Національний конкурс Docudays UA: від загального до конкретного, від конкретного до глобального

«Від загального до конкретного, від конкретного до глобального» – ця думка пульсує в голові після перегляду програми. Автори і авторки фільмів ніби грають на уявному акордеоні нашої дійсності: то
звужують її до єдиної точки – ночі, або інтимного щоденника, – то розтягують життя закритої спільноти до рівня позачасової історії про війну та її сліди.

«Ілюзія тихої ночі» (реж. Ольга Черних)

Спускається вечір, оповиваючи сутінками людей, міста, будівництва й навіть війну. Сорок професійних операторів та сотні звичайних людей знімають себе й усе навколо в ніч з 27 на 28 липня 2025
року. З цих розрізнених фрагментів буття режисерка Ольга Черних намагається сформувати цілісний образ тихої літньої ночі, а точніше — її ілюзії, адже події розгортаються в Україні.

«Ілюзія тихої ночі» – це сміливий кінематографічний експеримент у дусі авангардного документального кіно 1920-х. Показово, що саме цей фільм отримав спеціальну відзнаку на минулорічному
швейцарському кінофестивалі Vision du Réel, що фокусується саме на авторському експериментальному кіно. Здається, авторка слідує настановам самого Дзиги Вертова, рухаючись від матеріалу до
«кіноречі», та в інтерв’ю вона зазначає: оператори мали чіткі завдання, що і як знімати. Тобто з самого початку було розуміння, що вона хотіла б бачити в своєму фільмі (за Вертовим, спочатку
знімаєш матеріал, потім монтажем знаходиш в ньому «кіноріч» – смисл, що не існував до монтажу. – Ред.) 

Літня ніч, здавалось би, така коротка, але перед глядачами проноситься цілий калейдоскоп подій. Та яким би нестримним чи банальним не було все людське, воно за будь-яких обставин підпорядковується
планетарному циклу зміни дня та ночі, і це дарує відчуття хоч якоїсь стабільності в наші часи.

«Не питай мене, чи я вбивала» (реж. Олена Максьом)

Цей фільм «народжений з виснаження та ніжності» – саме так його характеризує режисерка та військовослужбовиця Олена Максьом. Під час перегляду справді місцями виникає відчуття, що авторці не
хотілося знімати цю стрічку, але почуття обов’язку документалістки змусило її зафіксувати людей, які стали близькими на війні й яких вона ризикувала втратити щохвилини. 

Фото: docudays.ua

Кадр з фільму «Не питай мене, чи я вбивала»

«Не питай мене, чи я вбивала» створено у форматі щоденникового кіно. І, як будь-якому інтимному, до певної міри терапевтичному письму, стрічці притаманна «брудна непричесаність», за якою
навдивовижу точно вловлюється правда військового буття, в якому багато втоми, рутини, але також багато уваги та ніжності до навколишнього світу. Це історія про те, як складно лишатися в старій ролі
за нових обставин, і про те, як людина поступово стає частиною нової спільноти.

«Сліди» (реж. Аліса Коваленко, Марися Нікітюк)

Ми не повинні мати толерантності до ворога, і це наше повне право. Ворог прагне знищити нас не лише фізично, а й морально. Та друге неможливо, поки ми зберігаємо свободу всередині. Ба більше, він
втрачає свою силу і неминуче зазнає поразки, якщо не мовчати про пережиті знущання, закликаючи до покарання. Цього на власному прикладі вчать героїні фільму – жінки, які пройшли через сексуальне
насильство на війні. Не може не вражати те, як вони знаходять сили не просто жити далі, а й допомагати іншим долати подібні травми.

Фото: docudays.ua

Кадр з фільму «Сліди»

Картина була відзначена призом глядацьких симпатій секції Panorama на 76-му Берлінському міжнародному кінофестивалі. «Сліди» оповідають про взаємозв’язок й підтримку на шляху до загоєння
ран. Цьому зціленню допомагають жіноча солідарність та контакт із природою – на цьому як на формотворчому елементі роблять акцент авторки фільму.

«Де все зникає» (реж. Олександр Ткаченко)

Знайти гармонію з природою, втікаючи від соціуму, намагається на початку свого кінематографічного шляху протагоніст стрічки «Де все зникає». Та в умовах війни він обирає шлях не ховатися, а
прийняти свою долю та бій, хоча це й сильно контрастує з попереднім пацифістським способом життя. Для нього як оператора та художника способом рефлексії стає відеощоденник. 

Фото: docudays.ua

Кадр з фільму «Де все зникає»

Психологічна підтримка

Коли слова застрягли всередині.

Страх білого аркуша — це не відсутність таланту, а сигнал про втому або тривогу. Поверніть собі легкість письма разом із терапевтом Іриною Гавалешко.

Повернути натхнення →

Спершу матеріал не планували як єдиний твір – герой просто знімав короткі відео для власних соцмереж, аж поки його товариш та режисер Олександр Ткаченко не запропонував зробити з цього фільм. Це
той унікальний випадок, коли короткі вертикальні телефонні ролики вдалося організувати до рівня цілісної історії. 

Матеріал продиктував і форму для твору. Дія розгортається на кількох екранах одночасно. Зображення то доповнюють одне одного, то виступають контрапунктом, відображаючи внутрішню дискусію героя.
Під час цієї глибокої особистісної розмови він приймає не лише ту частину, яка веде його шляхом любові, а й такий само природний потяг до Танатосу, знаходячи в цьому ґрунт, куди можна посадити своє
надламане, але живе его.

«Тиха повінь» (реж. Дмитро Сухолиткий-Собчук)

Тече вода, і плин її тихий та спокійний. Вона бачила чимало. Люди ж зазвичай поспішають, не помічаючи нічого. Туман огортає пристань та людей. Починається «Тиха повінь». Здається, що ритм картини
підпорядкований самому потоку води. Він із перших хвилин захоплює глядача і занурює в медитативний, споглядальний стан.

Фото: скрин відео docudays.ua

Кадр з фільму «Тиха повінь»

Ми чуємо старий голос, який із молодечим азартом розповідає про міни та снаряди, давно поховані в землі. Ними колись гралися з ризиком для життя сільські хлопчаки. На мить ввижається, що ця
оповідь про давно промайнуле – наше сьогодні. Та за хвилину стає зрозуміло, що йдеться про події Другої світової. 

У центрі «Тихої повені» Дмитра Сухолиткого-Собчука, прем’єра якої відбулася на найвпливовішому європейському фестивалі документального кіноIDFA, – історія про життя закритої релігійної
громади на заході України. За своїми віруваннями ці люди не можуть брати до рук зброю. Але що робити, коли в дім приходить війна? В цих умовах наше демократичне суспільство з його здатністю до
єднання та горизонтальної взаємодії виявилося куди стійкішим, ніж тоталітаризм сусіда. І це дарує спокій та віру, що зовсім скоро ми, стоячи на своєму березі, побачимо, як повз пропливає труп нашого
ворога.

***

Цьогорічна програма DOCU/УКРАЇНА — це п’ять історій про спільність й здатність до об’єднання, право на індивідуальність, пошук власного ритму й джерела натхнення через контакт із природою. Усе це
і є простими й надійними конструкціями, з яких складається українське демократичне суспільство.