Свіженький шматочок Срібного♥️♥️♥️

Я підскакую так різко, що стілець зі скреготом відсувається назад, а потім перевертається і падає на підлогу.

— Пробачте, – бурмочу зніяковіло.

Розвертаюсь і схиляюсь в намірі піднести стілець.

І раптом чую тихий тріск.

Завмираю.

До межі натягнута тканина на моїх сідницях лопає, розходиться по шву.

Боже, який сором.

Забувши вже про стілець, випрямляюсь, прикладаю долоню до дірки на правій стороні, відчуваючи, як обличчя палає.

Це ж треба так облажатись вкінці. Дивитись на чоловіка я не маю сил, тому не оглядаюсь на нього. Краще втекти звідси якнайшвидше і забути, що я тут була.

Та не встигаю зробити й кроку, як на плече лягає важка чоловіча рука. Все моє тіло напружується мов струна. Я перестаю дихати, зрозумівши, що він стоїть позаду мене, досить близько, щоб я відчула його приємний аромат.

— Моя порада тобі, дівчинко, – тихий гортанний шепіт лунає прямо біля мого вуха. – Краще викинь цю спідницю, інакше я не зможу зосередитись на роботі.

Через туман в голові не зовсім розумію, що він має на увазі, але швидко киваю, наче та іграшка, яку кріплять водії в машині на приборну панель.

— А тепер біжи до моєї секретарки, – легесенько плескає долонею по моїй лівій сідниці.

Я підстрибую і різко розвертаюсь до нього обличчям. Важко дихаю, а обличчя вже так сильно горить, що аж шкіра пече.

— Навіщо? – пищу тонким голосом.

— Бо я беру тебе на роботу, – усміхається лише кінчиками губ і схрещує руки на грудях. В такій позі він здається ще більшим. – Я Срібний Давид Васильович, але ти можеш звати мене просто Давид. Добре, Єво? – я розгублено киваю. – Моя секретарка відведе тебе у відділ кадрів. Там тебе оформлять. Потім повертайся, обговоримо умови роботи. Будь впевнена, нічого важкого тобі не прийдеться робити.

Дуже повільно він розглядає мене з ніг до голови і від його погляду тілом біжать мурашки. Уявлення не маю, що входить в обов’язки помічниці директора, сподіваюсь нічого непристойного. Просто коли бос такий молодий і привабливий, думки самі лізуть не правильні.

Задкую, продовжуючи прикривати діру на дупі, і намацавши ручку дверей вискакую з кабінету.

І тут на мені зупиняється декілька пар очей. Дівчата ще не всі пройшли співбесіду, а одна з них, навіть підвелась, готуючись до своєї черги.

Та за мною з кабінету виходить Давид. Я не бачу його, а відчуваю його присутність. І те, як дівчата миттєво забули про моє існування і їхні погляди направлені мені за спину.

Поспішаю зійти з його шляху і підходжу до столу секретарки. Вона щось вичитувала в екрані комп’ютера, але помітивши мою тінь, підносить здивований погляд.

— Співбесіда завершена. Всім дякую. І до побачення, – лунає твердий голос Давида, перш ніж я встигаю відкрити рота. – Дарино, покажи Єві, де відділ кадрів. Потім зайдеш до мене у кабінет.

https://booknet.ua/reader/srbnii-ne-grai-z-mnoyu-b452323?c=4999372&p=1