Замок Ерхор та Брамниця

Із напівзруйнованої колони виринуло щось непевне, ковзнуло до подорожніх невагомим вітром. Обличчя тіні ховалося під глибоким каптуром.

— Хто ти? Кажи, або помреш! — голос Алія бряцнув твердою сталлю.

— З вигляду це жінка. Яка від неї загроза? — темні брови Лейси здивовано звелися вгору.

— Дурне дитя, — у долоні спадкоємця спалахнуло полум’я. Він кинув його на вищерблені кам’яні плити — вогонь із сичанням розсипався, окреслюючи захисне коло, що розділило живих і нежить. — У цьому місці не може жити нічого доброго.

— Але чому?

— Воно прокляте з правічних часів.

Тінь повільно, майже граційно відкинула капюшон. Лейса скрикнула і сахнулася назад, ледь не переступивши межу вогню. Права половина обличчя мари належала дівчині сліпучої вроди, від якої перехоплювало подих. Проте на лівій не лишилося плоті — лише голі кістки, пожовклі від вікового тліну, та порожня очниця.

— Брамниця… — видихнув Алій.

— Елара, — прошепотів услід Лоріель.

Отже, легенди предків не брехали, і руїни замку ніколи не були порожніми.

Нежить байдуже поглянула на роз’ятрене кільце полум’я.

— Нечасто до мене приходять такі гості… бренни, палкі душі, — вона всміхнулася, і від цієї усмішки здригнувся навіть загартований у боях Алій: пухкі, соковиті губи з одного боку вигнулися у вітанні, але вишкір черепа залишався нерухомим. Її погляд, жадібний і холодний, повільно ковзнув по трійці й застиг на Лоріелі. — Ах-х… Світлий…

— Ти мусиш закрити пролом, — губи юнака стиснулися у тонку лінію, голос звучав владно.

— Не я його роздерла! — засичала Брамниця.

— Шверги принесуть із собою смерть. Хіба мало її на цій землі? Невже тобі не шкода людей?

— А людям було шкода мене? — вона раптово нахилилася вперед, її небесно-блакитне око спалахнуло гіркою образою. — Чоловіки приходили сюди один по одному, хіть та гординя затьмарювали їхній розум. Чи знаєш ти, скільки їх полягло під цими стінами, жадаючи володіти мною? І ніхто! Жоден не спитав, чого хочу я! Батько вбив мого коханого в мене на очах, — голос Елари був сповнений проникливого болю, — а мене прокляв за те, що через мою вроду на його землі прийшли війни.

Привид злетів у повітря, видавши моторошний несамовитий вереск — крик, у якому злилися століття самотності й розпачу.

Лейса зіщулилася в сідлі й заплющила очі, з яких бризнули сльози.

Так само раптово нежить впала додолу, знову набуваючи подоби жінки.

— Його слово зробило мене вічною вартовою тих, хто поліг тут, і назавжди знівечило моє обличчя. Тож скажи мені, Світлий, чому я маю бути милостивою до людей?

У наступній главі другої книги дилогії “Алія. Сила Вогню”  https://booknet.ua/account/novels/view?id=415006

Любі читачі, під главою не лінуйтеся лишати коментарі, прочитань багато – коментарів та вподобайок нема. Де знайти те саме “паливо” автору?