Не все можна купити

Я поки писала 3 і 4 розділ, зрозуміла одну річ: у моїх героїв, здається, немає жодного шансу на нормальне знайомство.

Бо інші люди знайомляться як?
“Привіт, як тебе звати?”
“Приємно познайомитись.”

А в нас, звичайно:
Дощ.
Брудна вода.
Зіпсований одяг.
Гроші в обличчя.
І фраза “Ціна є в усього”.

Романтика, безперечно). Дуже здорова атмосфера 

Мені дуже подобається цей момент між Еларою й Адріаном саме тому, що це не просто випадкова сварка біля дороги. Це їхнє перше справжнє зіткнення. Не знайомство, не розмова, не милий awkward moment, а саме зіткнення двох людей, які взагалі не планували зачепити одне одного, але вже зачепили.

Елара в цих розділах ще намагається триматися. Вона ніби поруч із батьками, поруч із їхньою надією, поруч із цим новим життям, яке всі так старанно будують для неї. Форма, академія, майбутня пекарня, новий дім, новий початок.

І все це звучить красиво.

Але проблема в тому, що новий початок не стирає те, що вже сидить всередині.

І мені як авторці було дуже боляче писати ці сцени з її батьками, бо вони реально стараються. Вони не ідеальні чарівники, які можуть усе виправити, але вони намагаються. Вони тримаються за цей переїзд, за пекарню, за Нортгрейв, ніби це може стати шансом.

А Елара дивиться на них і розуміє, що для них це надія.
А для неї поки що просто ще один день, який треба пережити.

І от вона нарешті ловить кілька секунд тиші під дощем. Просто стоїть, дихає, на мить відчуває хоч якийсь спокій.

І тут, звісно, з’являється Адріан Блеквуд.

Бо хто ще міг настільки красиво зіпсувати людині момент? 

Він виходить із машини з таким спокоєм, ніби не він щойно облив її водою, а вона сама спеціально стала біля дороги, щоб зіпсувати йому день. І ця його холодна впевненість — це окремий вид подразника.

А потім він дістає гроші.

І тут я дуже люблю Елару.

Бо вона не просто ображається. Вона не просто злиться. Вона миттєво розуміє, що для нього це звичний спосіб закрити ситуацію. Гроші. Компенсація. Крапка.

А вона бере ці гроші тільки для того, щоб кинути їх йому назад.

І чесно?
Я пишалася нею в цю секунду.

Бо це був не просто жест злості. Це було її “ні”. Її межа. Її спосіб сказати: мене не можна просто купити, заткнути або прибрати з дороги красивою купюрою.

І, здається, саме тоді Адріан уперше по-справжньому завис.

Не тому, що його принизили.
А тому, що вона не зіграла за його правилами.

Адріан у цих розділах — це взагалі окрема комедія з елементами психологічної катастрофи.

Він стоїть, дивиться їй услід, думає про її погляд, про її реакцію, про те, як вона не відступила, а потім такий:
“Нічого не сталося.”

Звісно, Адріане.
Абсолютно нічого.
Просто ти вже подумки розібрав цю дівчину на деталі й досі робиш вигляд, що тобі байдуже.

Окремо дякую Тео і Ліаму, які в цій сцені виконують роль здорового глузду. Ну, майже.

Бо вони дивляться на нього і буквально бачать, що він завис. А він, як справжній емоційно недоступний Блеквуд, продовжує стояти на своєму:
“Це нічого.”

Мені подобається, що Тео одразу відчуває небезпеку. Не тому, що Елара небезпечна. А тому, що він знає Адріана. І коли Адріану стає “цікаво” — це вже не просто цікаво. Це сигнал тривоги, сирена, червоний прапор і пожежна сигналізація одночасно.

А потім 4 розділ.

Перший день Елари в академії.

І тут уже болить по-іншому.

Бо вчора вона ще могла кинути гроші Адріану в обличчя, а сьогодні стоїть у Нортгрейві й намагається не розсипатися від чужих поглядів, голосів і цього відчуття, що вона тут зайва.

І саме цей контраст для мене важливий.

Елара не слабка.
Вона виснажена.

Це дуже різні речі.

Мені хотілося показати, що людина може бути сильною в одному моменті й абсолютно розгубленою в іншому. Вона може поставити на місце Адріана, але завмерти, коли на неї тисне натовп, чужа увага або хтось на кшталт Зака, який вирішив, що її дискомфорт — це просто дрібниця.

І от тут Адріан втручається.

Начебто молодець.

Начебто правильно.

Начебто можна було навіть сказати: “О, він її захистив.”

Але це ж Адріан.

Тому нормально зробити він не міг.

Його фраза “Хіба така, як вона, взагалі варта твоєї уваги?” — це просто окремий вид допомоги, після якої людині потрібна ще одна допомога.

Тобто він бачить, що їй погано.
Він розуміє, що щось не так.
Він зупиняє Зака.
А потім сам же добиває її словами.

Дякую, Блеквуде, дуже корисно. Сідай, два.

І найцікавіше, що він сам не до кінця розуміє, чому втрутився. Йому не байдуже, але він ще не готовий це визнати навіть собі. Тому замість нормальної реакції вмикається холод, сарказм і фрази, після яких хочеться кинути в нього ще одну купюру. Для профілактики.

Коротше.

У цих розділах у нас є:
Елара, яка намагається вижити в новому житті.
Адріан, який дуже старається робити вигляд, що йому байдуже.
Тео, який уже бачить проблему на горизонті.
Ліам, який просто додає кисню в цю драму.
Зак, якому хтось має пояснити, що “просто знайомлюсь” — це не універсальне виправдання.
І Нортгрейв, який з кожною сценою все більше нагадує місце, де психологічна стабільність не входить у навчальну програму.

І я як авторка вже знаю, що це тільки початок.

Але мені дуже цікаво, що думаєте ви:

Вас зачепила сцена біля машини чи перший день Елари в академії?

І як вам Адріан у цих розділах: захисник чи проблема? 

 

 

Додаю також ілюстрації)))