш вважати себе письменником, тож іноді мені подобається тішити себе надією, називаючи себе таким гучним, як для автора, словом, але я не про це)))

Так от, як я зростала?

Я підходила до цього питання, скажімо так, з відповідальністю. Я вивчала купи інформації на тематичних форумах, сайтах, перечитала купи порад різних письменників, імена чії вже і не згадаю, окрім одного, чий довідник в мене не один рік лежав, як настільна книга.

Як письменниця початківець я розвивалася на творах і порадах славнозвісного короля бабайок Стівена Кінга. І як я виявила, я тут як мінімум не одна його “учениця”)))

Мій експеримент почався з старої народної казочки “Колобок” і я вирішила, а що як це створіння, чудо-кулінарії, з’явиться в наші часи? Так, вийшло по дитячому, але Кінговські твори таки не могли не позначитися на моєму стилі))) 

Перша моя книга була, як перший млинець — комом. Спочатку вона була написана російською, і я, як ота курка з яйцем, почала бігати, бороздити просторами безкрайнього інтернету, куди ж його приткнути, щоб його хоч хтось побачив, так я потрапила сюди)))

Але ж тут бєда-пічаль пічальная… Воно, йоли-пали, російською… Що робити? Переганяти через Гугл перекладач? Ні! Ми не шукаємо легких шляхів! Ми будемо переписувати, заодно згадувати нашу рідну солов’їну, і колись гортавші мною викурині підручники з української мови, бо поки вчитель надривала голосові зв’язки, я дивлячись у вікно літала у своїх уявних світах… ні ну а що, так цікавіше, ніж слухати нудятину вчителя)))

Отже, ставлю собі телехвона на поличку перед носом, і… вчити йцукен на ноуті, як отой неандерталець палицею якусь невідому шайтанмашіну))))

Я писала в звичайній програмі для набору тексту без отих різних редагувальних плюшок, згадуючи мову наново, періодично зазираючи таки до того перекладача, щоб перекласти те, що вже забула. Так я і продовжувала писати самостійно вручну заново того клятого Колобка. Чому клятого? Бо поки я його завершила, я його вже відверто ненавиділа… можливо тому його спіткала така доля… майже як у класиці, за що мене ладні були роздерти, як я його)))

Чи ловила я капці та гнилі помідори? Авжеж! Ще й як! По самі, як ми запорожці кажемо, небалУйся, і не раз)))

Наступна в мене з’явилася “Червона шапочка ”. Чесно кажучи наді мною вже іноді починали відверто кепкувати, а де хто просив не чіпати Ропунсель, бо хотіли самі її відсебячити)))

Тут вже була далеко не казка і далека від казки))) Я там нікого не жаліла, і вся ота Кінгятіна виливалася у всій красі, про що не раз мені казали))))

Далі я продовжувала експериментувати в жанрах.

Наступною в мене з-під клавіш вийшла в світ моя багатостраждальна Надюшка. Її поява припала на час депресії. Я не просто писала вигадану історію, я наче вживалася в її роль, переживала всі її емоції, а іноді і ридма ридала над телефоном під час написання. Та історія(боже збав))) не про мене, та історія про мій стан, в якому я протягувала бідолашну дівчину через всі сім кіл пекла.

Далі в мене після трилеру вже пішов в хід аматорський міні бойовичок “Зведені долею помсти“, теж не без помилок, куди ж без них? Як я завжди люблю казати — помилок немає лиш на чистому аркуші паперу, а решта — досвід у самовдосконаленні)))

І знову в мене дівчина відгребала на горіхи по самі небалУйся)))  Та чомусь я вирішила влаштувати дівчині випробування не тільки через біганину та мордобій, а і у любовних справах. Це вийшло, як дику биту кішку привчати до ласки. Спочатку ти її ловиш ледь не цупкою тканиною в єжових рукавичках(а ще пару разів гепниш, щоб не карябалося))), а потім, уникаючи її ікол і пазурів, намагаєшся приголубити, щоб воно таки, падло, все одно погризло й подерло, як мойву)) І тут мої експерименти з дівчиною не закінчилися. Мені мало було натовкти їй пику та “воскресити” її жіночність, я вирішила її ще й оголити і влаштувати… короткий посібник з Камасутри в стилі “що – куди”.

Не знаю чому, але я досі не можу цю книгу вичитати до пуття, бо як тільки відкрию, ховаю обличчя в руки з думками:”Боже! Невже оцю соромоту написала я?!” Але що не кажіть, а рецензію вона отримувала досить хвалебну)))

Наступною в мене йде вже моя улюблениця. Любовна/наукова фантастика.

Моя любима Маринка. Та сама Маринка, яка і коня на скаку зупинить, і перлину з дна(не знаю є вони там чи ні) Чорного моря дістане, і коханого з палаючої хати на руках винесе, і на місяць туди й назад мотнеться без кораблів і ракет, хоч і стала власником зорельота похованого в надрах українських земель)))

Ну а тепер про себе, як автора всіх тих, і не тільки тих, книжок)))

Я не вмію писати так як більшість тут авторів. Не володію тими гарними й зарозумілими словами, через що іноді, чесно кажучи, соромлюся свого письма. Моя мова проста, як п’ять копійок, але я завжди писала від серця, інтуїтивно, вкладаючи в кожну історію частинку себе від душі, і проживала кожного персонажа окремо, вживаючись в їх роль і ставлячи себе на їхнє місце, можливо саме через те вони в мене живі й справжні (судячи з відгуків читачів)).

Так, за три роки мої досягнення тут мізерні, але моя надія, як і колись Надюшка, ще жива. Хоч і виникало бажання не раз кинути цю свою гиблу справу, але мої персонажі майбутніх історій мене поїдом з’їдять, а мої таргани в голові влаштують черговий мітинг і просто зведуть з розуму, тож, сподіваюся, я вам ще встигну набриднути спамом у сповіщеннях))) 

Цікаво, скільки дочитали до кінця)))