Зів’ялі троянди

Стояли троянди у вазі мовчки,

Вода ще тримала їхні думки.

Та сонце палило — безжально, пекуче,

І світ для них став раптом гарячим і скучим.

 

Пелюстки схилились, немов від втоми,

Ніби шепочуть: “Ми вже не вдома…”

Двадцять п’ять градусів — і серце стигне,

Краса так тендітно у спеку зникає і гине.

 

Та навіть зів’ялі — вони ще прекрасні,

Бо пам’ятають дотики щастя ясні.

І в кожній пелюстці, що тихо впала,

Є історія ніжна… що в серці палала.

Ми — як ті троянди у вазі.

 

Зовні — красиві, зібрані, ніби все під контролем.

Нас фотографують, нами захоплюються, нам кажуть: “які ви сильні”.

 

А всередині… спека.

 

Не та, що на вулиці — +25.

А та, що пече зсередини: слова, які не сказали, сльози, які проковтнули, почуття, які не можна показати.

 

Ми вчимося мовчати.

Ми вчимося триматися.

Ми вчимося не падати — навіть коли вже зів’яли.

 

Ніхто не бачить, як повільно опускаються наші “пелюстки”.

Як ми втрачаємо сили — не різко, а тихо. День за днем.

 

І найболючіше —

що ніхто навіть не здогадується,

яка буря у нас всередині.

 

Ми — автори власних історій.

Але не кожен читає між рядків.

 

І навіть якщо ми трохи зів’яли —

це не означає, що ми перестали відчувати.

Це означає… що ми віддали занадто багато тепла.

Автори: ми.

Ваша ася рей